»Хочеться нормального життя. Без пострілів…»

На Закарпаття тікають біженці зі всього світу: від родички президента Афганістану до багатодітних бізнесменів зі Слов’янська.

Без житла, грошей, роботи та чіткого плану на майбутнє... Людям зі статусом біженця не позаздриш – одна лише назва викликає сум. Для України це слово цьогоріч набуло болючого значення. Через події на сході співвітчизники вперше відчувають, як це жахливо залишати рідний дім під загрозою смерті. Для Закарпаття проблема біженців актуальна. Саме тут є один із двох у країні пунктів утримання мігрантів, які тікають з усього світу. А тепер наш край приймає людей зі сходу України. «Закарпатка» до 20 червня, Міжнародного дня біженця, зібрала декілька історій людей, яким можна присвоїти цей сумний статус. Прочитавши їхні розповіді, розумієш, чому ці люди покидають рідні домівки, і з яких причин до них слід ставитися по-особливому…

У Мукачеві добре ставляться до темношкірих

Історія подружжя 25-річного Джага Алі та 20-річної Ханни Осман Мохамед із Сомалі доволі популярна в місцевих ЗМІ. Останні три роки вони постійно проживають у пункті тимчасового утримання біженців у Мукачеві. Історія їхніх мандрів типова для людей, долі яких зламала війна. Джага ще після школи втік із Могадішо, бо розумів, що перспектив на нормальне життя в нього не буде. Правдами й неправдами він опинився у Вінниці, де потрапив до рук правоохоронців. Там же познайомився зі своєю землячкою Ханною й одружився з нею. А потім їх відправили в Мукачево, де пункт утримання став домівкою для них і для їхніх двох новонароджених дітей – хлопчика та дівчинки. Вони живуть в одній тісній кімнаті, де є два ліжка й… телевізор. Мають статус біженця. Жити на 15 гривень у день, які їм виділяє мукачівський пункт утримання, вони, звісно, не можуть. Тому Джага активно шукає роботу. «Допомогли влаштуватися в Тернопіль – там ставив пластикові вікна, – розповів чоловік. – Проте довго не пропрацював. До мене погано ставилися оточуючі через моє походження. І я не міг цього стерпіти». Та все ж Джага й Ханна поки не збираються покидати країну, а зараз навіть планують подавати документи на отримання українського громадянства. «Тут мир, люди з автоматами не ходять, тому хочемо залишитися, – продовжив сомалієць. – У Мукачеві до людей із темною шкірою ставляться більш-менш нормально. Ось зробимо громадянство, я поїду за кордон на заробітки, привезу гроші й тоді заживемо». Повертатися в Сомалі, навіть за мамою Джаги, не хочуть. Кажуть: нема гарантій, що повернуться звідти живими…

Утекти від шаріату

Інша історія біженки, яка знайшла притулок на Закарпатті, ще більше вражає. Про неї, до речі, в ЗМІ мало розповідали. 44-річна Джаміль Іслан (ім’я змінено з етичних міркувань. – Авт.) в Афганістані мала чудове життя. В її чоловіка було все: ім’я, величезний маєток, гроші. А також 5 дітей. За її свідченням, чоловік був родичем президента Хаміда Карзая, який нині править цією багатостраждальною країною. Проте її чоловіка вбили – в Афганістані це звична справа. Для дружини його смерть була подібною до власної загибелі. За законом шаріату, жінка разом із майном переходить у спадок молодшому брату покійного чоловіка. Наша героїня рішуче відмовилася це зробити, як і ставити підпис на документі, який засвідчує, що її діти відмовляються від спадщини на користь дядька. Тепер її повсюди шукають. Зрештою, майно коштує великих грошей. Джаміль забрала своїх дітей і подалася геть із країни. Старшу доньку, інваліда, залишила в іншому регіоні Афганістану, інших привезла до Росії, а звідти – до України. В Мукачеві, в пункті утримання, вони живуть із лютого 2013 року. Вона стверджує, що почуття страху її досі не покидає. «Брат покійного чоловіка наговорив людей, аби мене привезли додому, – зізналася жінка. – Тому боюся, що за мною приїдуть в Україну. У вас же кордон такий, що за гроші його перетне будь-хто». Тікала Джаміль сюди, будучи вагітною – вже тут у неї народився хлопчик. За 6 місяців вона вивчила українську й практично вільно нею володіє. Каже, що таким чином хотіла знайти роботу. Проте наразі це неможливо – нема на кого залишити малюка. Джаміль не має можливості навіть забрати документ про статус біженки в Києві. «Потрібні гроші, – розповіла вона. – Я отримую харчі, проте не їм їх, а йду на базар та продаю. Хоча б за 5 гривень. А за ці кошти купую хліб та овочі дітям. І так щодня…» Що робити далі – жінка не знає. В Афганістані їй не допоможе ніхто – за їхніми звичаями, вона не має права жити не в мусульманській країні, де вільно вживають алкоголь та є позашлюбні відносини. Та і в пункті утримання довго перебувати не може – якщо там з’явиться чоловік із Афганістану, вона не має права мешкати з ним в одному приміщенні. Це все страшна ганьба, за яку її можуть убити свої ж. Жінка у відчаї. Щодня ридає. Хоч вона наразі в безпеці, жити їй від того не легше, бо не знає, що буде далі, куди звертатися. Єдине, що радує, її дітям таки подобається в українських школах – їх сприймають як своїх…

Із дітьми в Слов’янську не лишаються…

На жаль, біженцями хоч і не за статусом, але за суттю, можна назвати багатьох українців. Уже три тижні в Ужгороді проживає родина з буремного Слов’янська. Чоловік Андрій, дружина Світлана та троє дітей 9-ти, 7-ми й 3-х років утекли звідти через загрозу життю. «Зараз звідти виїжджають всі, хто має дітей і здоровий глузд, – розповіла Світлана. – Знаходитися там, під час постійних бомбардувань, небезпечно. Стріляють із ранку до ночі. Багато наших знайомих загинули через обстріли. Уявляєте, в нас у місті було багато вагітних. І через постійний стрес жодна не могла нормально народити. Зараз там нема життя. Бізнес зупинився, світло та вода відсутні, харчів мінімум. А хочеться нормальних умов. Без пострілів». До початку атак терористів родина мешкала в своєму будинку, чоловік займався підприємництвом, а жінка – дітьми. Після загострення ситуації все кинули, навіть одяг із собою не взяли. Єдине, що перегнали сюди машину. В Ужгород їм порадили приїхати волонтери. Обласна влада поселила їх як біженців у готель «Закарпаття». Скільки там дозволять жити – родина з Донбасу не знає. «Ми вдячні всім за дах над головою, мирне небо та можливість помитися й поїсти, але в готелі ми не в змозі ні попрати, ні готувати, – каже Андрій зі Слов’янська. – Обласна влада обіцяла виділити житло, але нам здається, що його вже не буде. Бачу, що з цим тут проблеми. На жаль чи на щастя, але наша держава не була готова до того, що українці стануть біженцями…» Сподіваються, що через місяць усе закінчиться, і вони зможуть повернутися додому. Як ні – залишаться тут. Кажуть: Ужгород їм подобається, бо чимось нагадує Слов’янськ…

У Крим – не повернуся

А ось біженка з Криму вже не чекатиме завершення військових дій на сході. Вона залишиться на Закарпатті. 25-річна Марія Пилип’юк із Севастополя втекла з дому, коли зрозуміла, що хорошого там не варто чекати. «Референдум, «зелені чоловічки», танки в центрі міста – коли все відбувалося, мені було дуже страшно, – розповідає вона. – А коли зрозуміла, що за якийсь допис на Facebook можу сісти на 5 років, вирішила – треба звідси їхати. Ставати росіянкою не хотіла – залишила собі український паспорт. А з ним самі проблеми – на роботу не приймають, документи не видають. Плюс колишнього чоловіка скоротили з роботи і він не може платити аліменти. А в мене є 2-річний син Артем, в якого проблеми зі здоров’ям». За прикладом слов’янців, Марія приїхала в Ужгород. 2,5 місяці безкоштовно прожила в готелі на вулиці Верховинській. «Місто мені дуже сподобалося, люди допомагали, – зізналася вона. – Відчула себе в безпеці. Вирішила тут залишитися». Щоправда, поки це в неї не вдається. Свого сина Артема не змогла влаштувати в дитсадок, адже він має проблеми з нервовою системою. Їй порадили звернутися в реабілітаційний центр «Дорога життя», але там приймають лише з вересня. «Грошей на подальше проживання не було – тому довелося повертатися в рідне помешкання в Севастополь. А там жах – роботи нема, ціни виросли втричі, а зарплати залишилися старими», – розповіла жінка. За її словами, до осені вона продасть своє житло в Криму та таки приїде в Ужгород. «Тільки тут я почуваюся в безпеці», – зазначила Марія Пилип’юк.

Люди із Сомалі, Афганістану, Слов’янська та Криму. Всі вони втекли на Закарпаття через страх смерті у власній домівці, прагнучи спати спокійно й дати дітям нормальне життя.

На жаль, таких людей зі зламаними долями в області чимало – як із України, так і з усього світу. Краянам же слід поставитися до них із розумінням та співчуттям. І допомогти. Хоча б морально. Зрештою, біженці й так натерпілися та прагнуть отримати шанс на нове мирне життя. Не дарма ж вони потрапили саме на Закарпаття…

Денис ФАЗЕКАШ, "Закарпатська правда"