Історія мистецького бренду ужгородця Жофчака

...Нинішні юні не уявляють, що у 60-х означало слово «ансамбль». Ансамблі були тоді за кордоном. Усі побожно слухали «Бітлз». А тут, з хрущовською «відлигою», почали з'являтися й у нас. ВІА (вокально-інструментальний ансамбль) – так називалися радянські «граючі співаки». Це були носії нового, прогресивного, кумири молоді, на них дивилися знизу вгору, буквально – вони ж були на недосяжній височині сцени...

До 80-річчя Золтана Золтановича Жофчака

Зоряна ніч кличе мене,
Зоряна ніч поки мине,
Тисяча дум, тисяча мрій
Серце бентежить моє...

«Зоряна ніч» М.Скорика – один з найкращих хітів 60-х минулого століття. Тоді потужно вибухнуло розмаїття української пісні. І саме той час отак щасливо збігся з порою нашої юності. Бо це найкраще, що може бути – сповнена пісень юність в Ужгороді.

Як починалося

Мабуть, так буває з усіма закоханими в музику. Наявного мало, творча енергія спонукає: ще, більше! Закоханий у пісню вчитель астрономії Ужгородської СШ №2, тоді ще зовсім молодий Золтан Жофчак, окрім свого шкільного хору взявся за створення міського. Він пройшовся школами міста, запрошуючи всіх охочих. Звичайно, кістяк новоствореного хору складали дівчата з його рідної другої. І стали ми збиратися в тодішньому Палаці піонерів на тодішній Московській (нині Православній) набережній. До розмаху нинішнього Падіюну йому було далеко, але життя там буяло!

Які радісні були оті наші велелюдні репетиції! Виступи на концертах у філармонії... А потім сталося те, що також часто буває: від великого співочого колективу відбрунькувався малий – із «тих, хто бірує». Таких ансамблів було навіть два, але випробування часом витримав наш «Едельвейс».

Писати не дають спогади: в думці проспівую наші пісні, щохвилини підхоплююсь – біжу роздивитися фотографії, почитати листівки... Адже мені «Едельвейс» приніс ще й велику дружбу «на все життя, що залишилось» – ми були нерозлийвода з нашою солісткою Олею Гошовською. Не підозрюючи, що для неї того життя залишилося дуже мало...

Історія бренду

Нинішні юні не уявляють, що у 60-х означало слово «ансамбль». Ансамблі були тоді за кордоном. Усі побожно слухали «Бітлз». А тут, з хрущовською «відлигою», почали з'являтися й у нас. ВІА (вокально-інструментальний ансамбль) – так називалися радянські «граючі співаки». Це були носії нового, прогресивного, кумири молоді, на них дивилися знизу вгору, буквально – вони ж були на недосяжній височині сцени.

І ми стали робити щось подібне! Наш невтомний Золтан Золтанович залучив до співпраці місцевих композиторів, поетів, музикантів – наш репертуар спочатку розширювався музичний супровід здійснювали штатні акомпаніатори на роялі, а згодом нам грав ансамбль хлопців із музучилища. Десь тоді і з'явилась пісня М.Попенка на слова А.Драгомирецького «Едельвейси». Ми були її першими виконавцями – з чудовим соло Олі Гошовської. Пісня стала нашою візиткою, популярною в краї, й так нам полюбилася, що, гуртом думаючи над назвою для ансамблю, вирішили – кращої годі й шукати. Правда, «зверху» долітали до нас якісь «голоси»: мовляв, так називалася якась гітлерівська дивізія – та, на щастя, невдовзі заглухли, і ми стали «Едельвейсом» офіційно. А для Золтана Золтановича ця квітка виявилася щасливою: згодом він так назвав і свій знаменитий шкільний хор, який здобув стільки перемог на вітчизняних і міжнародних конкурсах. Не забуду його розповідь про поїздку хору до Німеччини, де слухачі скандували: «Кличко, Руслана, «Едельвейс»!».

«Ужгород – місто кохання»

Це теж тодішній місцевий хіт. Та візьми хоч яку фразу з хоч якої пісні – все це про нас, усе відповідало нашій романтичній, іще дитячій натурі. Яка радість від кожної зустрічі – біжиш на репетицію, аж серце заходиться.

А пісні ж які! Згадайте лише: «Карпати», «Не топчіть конвалій», «На пероні чекань», «Треба йти до осені»... І неповторна «Зоряна ніч»:

Чуєш, молю, кличу тебе:
«Гей, озовись, де ти є, де?
Вкинь до тих мрій промінь надій,
Щастя моє золоте!»

Юність же! Перші закоханості, перші побачення. Й усе це – на співочому тлі: дух захоплює! Постійні виступи: то десь «вечір дружби», то поїздка до військової частини, то – ще краще – у рідному палаці просто концерт із танцями... У нас навіть фани були – хлопці з першої та другої шкіл. Вони приходили, як тепер кажуть, «потусуватись», інколи просиджуючи всю репетицію. Вболівали за нас, переживали, якщо хтось збирався залишити ансамбль.

Тоді ж відбулася визначна подія – в Ужгород приїхав київський ансамбль «Мрія», який ми добре знали з радіотрансляцій. Зал філармонії був ущерть забитий, а після концерту Золтан Золтанович організував нам зустріч зі співачками. Справді – мрія! Потім нашу бесіду передавали по радіо, а киянки запросили нас у гості, і згодом відбулася поїздка в Київ. Влітку ще й на море їздили. А пізніше розпочало роботу новозасноване Закарпатське телебачення – і, звісно ж, ми зі своїми піснями з'явилися й на голубих екранах. Десь у фондах, мабуть, зберігаються ті записи...

«Тільки пісня нам зупинить час, Що так біжить від нас»

– це вже Тарас Петриненко. А час летить! Цього року минуло 35 літ, як молодою відійшла у вічність Оля Гошовська. Не стало Марти Кречко. Торік нас залишила Маша Петровці... Ми підійшли до того віку, коли все більшає втрат. Кожна пройшла свою життєву дорогу, деякі вже бабусі «в квадраті». Та ніхто б того не сказав, споглядаючи наші галасливі зустрічі: спогади, сміх – ну ніби вчора з репетиції розійшлися, таке все в пам'яті свіже. Це дуже важливо – добра, чиста, пісенна юність. І нема чого жаліти, що минула, – ось же вона дивиться на нас завжди молодими очима нашого вчителя.

Дякуємо Вам за нашу юність, Золтане Золтановичу! Многая літа!

Наталя ДЯЧЕНКО