Віктор Данко: «Головне завдання тепер – відновити довіру людей до судової системи»

Обраний за новими люстраційними законами голова Ужгородського міськрайонного суду – про процедуру голосування, скандальні справи та роботу суду.

Відновити майже повністю втрачену довіру громадян до судової системи, збудувати таку систему судочинства, яка функціонуватиме на засадах верховенства права й відповідно до європейських стандартів – саме з такою метою наприкінці березня цього року Верховна рада ухвалила закон «Про відновлення довіри до судової системи в Україні». Сам документ викликав чималу увагу – нарешті в державі робляться перші кроки в напрямі забезпечення людям реального права на справедливий суд. Ужгород одним із перших показав результати втілення закону: таємним голосуванням судді самі з-поміж себе визначили голову. Подія, нечувана досі, сколихнула й Закарпаття, і нині, після буквально перших тижнів роботи на новій посаді, «Закарпатка» вирішила розпитати новообраного голову Віктора Данка, як усе відбувалося й що він робитиме для відновлення довіри до судової системи. 

– Вікторе Йосиповичу, мене неабияк здивувала інформація про те, що в Ужгородському міськрайонному суді обрали голову. Як це відбувалося? І за яким законодавством?

– Наприкінці березня ВР України ухвалила закон «Про відновлення довіри до судової системи України», яким, фактично, визначено правові та організаційні засади проведення атестації та люстраційної перевірки суддів судів загальної юрисдикції (такі повноваження надано Тимчасовій спеціальній комісії. – Авт.). Відповідно до ч. 2 статті 2 прикінцевих та перехідних положень згаданого закону звільнили всіх голів та їхніх заступників усіх судів країни. Автоматично цим же законом обов’язки виконання голови покладалися на того суддю, котрий мав найбільший стаж роботи. У нас так збіглося, що В’ячеслава Вікторовича Домніцького, який був головою суду, законом звільнено, а відтак, оскільки він найдовше працює в судовій системі, на нього й поклали обов’язки голови. Він їх і виконував до самого засідання зборів суддів. Збори відбулися згідно з вимогами вищенаведеного закону: суддівський корпус обрав членів лічильної комісії, відтак внесли пропозиції кандидатів на посади голови та заступників, відносно яких проведене таємне голосування. За результатами голосування на посаду голови суду обрано мене, а на посади двох заступників відповідно П.П. Микуляка та О.А. Придачука. 

– Яке завдання бачите для себе на цій посаді?

– Виключно відновлення довіри до судової системи, як би пафосно це не звучало. Ми, судді, покликані дотримуватися кожної букви закону, і я дуже сподіваюся, що верховенство права, неупередженість та незалежність таки домінуватимуть у кожному рішенні тих людей, котрі нині служать Феміді. Так, не виключаю, що проблеми виникатимуть, що будуть невдоволені, писатимуться скарги, але в будь-якому судовому процесі завжди є дві сторони, й обом догодити просто нереально – суд мусить винести рішення на чиюсь користь. Цілком можливо, що, як і в інших системах, структурах та органах, серед нас також знайдуться люди, котрі помилятимуться, – від них треба очищуватися. Подібними процесами нині живе наша держава, до них треба бути готовими,  без них не обійтися. 

– Що входить до обов’язків голови суду? Ви виконуєте якусь наглядову функцію чи займаєтеся певною категорією справ?

– Ні, особливого розподілу немає, я займатимуся всім тим, що й досі – розглядатиму справи, матеріали тощо. Але до всього додалися низка організаційних обов’язків,  наразі здійснюються зміни в підходах до роботи нашого суду. Вони, можливо, не помітні з першого погляду для громадян, які звертаються до суду, але важливі для покращення ефективного здійснення судочинства.

– Нерідко чути закиди про закритість судової системи…

– Я не розумію таких звинувачень, бо, як на мене, суди взагалі найвідкритіші з усіх правоохоронних структур і систем нашої держави. Перелік усіх судових засідань оприлюднений, на кожне може прийти будь-який громадянин. Так, є окремі справи, які розглядають таємно, але вони поодинокі. Також усі рішення можна відслідковувати в Єдиному реєстрі судових рішень.

– Вікторе Йосиповичу, яку проблему ви б виділили у роботі суду нині як основну?

– Проблем вистачає, починаючи від недостатності фінансування судової системи, недостатності приміщень для відправлення судочинства, завантаженості суддів роботою й закінчуючи відсутністю можливості спілкування з широкою громадськістю.

– Що маєте на увазі – спілкування з громадськістю? Ніби ви не відмовлялися давати нам інтерв’ю, відкриті…

– Так, але загалом ми бачимо необхідність у створенні свого роду прес-центру чи бодай веб-сайту, за допомогою якого могли б напряму контактувати з мас-медіа. Чому порушую це питання? Річ у тім, що нещодавно ми мали доволі неприємний інцидент, і поки розібралися всі сторони – репутації суду було завдано чергового удару.

– Чи не про скандальне рішення по вбивству молодого чоловіка поблизу магазину «Осетія»  в Ужгороді говорите? Ми всі були здивовані занадто м’яким вироком суду, інформацію про який  буквально тиждень тому оприлюднила прокуратура і передрукували чимало місцевих видань…

– Так, саме про це говорю, але щодо м’якого вироку – тут ви помиляєтеся. Річ у тім, що прокуратура області, напевно, десь помилившись чи не розібравшись у ситуації, оприлюднила інформацію про те, що трьом убивцям присудили всього по два роки позбавлення волі. Ми звернулися до них із проханням виправити її, але поки вони це зробили, то вже по ЗМІ розійшлося неправдиве повідомлення, і нам довелося знову почути в адресу суду чимало негативних відгуків. Мовляв, за вкрадене відро абрикосів дають два роки в’язниці, а ви тут стільки ж – за скандальне вбивство молодої людини…

– Що ж насправді?

– Нагадаю спершу читачам про саму справу – вона тоді викликала неабиякий резонанс. Кілька років тому ввечері група молодиків поблизу магазину по вул. Грушевського в Ужгороді били собаку. Молодий чоловік, що саме проходив поряд, заступився за пса – тоді хлопці накинулися на нього. В результаті від отриманих травм молодий чоловік помер, вдовою залишилася дружина, осиротіла тримісячна дитинка. Після численних судових засідань, оскаржень та апеляцій зараз під час колегіального судового засідання всім п’ятьом звинувачуваним винесений вирок: одного засудили до 10 років позбавлення волі, трьох – до 9 літ ув’язнення, ще одному визначили термін покарання у 8 років в’язниці. Тобто аж ніяк не по два роки, як ішлося. Зауважу, що навіть постраждала сторона погодилася з винесеним вироком, він вдовольняє вдову та сина вбитого, отже, вони вважають вирок справедливим і не подають апеляцію. Натомість звинувачені, певна річ, вкотре вирок оскаржують. Ось для таких ситуацій, та й загалом для ще більшої відкритості, нам і потрібен свого роду прес-центр, будемо планувати його створення.

– А що з завантаженістю суду? Ви натякали, що занадто багато справ… 

– Справ не те, що багато, а неймовірно багато. До прикладу, впродовж минулого року я розглянув 850 цивільних справ, а ще скільки кримінальних! Загалом же, якщо цікавить статистика, то в 2013-му наш суд розглянув 5498 кримінальних справ, понад 8,6 тис. цивільних та справ у порядку розгляду адміністративного судочинства, ще майже 6,7 тис. справ про адміністративні правопорушення. Усе це – на два десятки суддів. І при цьому кожну справу потрібно детально вивчити, провести не одне судове засідання.

– Вікторе Йосиповичу, зичу всім нам толерантності, а вам – менше роботи й більше часу на родину. Дякую за розмову!

Наталія Петерварі, "Закарпатська правда"