Юлія Давидова: «Східняки й західняки – ментально різні люди. Перші досі живуть Радянським Союзом»

Зараз, коли ситуація на сході та півдні України вкрай напружена й частина місцевих мешканців там підтримують, фактично, терористів та мародерів, багато хто задається питанням: може, гасло «Схід і Захід разом» – це тільки гарні слова, а насправді між нами нездоланна прірва? Чи просто ми не розуміємо їх, а вони – нас, і в цьому вся проблема? Відповіді знає хіба людина, яка жила і там, і тут, а відтак вивчила менталітет і східняків, і західняків. І коли виявилося, що наша колега-журналістка з сайту «Карпатньюз» і за сумісництвом соціолог Юлія Давидова має коріння на Луганщині, «Закарпатка» вхопилася за можливість з’ясувати: як нам усе-таки об’єднати країну?

– Юлю, від Луганщини, звідки ти родом, до Ужгорода так далеко. Чому приїхала вчитися саме сюди?

– Ну, взагалі-то я народилася в Росії, на Кавказі – тато звідти. Але мама з Луганщини, й вона перетягнула його в Україну, до Свердловська. Там я й виросла. А в УжНУ вирішила вступати не випадково – ще змалечку часто бувала з батьками в Ужгороді, прямуючи в Угорщину, Словаччину, Польщу. Вони займалися бізнесом, возили одяг із Європи, а я в садочок не ходила й подорожувала з ними. І коли постало питання, де здобувати вищу освіту, то взяли мапу й стали розглядати варіанти.  В Луганську я не хотіла вчитися, проти Харкова виступила мама, з Дніпропетровськом – так само, в Києві поступити важко. І зупинилися на Ужгороді. Це дуже красиве місто. 

– До чого тут важко було звикнути й що, навпаки, подобалося? Адже відвідувати місто як турист – це одне, а жити постійно – зовсім інше…

– Я звикала до Ужгорода поступово, половину 11 класу сюди їздила, проходячи підготовчі курси для вступників. А стосовно того, що тут вразило… Культура інша. Багато різних мов, люди вихованіші, добріші, толерантніші, не чути матів, у чергах у банку,  наприклад, ніхто не свариться. І негативу як такого не було. Хіба що коли я тільки поступила й розмовляла суто російською, а мої одногрупники (з 28 чоловік 23 були з районів) – переважно на діалекті, виникали легкі тертя на мовному ґрунті: вони намагалися мене переконати, що маю говорити «по-закарпатськи», а я їх – що повинні вивчити російську або принаймні літературну українську. Але потім усе вляглося, тепер я вільно володію українською.
– Чи дійсно така велика різниця між заходом і сходом країни?
– Це ментально різні люди, в них різне світобачення. Східняки виховані так, що відпрацював свої 8 годин – і відпочиваєш. Ну що можна вимагати від шахтаря, який, спускаючись під землю, не знає, чи побачить знову сонце? А закарпатці більш творчі, ініціативніші, шукають себе, гарно облаштовують побут. Утім, і на сході є чимало інтелігенції, тих, хто прагне жити краще, інакше. Регіон, хоч і дотаційний, процвітає, промисловість працює. Загалом люди відкриті й не злі, вони не налаштовані в більшості на Росію й також хочуть розвиватися, але їм треба показати, як саме. Бо коли громада століттями пливе в одному руслі, це позначається й на майбутніх поколіннях. Щоб зрозуміти схід, треба його побачити, пожити там. 
– От ти кажеш, їм треба показати перспективи. Але як, якщо вони апріорі негативно сприймають «бандерівців»?
– Ну чому, так хіба галичан сприймають. Проїдься навіть у поїзді «Львів – Луганськ» і побачиш, що львів’яни інколи самі зачіпають східняків, і це недобре. Але коли приїжджаєш на Луганщину з заходу, знайомі обов’язково розпитують: а як там живуть, як розмовляють тощо. На місце мого навчання, наприклад, відреагували так: «А, Ужгород, ну, це ще нормально». В моїй школі вчителі часто організовують екскурсії на Закарпаття, до Угорщини. Правда, я вчилася в елітному ліцеї, з якого вийшло багато відомих особистостей – актор Ігор Гасперян, заслужений артист СРСР Анатолій Марчевський, котрий свого часу керував цирком на Цвітному бульварі в Москві, тощо. Утім, більшість луганчан усе-таки ніколи не бували ні на Західній Україні, ні в Європі. 
– Ти й зараз їздиш на Луганщину, підтримуєш зв’язок із родичами в Росії?
– Додому їжджу як мінімум тричі на рік – півтори доби поїздом. Востаннє була на початку березня – у мене там мама, дід, тітка, друзі. Через соціальні мережі, телефоном, звісно, спілкуємося. Російські родичі теж цікавляться, як у нас тут справи. Двоюрідний брат, наприклад, не розуміє, чому дехто в Україні хоче в Росію, а не в Європу. Але тут є один нюанс: його батько живе в Німеччині, тож він може порівнювати. 
– То сепаратисти на сході переважно проплачені чи ідейні? Чого вони взагалі хочуть?
– Серед них є дуже різні люди, але переважно всі хочуть мирного життя. Вони переконані: якщо Америка прагне воювати – будь ласка, на території США. Й аналогічно – щодо Росії. Східняки хочуть злагоди, стабільності, але проблема в тому, що вони досі не знають, як треба жити, – вони живуть по-радянськи. 
– Але ж вони бачать, що бойовики не стабілізують ситуацію, а навпаки. Чому ж мовчать?
– Бо залякані – ЗМІ ж пишуть, що підприємців обкладають «податком», грабують, убивають. Але при цьому всі працюють, торгують, хіба що не так активно, як раніше. Буквально вчора спілкувалася зі свердловською подругою, каже, в них усе спокійно, люди сидять у кафешках. Жахливі картинки, які показує телебачення, стосуються тільки окупованих терористами територій. У Слов’янську, приміром, продукти підвозять лише раз на тиждень, у лісах купа військових… Як соціолог вважаю, що люди мають відкрити очі й добре дивитися, кого обирають у владу.  Є біле й є чорне – мародерів та бандитів не можна вважати виразниками інтересів народу. Люди на сході хочуть порядку, але вони чекають, як пташенята, коли їм подадуть усе готовеньке. Щось робити особисто, на жаль, мало хто наважується. 
– Як, на твою думку, все-таки налагодити ситуацію?
– Потрібна реальна децентралізація влади й модернізація підприємств. Поки на сході заводи й фабрики працюють, доти є відносний спокій. Люди там не вірять жодному політику, включно з Януковичем, вони не бачать перспективи. Проблема в тому, що всі рвуться до влади, а коли отримують її, не знають, що з нею робити. А треба піднімати економіку, платити зарплати, об’єднувати країну. Регіонам треба дати більше самостійності. Зараз велика загроза того, що схід перестане платити податки. За газ, електроенергію розрахунки вже погіршилися. На Луганщині, до речі, ще місяць тому проїзд у громадському транспорті подорожчав. Було 2,50, а стало 3 грн. Бізнес там ведуть не так цивілізовано, як в Ужгороді. Я дуже люблю свою малу батьківщину, інколи сумую за Луганськом, за степами й травами, навіть за запахом пилу в повітрі, але повертатися туди не планую. Хотілося б, щоб не протиставляли так Східну й Західну Україну – ми всі народилися під одним сонцем і всі хочемо бути щасливими.  І кожен має на це право, просто треба робити щось для  цього. Я вдячна батькам за те, що вони мене відпустили так далеко, що так мене виховали. Я довго цього не розуміла, але потім усвідомила. Тепер, коли приїжджаю до мами, дивуюся всьому: не той одяг, не ті манери. У нас тут усе-таки Європа.   
– Ти кажеш «у нас» стосовно Ужгорода?
– Ну, після 11 років життя тут – так (Сміється. – Авт.). Але я все одно люблю й схід. Там є перспектива, є потужна промисловість, яку, правда, треба модернізувати. Нам треба таких керівників на місцях, які б банально не крали. Всі розуміють, що повністю корупцію не викоренити, але хоча б мінімізувати! І це залежить від людей. Поки вони апріорі вважають, що йдучи, наприклад, у податкову, треба разом зі звітом щось занести, нічого не зміниться. Я ніколи не давала ніяких хабарів і при цьому вступила в університет, закінчила його, стала аспіранткою. Тобто цю установку, що за будь-що треба давати хабара, варто вбити, в першу чергу, в собі. Але при цьому, звичайно, слід піднімати зарплати. Щоб людина могла нормально жити без усяких «подачок». Бо 1200 гривень – це суто виживання, незалежно від регіону.
– Як політолог і соціолог як прогнозуєш, доки на сході триватиме цей безлад?
– До парламентських виборів точно. На жаль, багато хто зацікавлений у їх відтягуванні.  Але місцева влада все одно міняється, й, думаю, потроху ситуація буде налагоджуватися. Та для цього треба врегулювати взаємини з Росією – схід дуже зав’язаний на неї. Якщо дивитися інвестиційні рейтинги, то Луганськ, приміром, на 60% залежить від Росії. Так само, як тут на Захід, там один одяг везуть у Росію, інший – звідти. Так само процвітає контрабанда. Просто кордон інший. Тепер з’явилася надія, що стабілізації сприятиме позиція Ріната Ахметова. Думаю, він дещо втратив контроль над регіоном, бо пізно оговтався – коли вже відбуваються сутички й у людей купа зброї на руках. Він вів свою гру, щоб на вигідніших умовах домовлятися з майбутнім Президентом – на противагу Коломойському, щоб той не перехопив вплив над частиною Донеччини. Як кажуть, «Восток – дело тонкое». І це сповна стосується й Східної України. 

Мирослава Галас

До теми

Основні тези, почуті від Юлії Давидової, знайшли підтвердження й у розповіді біженців зі Східної України, які починають прибувати на Закарпаття й дали прес-конференцію в Ужгородському прес-клубі реформ. У себе вдома вони були забезпеченими людьми, але через проукраїнську позицію змушені покидати бізнес, налагоджений побут. І вони теж кажуть: основна біда в тому, що за 23 роки незалежності ніхто навіть не намагався викоренити там Радянський Союз – починаючи з назв вулиць і закінчуючи менталітетом. Люди не відчували, що в Україні є влада, яка має чіткий план розвитку регіону. І зараз не відчувають. 

Отець Олександр Панасенко наприкінці квітня їздив на Східну Україну по церковному обміну й заодно відвідав там знайомих – адже сам родом із Донецька. Розповідає, що в Слов’янську його шокувала велика кількість місцевих у камуфляжі й зі зброєю, причому в нетверезому стані. Він став свідком того, як до райвідділу міліції «ополченці» повели двох хлопців тільки за те, що вони на українському суржику, характерному для сіл Луганщини, запитали, як пройти на барикади. Це стало приводом запідозрити «бандерівців». 
У тій же поїздці о. Олександр запросив у гості до Ужгорода сім’ю Цодікових із Луганська. Вони приїхали на травневі свята – з мінімальною кількістю грошей, з кількома футболками, як на екскурсію. Але повертатися додому друзі, які залишилися в Луганську, їм не радили: кажуть, для проукраїнськи налаштованих ситуація стала такою, що загрожує якщо не життю, то здоров’ю точно. «Ми щодня зідзвонюємося з ними, вони розповідають, що тепер треба платити данину на кожному блокпосту, озброєні сепаратисти відбирають гроші, речі. Активістів шукають по соцмережах, адже люди там вільно висловлювали свої думки. Раніше ж у Луганську все було досить спокійно, тільки 9 березня проросійськи налаштовані молодики побили мирних громадян, котрі зібралися почитати вірші Шевченка. Я тоді був на роботі, а дружина з подругою ледве втекли звідти. Кордон міліції, який «охороняв» мітинг, просто розступився, пропустивши агресорів… Мені здається, що ті, хто проти єдності України, хочуть повернутися в СРСР. І їм важко пояснити, що в Росії його вже також нема, – ділиться Євген Цодіков. – Сходу треба мати чіткий план дій, бачити, що влада робить. Люди, які живуть там, незалежно від настроїв, хочуть конкретики, вони бояться, що схід «зливають». До речі, син-семикласник Цодікових на Закарпатті тиждень ходив у вишиванці – на радощах, що тут це можна робити спокійно, за це ніхто не б’є.
Наразі Євгенові та його дружині допомогли знайти роботу, дали кімнатку для тимчасового проживання, сина влаштували до школи. Але на 2,5 – 3 тисячі гривень зарплати (на обох) починати з нуля на новому місці важко. В облдержадміністрації кажуть, що держпрограми допомоги біженцям зі сходу нема – вона тільки для кримчан. А незабаром очікується приїзд 3-х сімей із Артемівська, ще трьох – із Луганська тощо. «Ми просимо ужгородців хоча б на півроку, доки ця сім’я облаштується, здати в оренду помешкання вартістю до 1000 грн. До нас виїжджають не просто роботяги, а середній клас, який уміє створювати робочі місця. І вони згодом принесуть користь Закарпаттю», – каже о. Олександр. А загалом у Фейсбуку вже створена спеціальна сторінка «Допомога біженцям», де збирається вся необхідна інформація.