На Срібній Землі біженців із Сімферополя прийняли, мов рідних

Чи могла колись подумати вчителька Сімферопольскої школи №31 з дистанційною формою навчання Ельміра Ільясова, що доведеться покидати рідний дім, улюблену роботу і їхати в чужий край — на Закарпаття.

Коли з окупованого Криму після того, як туди ввійшли російські війська, почали виїжджати люди, жінка втратила сон. Страх охопив душу. Люди втікали хто куди. Вулицями ходили озброєні  солдати. Не знаєш, чи свої, чи чужі. Страшно було не так за себе, як за дочку-десятикласницю. Едіна, гуляючи містом, розмовляла татарською, а це з кожним днем ставало все небезпечніше.

Коли в Сімферополі вже вдень і вночі почали лунати постріли, гинули люди, вирішила виїхати в Закарпаття. Сприяв цьому і телефонний дзвінок - запрошення від матері однієї учениці з Ужгорода. Взяли лише те, що могли винести – найнеобхідніше. До Ельміри Харіївни долучилася і сестра Ельвіра з двома своїми синами Еміром і Гереєм, учнями восьмого та дев’ятого класу.

…З Ельмірою Харіївною ми зустрілися у Великих Лазах. В Ужгороді так і не вдалося влаштуватися, а ця сільська громада прийняла їх як рідних. І сільський голова Лука Шпонтак, і директор школи Віра Данко допомогли чим могли. Віра Степанівна відразу прийняли Ельміру Харіївну в освітянську сім’ю школи, учні тепло зустріли новеньких. Все було б добре, якби вдалося забезпечити біженців житлом. Поки що вони його орендують.

Слухаю Ельміру Харіївну і думаю про те, як історія повторяється. Колись родину дідуся і бабусі депортували з Криму. З собою дозволили взяти лише 50 кілограмів вантажу, а мали в Бахчисараї чималу господарку. Батьки моєї співрозмовниці тоді були ще малими дітьми. Вивезли родину в Узбекистан, незважаючи навіть на те, що дід був ветераном війни, а бабуся допомагала партизанам. Молодше покоління лише в 1991 році повернулося в Крим. Ельміра на той час вже здобула педагогічну освіту. І ось історія сім’ї зробила новий виток.

Жінка щиро вдячна великолазівцям, новим колегам – вчителям, що прийняли їх як рідних. Вдячна районним червонохрестівцям, які у важку хвилину надали сім’ї матеріальну допомогу.

Розмовляємо з дочкою Едіною. Вже кому-кому, а Діні тут  подобається все. Має чимало друзів, поряд – найдорожча людина у світі – мила матуся. Закарпаття своєю природою нагадує Крим, от тільки моря нема. Зате є ліси, збирається з новими друзями  по гриби.

Мати слухає щебетання донечки і так хоче вірити в те, що в них усе буде добре. Просить Бога, щоб вдалося отримати житло, нині це найголовніше.

Від щирого серця бажаємо цій сім’ї удачі та щастя.

Закінчуючи цю невеличку розповідь про життя сім’ї, в долі якої яскраво відбилося сумне сьогодення, в якому так далеко до єднання народів – братів, хочеться вірити, що у майбутньому житті Діни та її двоюрідних братів Еміра та Герея історія вже не робитиме таких крутих поворотів. Де вчитиметься Діна через рік, куди поступатиме після закінчення школи (дівчина мріє стати юристом), покаже час.

І мати, і дочка вже вільно  володіють українською мовою. Обидві полюбили Україну і вважають її своєю другою батьківщиною, бо це острівок, де представники багатостраждального етносу знайшли прихисток.

Марія Петрів