Телефонний дзвінок закарпатця Юри з фронтового Слов’янська

#Суспільство

Ми живемо зараз в антисвіті. Сила, яка бореться з нами, перенесла нас у свій світ. Вони там живуть. Хочуть, аби й ми там жили. Уявіть собі, коли вам телефонує дитина, бо для мене він дитина, мій хресник Юра, і повідомляє, що він у Слов’янську, що в нього ще гарячий автомат, яким він відбивав нападників, що хотіли заволодіти блокпостом, який, у свою чергу вони, 40 українських ведевешників, відбили у сепаратистів...

А потім дає посилання на свою сторінку ВКонтакті і я бачу Юрія на барикаді, з автоматом… І ви скажете, що це не антисвіт? Чим це відрізняється від дзвінка з того світу, адже він там зараз пролягає на відстані витягнутої руки – раз і: «у боях у Слов’янську загинуло 3-є наших військовослужбовців». Маячня якась, смертельна, протиприродна – божевілля. Важко це вмістити чи якось прийняти, але нічого не поробиш, видно нам і через це прийдеться пройти. Ось що Юрій розповідає.

- Ми прибули сюди три дні тому, не пам’ятаю, що то було за число, вже не дуже орієнтуюся.

- Друге травня, Юрію.

- Так. Вночі, о 24.00, ми виїхали в складі колони бронетехніки і поїхали на Слов’ян-ськ. Сказали нам, що будемо зачищати місто від сепаратистів. Спочатку в Краматорську взяли під охорону аеродром, а згодом поїхали в Слов’янськ. Прибули о 4 ранку у Сло-в’янськ. Ми – це друга антитерористична група, нас приблизно 40-50 чоловік, командир капітан. Наша група відбила блокпост і стала контролювати дорогу, щоб не їхали зі зброєю, відловлювали різних підозрілих особистостей. А трохи далі інша група вже почала зачистку.

- Скажи, Юрій, який вік твоїх товаришів по службі? Який настрій у вас?

- Від 18 до 31 року. У всіх настрій гарний, налаштувалися на найгірше і ніхто здаватися не хоче. Ми не хочемо, щоб Україну розвалили чи приєднали до Росії. Хочемо, щоб Україна стала цільною і світлою країною.

- А який національний склад вашої групи?

- Більшість українці, навіть болгари є. Є й росіяни, батьки яких працюють у Росії, є ті, у кого рідні мають бізнес у Росії… Але всі воюють, бо завдання поставлено і порушувати його ніхто не буде. Хоча двоє дезертирувало, один втік з кулеметом. Видно перейшли до сепаратистів. Грошей захотіли. А мій ротний капітан з Донецька, дуже гарний чоловік. Він нам як брат.

- Чи були за цей час якісь небезпечні епізоди?

- Всяке було. Он солдати в кількості 12 чоловік із боку Краматорська нападали, але перший взвод атаку відбив і вони пішли. Була ситуація, коли в наш бік сепаратисти відкрили нищівний вогонь, що продовжувався хвилин 20, навіть чути було, що стріляють із кулемету 12 калібру. Згодом, коли 25-та бригада взяла висоту, телевізійну вежу в Слов’янську – стратегічно дуже вигідний об’єкт, то сепаратисти всі сили туди перемістили, але нічого в них не вдалося. Там загинуло 3-є наших солдат. У нас, слава Богу, втрат ще нема, немає і поранених.

- А що це за люди, які з вами воюють?

- Є всякі. Є колишні спецпризначенці, які приїжджали до нас на блокпост, спортивної статури, і видно, що свою справу знають. Але більшість, це гарматне м'ясо – в основному наркомани та алкоголіки.

- Але наскільки ці люди боєздатні, наскільки вони можуть бути небезпечні для української армії?

- Важко відповісти, бо нас дуже мало. Навіть не знаю, що ми зможемо зробити. Нас он 50 чоловік і що ми зможемо зробити, коли на нас піде 1000-на орда. Недавно до нас підходили якісь кавказці, які, кажуть, приїхали в Слов’янськ і дали нам 72 години, щоб ми звідси пішли, а якщо не заберемося, то грозилися всіх убити.

- І які думки з цього приводу?

- Готуємося, будемо відбивати.

- А чи відчуваєте ви підтримку вашого вищого командування, київської влади?

- Дуже умовно. Наприклад, є форма, берци, зброя, води нема і останню тушонку дої-даємо. Напевно, завтра-післязавтра почнемо їсти жабок всяких.

- Ти серйозно? У вас там що, постачання відсутнє?

- Раз на тиждень привезуть, солдати швидко то розберуть і все. В основному нас люди годують. . А ще погано, що ми під відкритим небом, нема ні навісу, ні палаток, тому спимо тісно один до одного притиснувшись, щоб зігрітися.

- Як місцеві мешканці до вас ставляться?

- Тут, у Слов’янську, з цим погано. «Йдіть додому, бендери»», «чого ви до нас лізете, ми ж до вас не ліземо» - ось так от. Але є й нормальні, які їжу приносять.

- А окрім вашого загону, чи багато там загонів української армії?

- Тут всі десантні бригади: Львівська, Житомирська, Миколаївська…

- А яка чисельність всіх військ, якщо можна?

- Я не знаю, бо про це ніхто, звичайно ж, не говорить. Але думаю, що тисяча- півтори приблизно.

- А про підмогу не говорять? Бо чую, що і в Краматорську воюють.

- Я і там був. Нас всюди кидають.

- Ось бачачи все це і безпосередньо приймаючи участь, як ти думаєш, є в Україні сила, щоб перемогти?

- Так, звичайно. Наприклад, позавчора зачистили 9 блокпостів і у нас жодних втрат.

- А у них?

- Дуже великі, вони просто бояться про це говорити. Багато хто кидає зброю і каже: не потрібні нам кошти, і йдуть.

- Ось ти казав, що у вас дух гарний, бойовий, хоч їжі немає, а ось що їх тримає?

- У них все вирішують гроші. Чим більше грошей, тим більше вони тут будуть воювати…

Зв'язок на цьому обірвався, кошти у мене на телефоні закінчилися. Згодом Юра зателефонував пізно вночі, назвав новий номер телефону, вже МТС, щоб було не так дорого спілкуватися. Вранці, коли пишу ці рядки, кілька разів пробував вийти на зв'язок, але обидва номери говорять, що «зараз, на жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом». А в новинах пишуть: «бої під Слов’янськом, спроба сепаратистів вирватися з міста через один із блокпостів». Юра, видно зайнятий. Про інше навіть думати не хочу.

Володимир Мочарник