На Пагорб Слави в Ужгороді приходить усе менше тих, хто «кував» Велику Перемогу…

9-го травня з року в рік ми відзначаємо свято Перемоги, але щоразу на Пагорб Слави приходить усе менше й менше тих, хто про цю Перемогу знає не з книжок та чужих розповідей, а бачив її особисто й боровся за неї, ризикуючи життям і здоров’ям.

Це сумно, але що поробиш – усе підвладне часу. Тож тим ціннішими є спогади наших ветеранів, у котрих сухі історичні події й факти обрамлені гострими емоціями, почуттями, які так і не змогли стерти ті 69 літ, що минули по завершенні Великої Вітчизняної війни. Серед таких очевидців – і голова Комітету ветеранів війни Закарпатської ради організації ветеранів Олег Самойлович. Про тяжкий шлях до Перемоги і власне той найщасливіший день він розказав нашим читачам.

«Всю Європу Гітлер окупував за 100 днів. І тільки наш народ вистояв!»

«22 червня 1941 року в 4 години ранку розпочала свій шлях наша Перемога. 1418 днів і ночей треба було пройти ціною нелюдських випробувань та втрат на фронтових дорогах, щоб зламати хребет фашистській армаді, визволити знівечену землю своєї Батьківщини, а потім ще й пів-Європи, і відтак 9 травня 1945-го вознести прапор Перемоги. Сьогодні пам’ять і правду про війну пізнають правнуки тих, кого зачепив цей нелегкий час, – розповідає Олег Григорович. – Протягом передвоєнних років на військову могутність Німеччини працювала вся завойована Гітлером Європа, а це 85 тисяч  промислових гігантів одинадцяти окупованих європейських країн. Жодна держава світу не могла протистояти такій агресії. Франція, яка за територією рівна Україні, протрималася 39 днів, Польща – 27, Бельгія – 18, Югославія – 12, Голландія – 5 діб, Данія – одну. Всю Європу Гітлер окупував за 100 днів. І тільки наш великий народ вистояв. Він героїчно захищав кожну п’ядь рідної землі. Місяць оборонявся гарнізон Брестської фортеці, 65 днів – Одеса, 72 – Київ, 250 – Севастополь, 900 діб перебував у блокаді Ленінград, але вороги так і не ступили на його територію. Німців зупинили на Кавказі, біля берегів Волги в Сталінграді».

Віхи трагічної війни

Олег Самойлович нагадує основні етапи тієї далекої страшної війни. В грудні 1941 року під Москвою вперше Червона армія перейшла в наступ, і ворога, який перебував на околиці, відкинули на 150 – 400 км на захід. Московська битва розбила міф про непереможність німецької армії і вселила віру в можливість перемоги над фашизмом. Адже Гітлер планував розгромити СРСР до холодів 1941-го. Бліц-криг не вдався, а безприкладна Сталінградська битва з липня 1942 по лютий 1943 року, героїчна оборона Кавказу звершили перелом у Великій Вітчизняній. Наша армія, перейшовши в наступ під Сталінградом, відтоді ніколи не відступала.

...Після важких битв за Карпати, подолання лінії Арпада в кінці жовтня 1944 року наші війська вийшли до західних кордонів і звільнили народи Європи за 4,5 місяця. Взяття Берліна силами двох фронтів, 1-го Білоруського та 1-го Українського, стрімке визволення й порятунок від повного руйнування столиці Чехословаччини Праги в травневі дні 1945-го стали кінцем фашистського рейху.

«Всі висипали з землянок, почали салютувати, хто з чого міг. Перемога!»

У ніч із 8-го на 9 травня 1945 року в Карлхорсті, передмісті Берліна, за дорученням Радянського уряду маршал Георгій Жуков разом із союзниками підписав Акт про беззастережну капітуляцію гітлерівської Німеччини.

– Цю новину тисячі радіоприймачів миттєво передали в війська. Прийняли її й наші радисти Гданського Червонопрапорного 131-го стрілецького полку, в лавах якого я пройшов фронтовими дорогами, – ділиться спогадами Олег Самойлович. – Що тут почалося! Всі висипали з землянок, почали салютувати, хто з чого міг: пістолетів, автоматів, карабінів, кулеметів. Небо розквітло ракетами: червоними, зеленими, синіми, жовтими. Стріляли трасуючими, і це захоплююче видовище назавжди врізалося в пам’ять. Це була незабутня ніч – пролунали останні залпи найжорстокішої з воєн на Землі, настав перший день довгоочікуваного миру. Ми обнімалися, танцювали, співали, а коли до нас підійшов наш улюблений лейтенант Макаров, підхопили його й почали гойдати. Ми кричали: «Перемога! Перемога!» Ми бачили її в обличчя, вона несла нас, як на крилах, проймала теплим диханням, в її сяйві ми починали мирне життя з надією на краще майбутнє. Полк гудів, як потривожений вулик. До ранку ніхто не спав. Не вірилося, що можна буде регулярно митися в бані, спати в чистій постелі й узагалі жити по-людськи.

Того ж дня в Москві видали наказ Верховного головнокомандуючого. Його фронтовики чекали всю війну, до нього йшли 1418 днів та ночей через бої, кров, немислимі страждання та втрати, через смерть. Для  оголошення цього наказу весь особовий склад Гданського Червонопрапорного 131-го стрілецького полку вишикували на великій лісовій поляні. Командир полку, зачитавши його, згадав про товаришів, які полягли на полях битв, налаштовував нас на трудовий фронт, який стане продовженням бойового, – адже треба було в найкоротші строки відбудувати розгромлене війною народне господарство. Але слова не могли повністю відобразити велич моменту, до якого ми йшли так довго й добилися такою ціною. Ми увібрали всю свою молоду силу в легені, й громове трикратне «Ура!» понеслося в небо. Так прийшла Перемога. Згадуючи ту мить, я знову відчуваю трепет у грудях і гордість, яка клекотіла в мені тоді.

Дорогою ціною: Велика Вітчизняна забрала 10 мільйонів життів українців

Але попри радість Перемоги, не можна забути ту ціну, яку довелося за неї заплатити. Друга світова війна принесла 60 млн. людських жертв – у 6 разів більше, ніж Перша світова. Дорого коштувала Перемога над фашизмом  і Радянському Союзу: загинуло в боях, померло від ран, у концтаборах та на каторжних роботах близько 27 мільйонів військовослужбовців і цивільного населення, зокрема втрати нашої армії склали близько 8 млн. 660 тисяч чоловік. У боях за визволення України загинуло 3,5 млн. військовослужбовців, а всього за роки війни пішло з життя 10 мільйонів вихідців із України. В той же час Німеччина заплатила життями 13 млн. чоловік, військовослужбовців серед них – 8 млн. 220 тисяч.

«Нинішній день Перемоги фронтовики зустрічають значно поріділими рядами. Вже десятки батальйонів нашої рідної Торуньської Червонопрапорної 71-ї стрілецької дивізії стоять у вічному строю… Але втішає те, що в усіх районах Закарпаття вже почалася й набирає сили організаційна робота з увічнення пам’яті воїнів Великої Вітчизняної війни у зв’язку з 70-річчям визволення Закарпаття й України від німецько-фашистських загарбників та Великої Перемоги! Тож із Днем Перемоги, дорогі побратими, шановні закарпатці!» – підсумовує Олег Самойлович.

Олег Самойлович народився 21 грудня 1926 року в місті Біла Церква Київської області. В січні 1944-го сімнадцятилітнього хлопця захопив вихор Великої Вітчизняної війни. Він пройшов зі своїми побратимами Гданського Червонопрапорного 131 стрілецького полку Торуньської Червонопрапорної стрілецької дивізії гарячими фронтовими шляхами. Брав участь у боях за західні області України, форсував Західний Буг, Віслу, Одер, визволяв міста і села Польщі, її столицю Варшаву. Закінчив війну в німецькому Вісмарі, де зустрівся з союзними англійськими військами. Нагороджений чотирма орденами та тридцятьма медалями.

"Закарпатська правда"