Епоха зв’язаного простору інформаційно розв’язує руки і мізки

У цьому переконана Мирослава Мацо, яка видання журналу Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник».

Зоря духовної публіцистики зійшла над Закарпаттям. Цією зорею, що нехарактерно йде в гущі нечестивого народу за високу ідею, є духовна публіцистка Мирослава МАЦО. Вона з села Дубринич Перечинського району. Село своє любить, хоча зараз більше перебуває в самому Ужгороді, що дав світу Ландовського і Погорєлова. В місто всіх вселенських чеснот привело її те, що журналіст стоїть на чолі видання журналу Мукачівської греко-католицької єпархії «Благовісник».
Мені вдалося побачити її на площі великого поета Шандора Петефі. Вона йшла без охорони, але в певному, цілком визначеному напрямку. Погляд її спрямовувався вгору. Мої поклики до неї були даремні. Знаменитого журналіста манила вивіска крамниці «Космо». Туди вона й зайшла, як у Сад Гетсиманський. Як загіпнотизований, я зайшов за нею. Там ми і почали спілкуватися. Відразу виявилося, що вона дивилася не на крамничну вивіску, а в емпіреї самого Господа Бога. Висока ж бо така в неї душа! Вже дев’ять років цієї ось весни виповнюється з того знаменного часу, коли пані Мирослава прийшла в духовну гавань чудового, як своєчасна зарплата, часопису «Благовісник». Спочатку вона, головно з внутрішньої духовної спонуки, давала туди свої натхненні публікації, а потім її взяли редактором. Побачили – без Мирослави важко в цьому світі навіть людям, котрі духовні за саном своїм і настроєністю душі. Тому вона там досі, як сонце на небі. А взагалі «Благовісник» почав активно рухати до вдячного закарпатського читача великий краєзнавець і дослідник строкатих закарпатських процесів Людвіг Філіп у 1991-у, а відтак М.Мацо впевнено стала на цю вже проторовану Божу публіцистичну дорогу. Її, до речі, свого часу розпочав топтати сам Августин Волошин. Це взагалі окрилює кожну годину буття пані Мирослави. І тому вона, на додаток до всіх своїх чеснот, ще й поетеса. Деколи в ній забагато «христократичності», але в основному все – від душі, а також до душі розмаїтому читачеві. Бо ж зорі близькі простим людям. Так і Мирослава близька їм. Народжена вона для земного добра і смиренного спокою в селі Дубринич на Перечинщині 17 квітня 1995 року. Затим, через певний час, саме на свій день народження, стала з радістю великою до праці пломінка публіцистична натура Мирослави в обласній газеті «Орбіта-логос», створеній місцевим публіцистом всеукраїнського звучання Іллею Ільницьким. А потім була «Закарпатська правда» каденції щирого друга всіх прекрасних журналістів (був там і я. – В.З.) Віктора Дрогальчука.
– Чого вона так шпарко бігає? – запитував у мене про Мирославу Мацо час від часу Віктор Кузьмич, здригаючись від лункого тупоту в коридорі.
– Тому, що до горизонту далеко, – відповідав я.
Розпитую в Мирослави про її ставлення до газет – опалого листя фальшивих віртуальних дерев…
– Стільки газет, а толку мало, – каже вона вагомо, немовби імітуючи шелест далекої зорі. – Варто, бачиться, зібрати всіх талановитих і створити нарешті щось не чиновницьке, бюрократичне, а потужне і духовне. Бо скоро не буде кого збирати. Хіба кістки від індиків, з’їдених різними національними піратами «від творчості».
– Хто ж це, таке зборисько, зробить? Бог?
– Без нашої волі і Бог безсилий. Бог усе робить через нас… А будемо далі розпорошувати свої творчі сили – то буде далі така катавасія, як оце ось є.
Яку ж позицію посіла під час цього греко-католицька церква?
І про це ми, звичайно ж, поговорили з Мирославою.
– Епоха зв’язаного простору інформаційно розв’язує руки і мізки, – говорить вона в унісон весні. – Що маю вдіяти? Нічого. Просто писати про те, що «мудрість ліпша, ніж сила» (Проп. 9.16). Бо маю блог, що приблизно те саме, що й блокнот з інтимними записами, схований у кишені або за халявою, як у Шевченка. Та блог читаєш не лише ти, закоханий у себе, а й ті, котрі тебе можуть не любити. Це реалія. Ісуса також у ті часи не всі любили… Як і сьогодні, на жаль. А нині такі часи, що мобільний телефон став «третьою не замінимою рукою» і вперто диктує свої правила життя. Як у Марка Твена: «Пишіть безплатно, поки хтось не запропонує вам грошей; якщо впродовж трьох років це не відбудеться, значить, ваше покликання – валити дерева». Не пиляти, а писати хочеться, зізнаюся, аж у вусі свербить. Що робити? Безперечно, завести блог – живий щоденник в інтернет-сітях, де душу викласти свою, аби знали, який ти мудрий та обізнаний. Для чого? Бо вже весна настала не лише в атмосфері, але і в богосфері. Це значить, що у відкрите вікно будови, як у відкрите серце людини, може залізти злодій. Але, як я вже колись писала, може залетіти в нього й пісня солов’я, котрий навідується до дерева у дворику твоєму. Цієї весни соловей не запізниться, думаю, прилетить вже на днях, поки черговий часопис мій побачить світ. Тому чекаю, коли пишу, і пишу, як чекаю, коли сподіваюся на чудо, що кожна людина в моєму краї буде будувати життя своє не на піску злоби, а на камені віри в Ісуса. Його переможну любов. Як каже євангеліст Лука: «Нічого бо немає в Бога неможливого». Кожен день починається із бурі в душі. Промокаю до кісток, але ноутбук, як і порох, сухий. І блог поки ще живий. Книжечка думок, яку читають у всіх кінцях планети. Читають і розуміють? Можливо, як і всі Ви, мої читачі. Безперечно, є письменники, які пишуть. А є письменники, яких читають. Різниця – суттєва. Не треба обертатися до кожного пса, який гавкає на твоїй дорозі до мети, бо так можна не дійти до тої мети. Як жити тобі й мені, нам усім, «мобільним» християнам? Жити треба так, аби триматися лише Бога, а не когось іншого…
– Ставши інтернет-рибалкою, ти, може, відходиш від власне живого життя?
– Та ні, мій друже неповторний… Ось надибую в інтернет-сітях цікаву сентенцію однієї дівчини, розчарованої соціальними мережами. Вона чомусь фатально вирішує викинути свою сторінку з Фейсбука. Чому? Крок необдуманий, позаяк читаємо в Біблії: «І ті негайно покинули сіті і пішли за Ним» (Матвія). Мається на увазі, що сіті марноти варто покинути, щоби іти за Ісусом. Він, наш Спаситель, того вартий! Інакше жити не варто. Не вартує жити, аби лиш їсти, насичувати власну гординю і пишно вдягати тіло, але не душу. «Що ми маємо сказати про Бога? Нічого. Що ми можемо сказати Богу? Все», – прорекла колись Марина Цвєтаєва. Це правда: Бог – не НКВД. Коли людина опиняється посеред океану зла, де виє шторм лукавий, а страшні хвилі намагаються її втопити, що має робити така людина? Триматися Бога і намагатися ще когось притягнути до того тримання, намагатися стати ловцем душ. Рибалити, словом. Ловити не рибу, а людей, щоб вони спаслися. Інакше для чого жити? Лише для того, аби випинати свою гординю і виставляти напоказ гарне фото у блогові? Ради такого примітиву жити не варто. В одній із своїх книг Бруно Ферреро занотував: «Тільки Бог дає віру, але ти дай свідчення. Тільки Бог дає надію, але ти скріпи віру своїх братів. Тільки Бог дає любов, але ти покажи, як треба любити. Тільки Бог дає мир, але ти посій злагоду. Тільки Бог дає силу, але ти розрадь у сумніві. Тільки Бог дає життя, але ти навчи жити. Тільки Бог дає світло, але завдяки тобі нехай воно засяє в чиїхось очах. Тільки Бог є життям, але ти розбуди в іншому бажання жити. Тільки Бог робить неможливе, ти ж зроби, що можливе. Бог самодостатній, але Йому подобається розраховувати на тебе». Отже, найголовніше правило християнина, котрий має блог і для якого в житті головним є БОГ, – це перетворювати світські сіті злоби в павутину добра і любові. Тому інтернет – прекрасна штука для поширення Слова Божого (має ж свою сторіночку в Твіттері Святіший Отець Франциск!), як і життя наше – для втілення Слова цього… Коли Бог, а не блог є на першому місці в житті твоєму, – лише тоді стаєш апостолом Любові…
Коли в Дубриничі сходить зоря – це зовсім не слабше за зірку в Бразилії чи Ватикані. Зорі чужі географії. А журналісти – виданням. Справжні владарі слова – не ховрахи зі своєю ніркою та накраденим збіжжям. Із цим я і вилітаю в зоряне небо на літаючій тарілці італійської (все до рідного Ватикану ближче) піци від глибоко народної Мирослави Мацо.

Василь ЗУБАЧ