Марко Комонько: «Багатьом у нинішніх умовах не до концертів, не до розваг»

Так сказав мені незадовго до свого виступу на ужгородській сцені соліст Львівської обласної філармонії, лауреат багатьох міжнародних конкурсів Марко Комонько.

Однак концерт за участі заслуженої артистки України Етелли Чуприк, львівського гостя та камерного оркестру нашої філармонії під орудою Владислава Юроша залишив незабутні враження в усіх присутніх. Стосовно Марка Комонька, то він, хоч і вперше грав на закарпатській сцені, одразу підкорив усю аудиторію. Легкість, витонченість і віртуозність, з якою цей майстер доносив  до нас твори  Моцарта й Равеля, викликали щирий подив, захват і справжню бурю емоцій. Ще приємніше було виявити таку ж відвертість Марка в живому спілкуванні.

«Приїхавши до Лондона, англійською я знав усього три слова»

 – Ваші батьки – музиканти. Це вплинуло й на ваш професійний вибір?

 – Так. Бо вдома з дитинства чув музику, слухав, як тато займається, ходив на концерти. Але вилетів я з батьківського гнізда рано, десь у 7-8 років – у Центральну музичну школу при Московській консерваторії ім.П.І.Чайковського, де навчалися здібні діти з усіх куточків Радянського Союзу. Хоча мама провела там зі мною дуже багато часу: в такому віці підтримка й нагляд були просто необхідними. Однак я доволі швидко звик, з багатьма заприятелювався. Зрештою, навчання забирало багато часу й сил: спочатку заняття, потім робота з оркестром, гастролі. Програму, над якою працював у школі, обов’язково привозив потім до Львова.

 – А далі ви продовжили навчання за кордоном. Можна по-доброму позаздрити!

 – Та я сам собі зараз заздрю, як згадаю! Мені дуже поталанило, хоча на початку було важко, особливо матеріально. Однак я навчався у кращих на той час викладачів світу, і при цьому нікому нічого не платив, ще й, здебільшого, отримував стипендію. Спочатку був Лондон, потім –  Мюнхен. Між іншим, усі мої викладачі – вихідці з Радянського Союзу: Фелікс Андрієвський, Олена Войтова, Віктор Трет’яков. 

 – Ви вивчили мови, напевно?

 – Та вони самі вивчилися (Смієть¬ся. – Авт.). Насправді в мене дуже погана здатність до вивчення мов, хоча маю добру фотографічну пам’ять, музичну. Кожну нову мову сприймаю за звуками, інтонаціями й опановую поступово, не заучуючи механічно. Повірте, коли приїхав до Лондона, англійською знав усього три слова.

– Переїзд до іншої держави – це вже стрес.

 – Так, і там додатково виникає багато проблем. Наприклад, ті самі гроші. От як нашій людині «акліматизовуватися» в Великобританії, якщо там один обід може коштувати стільки, скільки тут хтось за місяць ледь заробить. А треба ж учитися, жити й їсти щодня! Правда, мені гріх скаржитися, але були й нелегкі часи.

 – Але це загартовує.

 – Так, на зразок того, як вчать плавати, кидаючи в глибоку воду.

У Кореї уроки музики для дитини обійдуться … в 3-4 тисячі доларів на місяць

 – Участь у різноманітних конкурсах, фестивалях – це теж своєрідний гарт?

 – Такі випробування потрібні задля особистого розвитку. Бувало, я знаходив інформацію про всі конкурси поточного літа й на всі їхав. При цьому усвідомлював, що шансів виграти практично нема. Не кажу, що всі вони корумповані. Класична музика – то не спорт, де можна зафіксувати час, визначити, хто спритніший, кращий, точніший. Класика може одному подобатися, іншому ні – це дуже суб’єктивно. Звичайно, бувають яскраві, незаперечні таланти, але навіть їм може не пощастити, якщо якийсь із членів журі привіз на конкурс власного учня. Або хтось уже заздалегідь «визначений» переможцем. Тоді таких талановитих «зрізають» ще в першому турі, щоб потім не заважали. Але це так само загартовує.

 – Це означає, що треба зачарувати журі з першого ж звуку, першого погляду?

 – Звісно. Але саме в такому разі й найбільше шансів вилетіти після першого туру, бо ти можеш сплутати чиїсь плани. На жаль, так буває. Мені про це розповідали члени журі, і така ж історія трапилася свого часу зі мною на конкурсі ім. П.І.Чайковського. Були гострі суперечки, мене хотіли усунути після першого туру. Але я так добре зіграв, що просто не посміли. У підсумку отримав звання лауреата і премію.

 – Що ж, Європа – це зрозуміло. І раптом Південна Корея!

 – Нічого дивного. У Європі дуже багато музикантів із Японії, Китаю, але найбільше – з Кореї. У мене з’явилися серед них друзі, які й запросили мене до Кореї зіграти великий концерт. Я планував поїхати з Денисом Мацуєвим (відомий російський піаніст), але менеджери його не пустили. Тож я взяв із собою іншого піаніста. З того все й почалося. Потім запросили вдруге, втретє… У Південній Кореї зараз зростає усвідомлення ролі мистецтва. Класична музика – не їхня, вони не здатні її відчувати так, як ми, але прагнуть навчитися. Тому дуже підтримують цю справу. І дякуючи окремим музикантам, диригентам, солістам, академічне мистецтво там активно розвивається. Але в Кореї це коштує  неймовірно дорого. Класичній музиці можуть навчатися тільки багаті люди. Якщо я назву суму, то ніхто не повірить.

 – Та кажіть уже!

 – Наприклад, навчання років від десяти і до університету (в університеті ще дорожче) коливається в межах 3 – 4 тис. доларів на місяць! Це тільки плата за уроки. Скоріше за все, навчатися доведеться не там, де мешкаєш. Тобто батько залишається вдома й заробляє на життя, а мати мусить бути коло дитини, відтак винаймати житло, котре теж обійдеться щонайменше в 1,5 – 2 тис. доларів. А ще ж харчування, інші потреби – загалом місячний бюджет «потягне» до 20 тисяч доларів! І плюс ще скрипку купувати. Там дуже добрі інструменти, але так само неймовірно дорогі.

 – Виходить, там існує певний культ музиканта?

 – Так, але це викликано тим, що музична освіта дарує, наприклад, дівчатам гарну перспективу в тому плані, що вони мають доступ до вишуканого товариства. А чоловікам вищого класу, адвокатам і зубним лікарям, потрібні дружини саме такого штибу. Адже в Кореї досі молоді люди не знайомляться між собою – все це влаштовують їм батьки.

 – Зовсім інакший світ! Але вам там подобалося?

 – Так. Я провів там десять років. Більше того – моя  дружина Чан-Хуа (християнське ім’я Гелена) звідти. Вона вчилася на круп’є казіно: іноземні мови, правила етикету, уміння комунікувати з людьми. Останнє дуже допомогло нам познайомитися. Адже в Кореї не надто люблять підпускати до себе іноземців. То не націоналізм. Просто історично й географічно цей півострів ще донедавна жив дуже відокремлено. Зараз країна багатшає, люди частіше бувають за кордоном, але все одно з нами не порівняти. Більшість корейців досі не виїжджали за межі країни. Іноземці це відчувають на собі. Тому, можливо, я так і не прижився там. А скоріше – і не мав такого бажання.

«Повернувшись додому, я рік не брав скрипку до рук»

– І після стількох років ви вирішили полишити посаду концертмейстера оркестру, який входить до вісімки кращих у світі...

 – Ну, були такі результати якихось досліджень. Але я з тим далеко не згідний. Завищена реклама необхідна для залучення глядача. А спеціалісти, звісно, розуміють, наскільки професійний оркестр чи окремі музиканти. Але щоб привернути людей, заохотити до чогось, потрібні якісь високі слова. Політики цим постійно користуються.

– Ви полишили Україну в рік «помаранчевої» революції, а  повернулися напередодні Революції гідності.

 – Справді…  Але пояснюється все просто. По-перше, тут мої батьки. І в мене вже є діти: нашому первістку три роки, а меншенькому – сім місяців. Я без них і кілька годин не можу прожити. Дивитися, що вони роблять і як підростають, – то велике щастя. І я хотів розділити його зі своїми рідними. Щодо батьків дружини, то вони й так рідко бачилися з онуками, оскільки ми жили в різних містах. І там то все трошки холодніше. По-друге – Батьківщина. Настала мить, коли я подумав: стільки років віддано чужині, чи не час уже попрацювати на свою країну? Так склалося, що я перестав бути залежним матеріально. Тобто якби думав лише про свої статки, то, скоріше за все, не повернувся б в Україну – можливості, які мав там і тут, непорівнянні. Утім, я знайшов шляхи самореалізації й тут, і вже почуваюся певним, що міцно стою на ногах та за будь-яких обставин зумію забезпечити свою сім’ю.

 – Як зустріла вас Батьківщина?

 – Про мій приїзд ніхто не знав. На рік я просто відклав скрипку: багато про що слід було поміркувати, переосмислити. Я взагалі-то вчився на сольного виконавця й мене скрізь запрошували як соліста. А в Кореї я сів у оркестр: знову ж таки, думаючи про майбутнє, про стабільну роботу. Вважаю, то був правильний вибір, бо я не можу постійно бути солістом. Але пропрацювавши майже 10 років відчув, що вже не витримую. То трошки інакше життя.

 – І ви взяли паузу, відклали скрипку. Чим займалися?

 – Працював фізично. Батькам допомагав із будівництвом і ремонтами. Правда, тато сварив, просив, аби я беріг руки. А мама тішилася, що допомагаю. Мені ж це просто було необхідно. Знаєте, коли займаєшся музикою, то постійно все піддаєш сумнівам: правильно робиш чи ні. Є вони й під час фізичної праці, але змучуєшся, відпочиваєш, а між тим думаєш собі про все. І зрештою я визрів для повернення до сольної кар’єри, знову почав займатися. І, як на мене, успішно зіграв свій перший концерт, хоча дуже хвилювався після довгої перерви.

  – Дозвольте ще спитати про вашу дружину. Як вона почувається в іншій державі?

 – От у кого слід було б узяти інтерв’ю! Вона вже тут рік, і весь цей час вивчала мову, щодня ходила до університету. Але з того й почалися випробування. За той рік її стільки пригод спіткало, скільки я не мав за все життя! Обікрали, збили трактором, якісь дивні люди стрічалися – словом, період навчання виявився не з легких! До того ж вона тоді була при надії! Зате зараз усе вляглося: дружина вже більше вдома, зі мною, з дітьми. Хоча для неї й тепер кожен похід на ринок за овочами – це окрема історія, іноді шокуюча, колись кумедна. Але вона вже призвичаїлася, полюбила тутешнє життя. 

 – Як підростуть дітки, то беріть із собою всю родину до нас на концерт.

 – Залюбки! Я охоче беру сім’ю на свої концерти, й малеча чемно сидить, слухає. Інша справа, що в країні зараз така ситуація… Не знаю навіть, про що думати. Ясно, що вся наша робота – для людей. Хтось захоче прийти на класичний концерт, щоб відволіктися. Але багатьом у нинішніх умовах не до концертів, не до розваг…

Таїсія Грись, "Закарпатська правда"