Що означає День Перемоги для багатонаціонального народу гірського краю?

У переддень свята 9 травня і в контексті вже нічим не прихованої агресії Російської держави, котра нахабно вдерлася в Україну й веде світ до третьої світової війни, варто зробити спробу переосмислення тези про «Велику Перемогу» 1945 року. Чи була ця перемога нашою, українською, і що дала вона українській нації ?

...Ще з радянських часів нас навчали, що 9 травня є Днем Перемоги над фашизмом, – але сьогодні цілком очевидним стало розуміння: фашизм нікуди не подівся, він інтенсивно, стрімко й нахабно відроджується в Путінській Росії. «Рашизм» є нині сучасним аналогом фашизму, а несамовитий Путлер – оновленою версією знавіснілого Гітлера. Обидва диктатори, один вже мертвий, а інший поки-що живий, лякають весь цивілізований світ, сіючи атмосферу страху, непевності, небезпеки й незахищеності. Тож цілком логічним виглядає той факт, що прокремлівський політолог Андранік Мігранян старанно реабілітує Гітлера, котрий, мовляв, до нападу на СРСР був «хорошим».

В переддень свята 9 травня і в контексті вже нічим не прихованої агресії Російської держави, котра нахабно вдерлася в Україну й веде світ до третьої світової війни, варто зробити спробу переосмислення тези про «Велику Перемогу» 1945 року. Чи була ця перемога нашою, українською, і що дала вона українській нації ?

Вже давно слід наважитися визнати: комунізм завдав Україні не меншої шкоди, аніж фашизм. Відомий американський історик Т. Снайдер, порівнюючи Голокост і Голодомор, дійшов висновку: найкраще радянська влада керувала масовим знищенням людей, організатори Голодомору зуміли надовго приховати правду про нього, оскільки, на відміну від нацистів, “не програли війну й лишалися при владі наступні майже 60 років”. Вчений наполегливо підкреслює злочинну сутність комуністичного тоталітарного режиму і його спорідненість з тоталітаризмом націонал-соціалістичного штибу (“Гітлер і Сталін за допомогою вбивств величезної кількості людей перетворили смерть на абстракцію”). Авторитетний британський дослідник Н. Дейвіс, переглядаючи домінуючу інтерпретацію подій 1939-1945 рр., доводить, що війна була не “простою перемогою добра над злом, а поразкою одної тоталітарної країни, нацистської Німеччини, від іншої, Совєтського Союзу, чиї злочини були так само, коли не більшою мірою диявольські”.

Доволі цікава “україноцентрична” концепція Другої світової війни розроблена співробітниками Інституту національної пам’яті, коли цю установу очолював Ігор Юхновський. В основу концепції покладено тезу про те, що Україна була основним учасником антигітлерівської коаліції, а внесок її громадян у перемогу над гітлерівською Німеччиною – найбільший. І. Юхновський наполягав на великій ролі в боротьбі з Німеччиною Української повстанської армії, яка “розбудила національну свідомість України” і суттєво впливала на політику Москви (саме через те, що була УПА, радянське керівництво мусило йти на поступки українцям).

Кваліфікуючи події 1939-1945 рр. як “війну проти України”, яку “почали без нас і не заради нас”, В. Ющенко неодноразово підкреслював, що радянська “героїзація” війни і культ “Великої Перемоги”, насправді, спрямовувалися на забуття і виключення з історії “мільйонів доль, цілих народів” (“Пам’ятники часто будувалися для того, щоб підмінити пам’ять”). Говорячи про “русифікацію” Перемоги, використання її в якості “заградительного мифа”, який надавав сенсу існуванню СРСР і його сателітів у Східній Європі, колишній президент доводив: Перемога досі використовується Кремлем як інструмент витіснення, применшення значення незалежності української держави (мовляв, усі, хто претендує на статус “переможців”, мусять бути причетними до російської ідентичності – “русского мира”).

Дуже цікавою і неординарною є позиція Р. Кабачій, який доводить: Друга світова війна вміщувала в собі цілий комплекс різних регіональних воєн, кілька з яких відбувалися за участю українців або на їхніх теренах. Історик потрактовує у якості окремих військових протистоянь, які мали власні причини й динаміку, радянсько-німецьку війну 1941-1945 рр.; партизанську війну УПА проти гітлерівців, а із 1944 р. – і проти військ МДБ СРСР; “громадянську українсько-польську війну” на Волині, Галичині й Закарпатті у 1943-1947 рр.; боротьбу підрозділів Карпатської України проти угорських загарбників у березні 1939 р.; воєнізовану депортацію (з використанням танків, літаків та артилерії) півмільйона українців з Польщі й 780 тис. поляків із території УРСР.

Р. Кабачій пропонує також власний варіант воєнної періодизації: відлік українським жертвам Другої світової слід вести від взяття угорцями Хуста 17 березня 1939 р., а завершення війни можна умовно позначити 5 березням 1950 р. (вбивство Романа Шухевича). Цікавий підхід зустрічаємо в роботі знаного вітчизняного інтелектуала В. Скуратівського, котрий виокремлює в подіях 1939-1945 рр. кілька окремих “грандіозних сюжетів”: а) війна двох тоталітарних держав; б) “вітчизняні війни кільканадцяти неарійських народів”, що їх планували знищити нацистські ідеологи; в) окремі національно-визвольні змагання “дуже різних народів із вельми відмінними тактиками і стратегіями” (українців, білорусів, народів Кавказу і Середньої Азії, росіян з РОА А. Власова) супроти більшовицької диктатури; г) класова боротьба в радянській системі (очікування простих солдат, коли ж нарешті “розпустять колгоспи”).

Оригінальну концепцію “національного бачення” війни, покликану виконати роль своєрідного “суспільного консенсусу”, розробив В. В’ятрович у роботі 2009 р., де стверджується, що в період Другої світової на українських теренах точилося одразу кілька воєн: німецько-польська (1939-1945 рр.), німецько-радянська (1941-1945 рр.), “підпільна” польсько-українська (1942-1947 рр.), “підпільна” радянсько-українська (1939-1954 рр.). Єдиним “справді українським” суб’єктом Другої світової автор вважає національно-визвольний рух, репрезентований у політичній площині ОУН (Б) та підрозділами УПА – у військовій. Вермахт, Червона армія, радянські та польські партизани – інші суб’єкти війни – рівною мірою кваліфікуються в концепції В’ятровича  як “наші противники”. Війна для українців – насамперед, національна трагедія, котру не потрібно прикривати “прапором мітичної перемоги”.

Київський історик В. Гриневич закликає чесно визнати злочини, які чинили українці у складі Червоної армії, Вермахту й УПА, та покаятися в них, – але водночас і пишатися своїми героями, вшановуючи пам’ять тих, хто загинув: кожен четвертий боєць ЧА був українцем, кожний шостий наш співвітчизник знищений у Другій світовій (“не лише гітлерівцями, а й сталіністами”). У монографії 2012 р. В. Гриневич, ретельно проаналізувавши період 1939-1941 рр., робить висновок про Радянський Союз як агресора, “хижака, який у союзі з Німеччиною потрошить Східну Європу. І це на тлі жалюгідного, жахливого стану людей у самому Радянському Союзі”.

В. Гриневич наголошує, що Гітлер викликав симпатії серед великих мас населення, насамперед, селян у перші два роки війни (“був популярною фігурою, позитивно забарвленою”), адже з ним пов’язувалися великі надії стосовно визволення України від більшовизму. Шукаючи відповіді на питання щодо причин лояльності до німецької влади у 1941-1942 рр., вчений зазначає не лише спогади українців про “Великий голод” і радянську владу як його організатора, але й “голодні” 1934-1935-й та 1939-1941-й роки. В. Гриневич у статті 2013 р. обстоює тезу: “сталінське визволення від німців” повторювало в головних рисах гітлерівське “звільнення України від більшовиків” у 1941 р. Мало того, втрати серед українців у період радянського “визволення” виявилися непомірно більшими, ніж за гітлерівської експансії в 1941 р. Мобілізації й кидання в бій непідготовлених і майже неозброєних чоловіків, які перебували під німецькою окупацією, швидше нагадувало не військову стратегію, а “акт жорстокої відплати” за кризу лояльності до радянського режиму (“помста визволителів”). В публікації з промовистою назвою “Звільнені на війну” Л. Рибченко також досліджує тему “українського мобілізаційного ресурсу”, приреченого “спокутувати вину кров’ю”, – безжальне й безвідповідальне використання “звільненого контингенту” в наступальних операціях Червоної армії (феномен “чорної піхоти”).

Термін “визволення” щодо українських земель, до яких у 1943-1944 рр. вступили частини Червоної армії, сьогодні все частіше ставиться під сумнів вітчизняними дослідниками. Зокрема, С. Грабовський пише, що тоталітарні режими не можуть нести свободу і справедливість, а тоталітарні армії не здатні когось визволити. На думку автора, маємо пишатися мільйонами звичайних українців, які пережили воєнне лихоліття і всупереч усьому “зберегли у собі людське”, а також звитягою червоноармійців, що захищали рідну землю, – проте ми повинні й “так само вшановувати звитягу німецьких фольксштурмістів, які захищали свої міста від орд п’яних убивць та ґвалтівників із червоними зірками на пілотках” у 1945 році.

М. Боровик описує події 1943-1944 рр. як “повторне захоплення” України Червоною армією, в результаті якого радянська дійсність виявилася “нічим не кращою за життя під нацистами” (здирництва, насильство, мародерства з боку “червоних”, особливо в західних регіонах). Значної популярності серед студентської молоді набуває висновок, сформульований у редакційній статті “Українського тижня” (№ 6 (274), 2013 р.) з характерним заголовком “Звільнення від Бухенвальда таборами ГУЛАГу”: для сталінського режиму процес “визволення” був одночасно й засобом легітимізації своєї влади над повторно захопленою територією України  і часом жорстокої розправи за нелояльність українців, 90 % яких залишилося на окупованих нацистами територіях (умовно цю модель можна означити формулою “повернення червоних – просто зміна окупанта” ). Як бачимо, навіть подібний побіжний огляд нових наукових підходів до зазначеної проблеми засвідчує: час позбуватися посттоталітарної і  постколоніальної свідомості рабів Кремля, стати вільними від стереотипів імперського мислення, які вперто заважають нам будувати нову країну навіть після Євромайдану.

Тож будьмо свідомими та мудрими патріотами й не дамо кремлівським фашистам нав’язати нам їхнє, вузьке і заполітизоване бачення великої трагедії в історичній долі нашого народу! Слава прекрасній, гордій, могутній українській  нації і смерть кремлівським окупантам Криму та Донбасу, духовним нащадкам комуно-фашистів і кривавої сталінської наволочі!

Ярослав Потапенко – активіст Євромайдану, доктор історичних наук