Об’єднання Буковини й Закарпаття у складі Галичини не виправдовується ні з історичного, ні з етнічного боку

Їх етнічний склад та історичні особливості обов’язково повинні бути враховані при визначенні майбутнього поділу України.

...Значне місце у процесі становлення Української незалежної держави займає питання реформування застарілого адміністративно-територіального поділу, що залишився нам у спадок від імперського минулого. До цього часу не зазнав змін формальний поділ держави на області та райони, який є, по суті, штучним розмежуванням території України, розробленим свого часу для вирішення потреб метрополії.

Розбудова незалежної держави вимагає збереження цілісності національної території, поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, а також повернення до історично-територіального розподілу, керуючись чіткими принципами регіональної політики: узгодженням регіональних та загальнодержавних інтересів, врахуванням загальнодержавної спеціалізації та особливостей економіки регіонів, історичних особливостей та етнічного складу їх населення.

Тривалий історичний розвиток України, а також та обставина, що її західна та східна частини довгий час існували та розвивалися відірвано одна від одної, призвели до утворення вісьмох регіонів, населення яких різниться етнічним складом, ментальністю та рівнем національної свідомості. Це – Буковина, Волинь, Галичина, Донбас, Закарпаття, Крим, Причорномор’я та Центральна Україна.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ (Автономна республіка Крим та 24 адміністративні області) бере свій початок з 1932 року, коли вісім губерній колишньої Російської імперії (Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська та Чернігівська) було перетворено на сім областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Одеську, Харківську та Чернігівську. 1937 року деякі області було розукрупнено та виділено Житомирську, Кам’янець-Подільську (сучасна Хмельницька), Миколаївську та Полтавську області, а 1938 року створено Ворошиловградську (сучасна Луганська) та Сталінську (сучасна Донецька) області, 1939 року – Запорізьку, Кіровоградську та Сумську, 1940 – Ізмаїльську (ліквідована 1954 року), 1944 – Херсонську, а 1954 – Черкаську області. Таким чином, до середини 50-х років у межах України 1932 року з семи областей постало сімнадцять. Недостатньо вмотивоване та обґрунтоване подрібнення областей призвело до суттєвих розбіжностей в їх розмірах, чисельності населення, економічному потенціалі та інших показниках.
1939 року до складу України увійшло шість областей Західної України – Волинська, Дрогобицька (ліквідована 1959 р.), Львівська, Рівненська, Станіславська (сучасна Івано-Франківська) та Тернопільська, 1940 року увійшла Чернівецька, а 1946 року – Закарпатська області. Нарешті, 1954 року до складу України було введено Кримську область (сучасна Автономна республіка Крим).
У повоєнний час розвиток економіки викликав потребу у створенні економічних районів. З кінця 50-х – початку 60-х років починається розробка різних варіантів економічного районування України. Кількість економічних районів у різний час встановлювалася у межах 7-11. На сьогодні загальноприйнятим вважається поділ території держави на дев’ять економічних районів:
1. Донецький (Донецька та Луганська області);
2. Західно-Поліський (Волинська та Рівненська області);
3. Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області);
4. Київський (Житомирська, Київська, Чернігівська області та м. Київ);
5. Подільський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області);
6. Придніпровський (Дніпропетровська та Запорізька області);
7. Харківський (Полтавська, Сумська та Харківська області);
8. Центральний (Кіровоградська та Черкаська області);
9. Чорноморський (Автономна республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та м. Севастополь).
Переважна більшість із них мають чітку загальнодержавну спеціалізацію і виражені центри, а такі як Західно-Поліський, Київський, Подільський та Центральний мають окремі риси програмних регіонів.

Як показало життя, надмірне подрібнення території призводить до невиправданого зростання управлінського апарату та ускладнює економічні зв’язки. Отже, доцільним є збільшення території адміністративно-територіальних одиниць та зменшення їх кількості. Укрупнення регіонів України матиме ряд переваг перед чинним поділом:
 При збереженні унітарного характеру держави зменшується кількість адміністративно-територіальних одиниць у її складі, що, у свою чергу, веде до скорочення адміністративно-управлінського апарату та зменшення витрат на нього;

 Межі регіонів, укрупнених згідно історично-територіального поділу, більше відповідатимуть економічному районуванню України, що забезпечить проведення економічних реформ з чіткішим урахуванням регіональних особливостей.

Однак, ставши на шлях укрупнення регіонів, не слід механічно копіювати економічне районування, як це було зроблено, наприклад, у проекті концепції державної економічної політики, представленому свого часу Кабінетом Міністрів України на розгляд Верховної Ради. Об’єднання Автономної республіки Крим з Миколаївською, Одеською та Херсонською областями (Чорноморський район) та Буковини й Закарпаття у складі Галичини (Карпатський район) не виправдовується ні з історичного, ні з етнічного боку. Їх етнічний склад та історичні особливості обов’язково повинні бути враховані при визначенні майбутнього поділу.
З урахуванням вищезгаданих вимог можна запропонувати поділ території України на ряд укрупнених адміністративно-територіальних одиниць – країв:

Краї Області та автономна республіка, на базі яких утворюються краї
1 Буковина Чернівецька
2 Волинь Волинська, Рівненська
3 Галичина Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська
4 Донеччина Донецька, Луганська
5 Закарпаття Закарпатська
6 Запоріжжя Дніпропетровська, Запорізька
7 Крим Автономна республіка Крим
8 Наддніпрянщина Кіровоградська, Черкаська
9 Поділля Вінницька, Хмельницька
10 Полісся Житомирська, Київська
11 Сіверщина Сумська, Чернігівська
12 Слобожанщина Полтавська, Харківська
13 Таврія Миколаївська, Одеська, Херсонська

Позиції 4, 9, 10, 11, 12, 13 відповідають складу областей України у межах 1932 року, а межі позицій 2, 6, 8 збігаються з межами економічних районів – Західно-Поліського, Придніпровського та Центрального. Буковину, Галичину, Закарпаття та Крим виділено в окремі краї у зв’язку з їх історично-ментальними особливостями.
Зрозуміло, що запропонований варіант нового адміністративно-територіального поділу може розглядатися лише як варіант для подальшого обговорення. Зараз питання про адміністративну реформу в Україні має носити не практичний, а дискусійний характер.

Ігор Власенко