У майбутнього головлікаря з Ужгорода у дитинстві були прості дворові собачки…

А сьогодні у нього — ...вівчарочки!

...Коли повертаюся з роботи, він з першого мого погляду бачить, чи в хорошому я гуморі, чи зі мною варто «загравати» або ні». Від нього залежить життя і здоров’я багатьох, його день може розпочатися о 7-й ранку в операційній зі скальпелем у руці, він наскрізь знає медицину не лише з точки зору лікувальної практики, а й із менеджерської, адже на його плечах і «адміністративна» медицина. І кому, як не йому, особливо необхідні емоційне розвантаження, віддушина та спокій із нотками позитиву. Саме це інтерв’ю — нагода для хірурга трішки розслабитися між операціями й обов’язками керівника, а для читачів — можливість відпочити від політики й «соціо» суботнього ранку, за філіжанкою кави зі свіжою пресою. Сьогодні в нашій традиційній рубриці про свого улюбленця щиро й натхненно розповідає головний лікар Ужгородської центральної міської клінічної лікарні, хірург Іван Курах.

— У майбутнього лікаря у дитинстві були тваринки?

— Завжди були собачки. В селі, зазвичай, прості, дворові собачки.

— А в теперішнього лікаря мешкає чотирилапий?

— А зараз у мене вівчарочки. Завжди так бувало, що в мене мешкали по двоє собак, але зараз маю вівчарку, яка не терпить інших собак. Мій колега — Василь Юрійович Качала, подарував ме¬ні її. Тобто вона — один сторожовий пес у дворі. Була ще маленька собачка, але Рексик (так звуть собаку — Авт.) ревнував і агресивно ставився до неї, тому вимушений був віддати цуценя.

— Опишіть кількома словами вдачу свого собаки.

— Він дуже добре вихований, чудово знає мій характер і відчуває настрій. Якщо я вдома, то він спокійно спатиме собі під дверима, а як тільки я поїду кудись, то тоді він вкладеться під воротами й чекатиме мого повернення. Коли вівчарка бачить мій хороший настрій, то тоді радісно скаче біля мене, а якщо ж бачить, що я не в настрої, то одразу відходить убік і не грається. Якщо ж я гукну йому Рексик-Рексик , то він уже щасливий, лащиться, скаче! Він дуже надійний собака, дуже, він добрий.  

— Рекс, переконана, лише до своїх хороший, як реагує на незнайомців?

— Коли ми виїжджаємо з дому, то він може вибігти за хвіртку, все обдивитися, обнюхати, але одразу завертає у двір. Він ніколи, ніколи не гавкне на людей, які йдуть повз, допоки чужі не переступили наш поріг, тоді він, звісно, реагує. В нас є спеціальний вольєр — якщо хтось приходить у гості, то Рексика завчасно туди, у вольєр. Я не дозволяю, аби він бігав двором, коли хтось ще прийшов у дім. Слава Богу, він за всі свої 8 років нікого не вкусив, але на чужу людину в нього досить агресивна реакція. Він чудово грається з моїми друзями, сусідами, водієм, якщо ж він бачить людину, яку ще не знає, то одразу насторожується. Якщо для нього все спокійно, то він собі лежить, спить, а якщо ж десь навіть далеко за ворітьми почує легкий шум, ще не встигне щось стукнути, він уже біля воріт.

— Кажуть, саме собаки — надто ревниві...

— У мене є семирічний внук Назарчик і Рексик, може, й грався би з нами... Але помічаю його ревнощі, коли я з внуком, коли бавлюся з Назарчиком, то Рексик стоїть осторонь. Коли ми з малим, до прикладу, граємо у футбол, то песика зачиняю у вольєрі. Не ризикую, бо відчуваю, що в собаки є ревнощі, мовляв, як це я можу мати іншу забаву...

— Але внук, вочевидь, несамовито любить Рекса?

— Внук дуже любить Рексика. Пам’ятаю, як собака дуже захворів, ми його лікували й тоді Назарчик постійно за мною бігав зі словами, що «треба лікувати Рексика».

— Чи може бути домашній улюбленець біля маленької дитини? З медичної точки зору...

— Звісно, може бути. Тварина не має страждати через це. Вважаю, що любов до маленької дитини не має негативно позначатися на симпатії до братів менших, це, я вважаю, не по-людськи. Внук Назарчик народився, коли вже в нас був Рексик. І ми всі разом ходили й бігали, малого у візочку возили, Рексик завжди був із нами. А коли вже песик помітив, що в нього з’явився «конкурент», мовляв, Назарчика люблю більше, ніж Рексика, відтоді я все ж постійно насторожі.

— А Рекс може образитися на господаря?

— Навіть якщо я його вдарю, граюся з ним, то він ніколи, ніколи не огризнеться. Коли його, до прикладу, треба розчесати і я випадково залишу подряпину на ньому, то він лише м’яко схопить мою руку, але ніколи не дозволить собі її стиснути зубами. Пам’ятаю, він якось захворів, то я його колов, а він від пекельного болю легко хапав мене за руку, але в жодному разі не кусав, дуже терплячий. Я його колю, а він мене за руку хапає, я йому промовляю: «Рекс, Рекс», я відчуваю його біль, ним судомить, але він усе одно не кусає, він лише показує, що страждає, а я йому промовляю, що допоможу, допоможу.

— Щодня встигаєте приділяти час собаці?  

— Я намагаюся сам його годувати, давати йому водичку, намагаюся самотужки це робити щодня.

— Ви, як лікар, як вважаєте, наскільки тварина може сприятливо впливати на стан здоров’я свого господаря?

— Одне можу точно сказати, тварина ніколи не завдасть шкоди, вона корисна для нас, так би мовити. Ми просто недооцінюємо наших братів менших. Ми з тими людськими взаємовідносинами, з нервами, позитивом, негативом... А саме тваринка — це віддушина, вона настільки терпляча. Як я люблю вбратися у спортивний костюм, вдягнути свої рукавиці й дуріти з Рексиком. Він скаче на мене, грається! Відтак і я відпочиваю, а він теж заряджається й намагається мене ще більше завести, аби ще поскакати й позадиратися.

— Собака — це і надійність, правда ж?

— Вважаю, що собака — це найнадійніше. Ми часом навіть не здатні оцінити, наскільки вони розумні й проникливі. Коли повертаюся з роботи, а він з першого мого погляду бачить, чи в хорошому я гуморі, чи зі мною варто «загравати» або ні. Трапляється, він ямку викопає, грається, словом, а я тільки глянув, а він уже вуха притиснув й тихенько побіг у вольєр.

— Без тваринки життя вже не уявляється, правда ж?

— Рексик — моя віддушина. Собака — це така віддушина, адже часом прокидаєшся о шостій ранку, о сьомій — вже в операційній, операційні дні — не легкі. Часом приходиш таким втомленим. Переодягнувся й пішов із собакою на прогулянку. Це настільки заспокоює, розряджає, таке враження, що собачка весь той тягар, який накопичився за день, забирає. Я навіть не можу явити свій дім без собаки. Я вже зараз переймаюся, бо йому вже дев’ятий рік. Аби бути готовим...

— Кажуть, там, де є діти, обов’язково мають бути і пухнасті улюбленці...

— Родина так звикає до улюбленця. Десь згодом хотів би мати ще маленького собачку, аби вони зростали разом із внуком, аби песик виховувався разом із Назарчиком. Назарчикові теж кортить погратися з песиком і він хоче бавитися з Рексиком, але треба дуже остерігатися, аби Рексика не розсердити. Так, так. Це дуже добре! Для дітей, особливо для хлопчиків дуже добре, коли поруч зростає собачка. Малий дуже любить Рексика, бігає з ним, але йому хочеться Рексика і позадирати, поштурхати... Назарчикові дали домашнє завдання у школі — написати про улюбленця, то він писав про Рексика й фотографували його.

— І що внук написав?

— Та тільки хороше! Хлопчик, дуже любить тваринок. Для нього Рексик — це все!

— Вочевидь, ви таки любитель саме собак, як щодо кішок?

— У селі завжди були собачки й котики. Ну, котиків моя сім’я не терпить та й я їх не дуже люблю. Навіть не знаю, просто в мене нема до них такої симпатії, як до собак. А ось собака є собака. Його погладиш, розчешеш, один його вірний погляд чого вартий. Ось ті очі видають його всього, справжнього... Людина людину зрадить, але собака ніколи людину не зрадить. Чесно кажу, це така віддана тваринка. Не можу уявити життя без собаки. Я проти того, аби собака ходила по хаті, але якщо собака живе на подвір’ї й ти за нею ретельно доглядаєш, то загалом це насолода — мати собаку.

— Якимсь ще породам симпатизуєте, крім вівчарки?

— У мене колись була московська сторожова. Хороша така була, хороша, гарна собачка, вона така велика, біла. Але, на мою думку, саме німецька вівчарка, скажімо, більше сторожова. Московська — гарніша, вона має певну собачу агресію, але якась вона більш повільна. Я не фахівець, але вважаю, що кращої за німецьку вівчарку для людини, для двору, для дому сторожової собаки нема. Головне, аби собаку виховати, аби вона слухала господаря, знала, що добре, а що — зле. Якщо я йому сказав, Рексику — у вольєр, то він без усіляких біжить. Як на мене, це найкраща, найкраща. Якщо мені треба буде ще собачку, то братиму вівчарочку.

Розмовляла Евеліна Гурницька, РІО