Програмний директор телеканалу «Тиса−1»: «Працювати із творчими людьми – елемент шаленої творчості…»

Ліза, Лізавета, Елізабет, Єлизавета Юріївна! Варіантів звертання до директора дирекції програм Закарпатської державної телерадіокомпанії Єлизавети Кинів – не скажу, що безліч, але таки чимало! Щоправда, роки і посада беруть своє! І тих, фамільярно дружніх, стає усе менше, натомість офіційне «Є…Ю…» усе частіше лунає у спілкуванні із нашим організатором складного телевізійного виробництва.

Для глядачів телевізійні програми – продукт творчості журналіста, оператора, ну – звукорежисера, ну – режисера… А за цими, заслужено публічними особами – праця цілої плеяди спеціалістів, без яких оця публічність втратила б увесь сенс, ба – стала б просто неможливою. Власне, посада нашої Лізи – саме із цієї категорії: не публічних, але таких необхідних, інколи – просто незамінних!Хоча у випадку із Кинів ситуація полягає ще й в тому, що не посада зробила її важливою персоною на ЗОДТРК, радше вона – Є.Ю.  – зробила цю посаду дійсно необхідною. Зрештою, ця жінка має таку особливість: ставати незамінною у будь-якій справі, за яку береться! Саме тому, можливо, її реальну відсутність у робочому процесі можна перерахувати по пальцях. І саме тому, ймовірно, далека мандрівка до дочки, яка нині працює у «глибокій» Європі, залишила у Лізиному серці яскравий слід…

- Ти знаєш, життя в Ірландії – напрочуд спокійне і розмірене! Якщо на табло вказано, що автобус курсує з інтервалом у 3 хвилини, то наступна машина прибуде рівно за 3 хвилини! Одного вечора ми з дочкою доволі пізно поверталися додому з моря… І я піймала себе на думці, що вдома я б не ризикнула отак прогулюватися…

- Лізо! Ви довго думали перед тим, як погодитися на посаду директора дирекції програм?

- Відверто? Майже півроку! І, зрештою, обрала те, чого не сподівалася…

- ???

- Мені здавалося, що зможу поєднати адміністративну роботу із творчою. Але, на жаль… «Адміністрування» забирає надто багато часу!

- Та й починати довелося, фактично, з нуля…

- Звичайно! Сам факт, що наше телебачення перейшло з 6-ти годин мовлення на 24! З регіонального «охоплення» на супутникове мовлення! Довелося багато їздити, дивитися, як працюють дирекції програм на інших студіях, зрештою, створювати команду… Словом, роботи було, та й є у дирекції чимало! Та й, слава Богу, значить – ми потрібні!

- А за творчою роботою не шкодуєте?

-По-перше, давай зізнаємося, що працювати із творчими людьми – елемент шаленої творчості (посміхається)… А за суто творчою?… Так! Інколи здається: ось! Треба написати! А далі – сукупність причин: час, натхнення, відверто – лінощі… Ай…

- Проте досвіду у редакторській роботі Вам не займати…

-Певно, й так можна сказати! Свого часу я працювала в Обласному методичному центрі культурно-освітньої роботи, згодом , у 1988-му прийшла на телебачення, у новостворений рекламний відділ. А вже потім тодішній керівник студії запропонував мені перейти у редакцію новин. Маю підозру: сподівався, що я не впораюся…

- Помилився?

- Маю надію, що так! Це був саме той період, коли «новинарів», як всіх закарпатців, випробовували катастрофічні повені: доводилося багато їздити, видавати матеріали «з колін»… Але було ду-у-у-же цікаво! І, мабуть, саме за тим періодом роботи  я дуже шкодую – не за катастрофами, звичайно, а за темпом, атмосферою, ритмом…

- Говорити про те, що «директорська» посада стала для Вас дебютом, вочевидь, не чесно! Адже був уже у вашому житті «керівний» досвід?

- Якщо так міркувати… Це було на початку 2000-х. Інформаційна агенція (теж, без зайвої скромності, скажу – доволі «новаційна» на той час справа) «Контекст». Два роки цікавої роботи зі створення та діяльності закарпатського корпункту Всеукраїнських ділових новин та аналітики! Згодом через об»єктивні причини агенція згорнула роботу, але досвід, безумовно, колосальний!

Нині дирекція програм, на чолі якої – наша Є.Ю., організовує роботу усього невгамовно творчого колективу: розводить у часі, забезпечує виїзди транспортом, технікою, студіями. Та й увесь програмний продукт – на плечах цієї згуртованої групи! Відверто кажучи, такій, майже цілодобовій відповідальності не позаздриш! А телефон Кинів, будьте певні, зажди у режимі «прийом»!

 - Уявляєш: я ніколи не підозрювала в собі «шопоголізму»… А тут, в Ірландії, стільки гарних речей! І ціни по скидкам… І собі купила, і чоловікові, і «українському» внукові… Виявляється, це так приємно – купувати…

- Лізочко! А як у вашому житті виникла журналістика?

- А вона не «виникла»! Мені здається, що вона була зажди… Старша сестра активно дописувала до районної газети. Згодом стала журналістом видання «Нове життя» на Іршавщині. Юрій Макара, Йосип Кіш, сестра – Наталія Бабинець… Не знаю, чи багато про що говорять «нинішнім» ці імена, але свого часу вони були, як-то кажуть, на слуху! От серед них, їхніх захоплень, і пройшло моє дитинство…

-  А воно було «довгим»?

- У певному сенсі – ні! У 15 років я поїхала вчитися у Самбір, до педагогічного коледжу. Так що доволі рано довелося звикати до самостійності: жити у гуртожитку, який мало нагадував зрозумілі нинішньому поколінню умови, добиратися на вихідні «перекладними» додому… Словом…

- Важко було?

-  … Не можу сказати. Мабуть, таки ні! У нас була гарна атмосфера: дружня, якась натхненна, чи що… Ну, а вже після училища поїхала до Львова! От там і почалося справжнє диво - навчання в університеті!

- А як Вам жилося тоді, так далеко від рідного дому?

- І гарно, і непросто! У нас було своєрідне закарпатське земляцтво - студенти різних курсів. І ми якось одразу здружилися, підтримували одне одного! А щодо «непросто»… Наведу один приклад: моя однокурсниця із Турки спромоглася із своєї стипендії (що там було – рублів 40!) половину віддавати мамі… Разом усі жили: разом вчилися, разом готували…

- Прямо готували!

- Так! Приходили з пар і ставали до плити! Перекусували у студентській їдальні, а вже їли по-справжньому вдома, у гуртожитку!

- А саме навчання?

- Ой, мені дуже подобалося макетування – верстка! Тоді цей предмет вів Юрій Владиславович Петрушко – чи-то через його симпатію до закарпатців (а він тривалий час працював тут), чи-то через сам процес набору слів по літерам… Але то був саме той предмет, який викликав у мене справжній інтерес…

- А з іншими предметами як?

- Ну, як дочка вчителів, я не мала права на іншу, крім «5», оцінку (сміється…)!

Це прагнення досконалості у виконанні будь-якої, довіреної роботи, у Є.Ю. не віднімеш! Власне, цілком природня якість у вчительській сім»ї. А родина Головничів, з якої наша Ліза, - з одного боку – геть особлива, з іншого, зважаючи на реалії радянської «естетики», - цілком звична. 

- Ти знаєш, от гарно там, в Ірландії… І заспокоїлася я, побачивши, які достойні умови для життя, виховання дитини… Але повернулася додому… І наче народилася! Чесно! Немає кращого, як мій дім, мій двір, моя кімната…

-  Лізо! А яким було ваше дитинство? Найяскравіші спогади?

- Ну, як в усіх сільських дітей,  мабуть… Багато сонця, багато природи, багато роботи… Бачите, Заріччя на Іршавщині, у якому я виросла, відоме не лише на все Закарпаття «специфічним» ставленням до городини … Тому парники і все, що пов»язане із роботою в них, мене не оминуло! У дитинстві – як усі, згодом – на канікулах… Ну, як годиться…

- То ось, звідки така хазяйновитість?

- (посміхається) Напевно… Але я от згадую… Мама пряде покрівці, я, зовсім мала, років 3-4, мушу розрізати для них пасма тканини, а мені це не подобається! Кажу: мені це не знадобиться – у мене прибиратимуть служниці! Мама вчить: для того, аби дивитися за тим, як роблять інші, ти маєш сама вміти все зробити! Мабуть, оце і є головна мамина наука, яку я запам»ятала на все життя!

- А чого навчило життя?

- … Не знаю, що й виділити… Мабуть, так. Життя мене навчило не прощати лицемірства! Для мене, якщо сказав: біле, значить – біле! І завтра воно не стане ані сірим, ані плямистим, ані чорним! Узявся за роботу – роби! Довірили – відповідай! Здається, так просто…

- Якщо скласти рейтинг Ваших цінностей, то що опиниться на першому місці: робота чи родина?

- А знаєш… Не буде першого місця… Для мене ці поняття – чаші терезів: якщо переважають родинні проблеми, то всі зусилля – там, якщо ж виникають виробничі питання, уся моя сім»я розуміє: мама – на роботі!

Життя нашої Є.Ю. і справді неподільно пов'язало роботу і родину: заповзято любляча мама, яка телефоном слідкує за життям сина-політика, скайпом опікується проблемами дочки-дипломата; несамовито турботлива бабуся, у машині якої – кріселко для «українського» онука, а на робочому столі – фотографія «ірландського»; віддано ніжна дружина, яка жодного разу за ці роки навіть інтонацією на видала цілком прогнозоване інколи роздратування у спілкуванні навіть із таким досконалим чоловіком, якого має саме вона! Ну, а робота… Телефон Лізи, пригадуєте, у режимі «прийом». І цей прийом – не для пасу на іншого! Він означає: вирішимо! Після усього сказаного, додам: усі біди і проблеми колег, усі їхні неприємності Є.Ю. сприймає… не, як свої – цього ніхто не чекає! Вона завжди намагається реально допомогти! І при цьому (така рідкість!) ніколи не нагадує про власну участь у їх розв'язанні! Навіть не через надмірну скромність! Пам'ятаєте: мама навчила – мусиш знати, як робити, щоб слідкувати за тим, як роблять інші! Тому не лише слідкує, а робить сама, а за тим, що контролює, знає, як зробити! Така вона, наша Є.Ю., без якої сьогодні Закарпатське телебачення, звичайно, працювало б, але злагодженості у роботі несамовито творчого колективу, а головне – душевності, очевидно, бракувало б відчутно!

Тетяна Вашаргелі, газета "Неділя".