Іван Хланта, Закарпаття: «Моя мрія здійснилася, коли в Румунії відбулась національна революція…»

"...По цей бік Тиси я зібрав не одну тисячу народних пісень, казок, легенд, переказів тощо, але ж українці живуть і по той бік Тиси, у Румунії, де також слід було виконати такі записи, зберігши їхню творчість для нащадків. За совєтських часів зробити це не вдавалося..."

Банат – історична область на Південному Сході Європи між Дунаєм, Тисою, Мурешулом і Трансільванськими Альпами. Площа – 28 тис. м². За Тріанольським мирним договором (1920) більша (18,7 тис. м²) східна частина Банату ввійшла до складу Румунії, менша (9,3 тис. м²) західна – до складу колишньої Юґославії. Офіційно вважається, що в Румунії живе близько 70 тисяч українців. Насправді їхня кількість сягає 250-300 тисяч. Це переважно бойки й гуцули, пращури яких переселилися туди на початку ХХ ст. (1907-1918) з Мараморощини (сучасних Міжгірського, Хустського, Тячівського, Рахівського й частини Іршавського районів Закарпаття.

Докладніше розповів про звичаї, побут, духовне та соціальне життя українців Банату нашому кореспондентові Олексію Вертію доктор мистецтвознавства, к. філол. н., заслужений діяч мистецтв України, знаний фольклорист з Ужгорода Іван Хланта.

Вельмишановний Іване Васильовичу, розкажіть, будь-ласка, що спонукало Вас до вивчення духової культури українців Банату?

Ще школярем у рідному с. Копашнево Закарпатті захоплювався записуванням народних пісень (на час закінчення школи записав понад 2000 коломийок). У студентські роки, учителюючи й працюючи в Тячівському райвідділі освіти, навчаючись в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, я продовжував цю працю. Обходив і об’їздив чи не всі села рідного краю.

І тоді запала мені думка: по цей бік Тиси я зібрав не одну тисячу народних пісень, казок, легенд, переказів тощо, але ж українці живуть і по той бік Тиси, у Румунії, де також слід було виконати такі записи, зберігши їхню творчість для нащадків. За совєтських часів зробити це не вдавалося, адже у зв’язках із закордоном та влада неодмінно запідозрювала вплив т. зв. “українських буржуазних націоналістів”, підривну діяльність тощо. Насправді ж усе було спрямовано на розрив взаємозв’язків, на занепад і нищення культури та духовості українців, які мешкали на чужині, на їхню асиміляцію та винародовлення, плоди чого ми пожинаємо й сьогодні.

Лише коли в Румунії відбулась національна революція, мрія здійснилася. 1999 р. за підтримки і сприяння друзів та знайомих я відвідав Копачеле, Корнуцел, Зоріле, Падурень, Кричево й інші села, м. Лугош, розташовані в Банаті, де зосібна мешкають українці. Наслідком поїздки й став збірник “Народні пісні українців Банату (Румунія)”, що 2009 р. видало ужгородське видавництво “Патент”.

Якими були Ваші перші враження від зустрічей з представниками українства Румунії? За яких обставин вони відбувалися?

Прикро, але факт: життя і побут українців Банату вивчали працівник Інституту фольклору Франції Ерік Наршана та японець Ігаґані Гопіо. До того ж вивчали, виходячи не лише зі своїх особистих наукових зацікавлень, а й для того, щоб ознайомити світ з духовими скарбами українців Румунії. Оце Вам і перші враження! Оце Вам і обставини! Гірко, що науковці НАН України не переймаються долею нашої культури, а це більше цікавить японців і французів.

Там чекають саме нас, тому що українська меншина в Румунії не має достатніх умов і підтримки для повного й усебічного здійснення духових, культурно-побутових, освітніх та інших потреб. Від 1948 до 1965 рр. в українських поселеннях навчали рідною мовою. У Сіґеті, Сереті й Тульчі існували ліцеї, а в перших двох – педагогічні школи. Після 1965 р. ці школи закрили, просвітні доми скасували, відомі хорові колективи – розпустили, навіть українську газету “Новий рік” очолив редактор, який не знав української мови. Нині також гостро відчутний брак фахових кадрів, культосвітніх працівників тощо.

Тут румунізація подібна до процесів зросійщення в підсовєтській Україні.

Яку позицію за таких обставин мають самі українці?

Коли 1999 р. робив свої фольклорні записи, дієву допомогу мені надавали тодішній голова крайового Союзу українців Банату Ю. Семенюк і його дружина Василина, відомий музикознавець І. Лібер із с. Копачеле, директор школи М. Чабрук із с. Корнуцел, М. Козак із с. Падурень, І. Данча із с. Кричево й інші. Вони шанобливо і з любов’ю ставляться до народнопоетичної творчості, убачають у ній свій духовий зв’язок з рідним материнським краєм, джерело свого національного самозбереження.

У м. Лугош є Банатський український православний протопіат, який очолює протоієрей І. Албічук. Попри поважний вік він знаходив час, щоб відшукати талановитих співаків не лише в своєму місті, але й у довколишніх селах, допомогти з пересуванням й облаштуванням.

Випадало спілкуватися з найяскравішими виразниками культури традиційного співу, витонченими народними співаками, яких усі знають і поважають. “Ви прийшли до нас, як апостол, щоб нагадати нам, що ми українці, щоб ми не забули рідної мови, звичаїв та обрядів, нагадали нам, що Україна-мати пам’ятає нас”, – сказав на прощання виконавець народних пісень Д. Басараба.

Свідченням того, що українці Банату дієво протистоять процесам румунізації, зберігаючи свою національну духовість і високий рівень національної свідомості, є й живий літературний процес, звичаї національної освіти та культури. Вельми знані в краї поети І. Ковач і Ю. Павліш. За збірку поезій “Сходи” (1980) Ю. Павліш отримав премію Спілки письменників Румунії. У с. Копачеле педагог, фольклорист-етнограф, композитор І. Лібер зорганізував хор “Зелена ліщина” з яким працював понад 50 років. Колектив – незмінний учасник фестивалів художньої самодіяльності. Ґастролював у Юґославії, Словаччині, у с. Сокирниця на Закарпатті.

Нині на базі хору створено вокальний ансамбль “Копашелянка”. 1997 р. він з успіхом виступав як у Бухаресті на святі до Дня незалежності України, так і Україні. Упродовж останніх десятиріч у БК активно діяли танцювальний і театральний колективи.

Отже, духове життя українців Банату не завмерло, а стало одним із джерел взаємозв’язку поколінь, джерелом гуртування української громади, основою її виживання в умовах румунізації.

На жаль, у житті українців Банату не все склалося так, як би того хотілося. Соціальні умови зумовлюють виїзд, насамперед, молоді на заробітки, що неґативно позначається на силі та згуртованості українських громад. Час від часу закривають українські школи, а в тих, що лишаються – брак фахових кадрів. Усіляко гальмуються й зв’язки з Україною. Загострюється боротьба за виживання в церковному та інших царинах національного духового життя загалом.

А чи лише цими причинами можна пояснити таке становище українців Банату?

Переконаний, що причиною є багатовікова бездержавність української нації. Живучи від владою чужинців, значна частина українців не відчувала міцної опори для єдности, не відчувала перспектив на національному ґрунті, отже й не боролася за них, не творила їх. Тому замісць боротьби за це майбутнє, і творення його, обстоювання прав, вона пристосовувалась до обставин, підкорялася їм, втрачаючи зв’язки з рідним, перероджувалась.

Іван Поп ставав Йоном Попеску. Деякі свідомо намагалися одружитися з дівчиною-румункою, щоб мати солідну посаду, просуватися кар’єрною драбиною. У таких родинах, звісно, цуралися української мови, приймаючи все румунське за основу свого повсякдення, у всьому виходячи з нього. Ой, як усе це нагадує отих наших сучасних кіріченків, піліпенків, самойлових, які ще вчора були кириченками, пилипенками, самійленками.

Одні, як бачимо, виявляли і виявляють дивовижну здатність виживати й залишатись собою навіть за найскрутніших обставин, інші – не усвідомлюють до кінця приналежності до української нації й легко асимілюються. Угорці й німці, за аналогічних обставин, так не роблять. Вони виконують закони держави, у якій живуть, знають румунську мову, навчають її дітей. Та воднораз не забувають і свого, рідного. Дітей виховують національно свідомими, прилучають їх до духових джерел пращурів. А це формує громадянську позицію. Не випадково ж ці спільноти вимагають від влади відкриття угорського й німецького університетів, чого, на превеликий жаль, не роблять українці.

То що ж, на Вашу думку, слід робити в такому разі?

Українці за кордоном мають відчувати підтримку Української держави. Ідеться про об’єднання зусиль як окремих людей, громадських організацій тощо, так і зусиль держави. Чому б не налагодити співпрацю шкіл, культурно-освітніх закладів, вишів з українськими громадами в Румунії, зокрема, і за кордоном загалом? Але цього чиновники від освіти й культури всіх рівнів ще й досі остерігаються (раптом звинуватять у зв’язках з буржуазними націоналістами!). Уважаю, що держава мала б зняти оту пересторогу, і спрямувати зусилля на налагодження стосунків. Коштів аж надто значних тут не потрібно.

Можна ж до шкіл, хоча б Банату, надіслати підручники, художню й іншу літературу, компакт-диски тощо. Та й інтернет став би доброю підмогою. Держава ж має вимагати від урядів країн, де мешкають українці належних умов, які створено представникам національних меншин в Україні. Зокрема підготовки фахових кадрів для розвитку й утвердження української мови, культури та освіти в місцях компактного мешкання українців, відкриття і підтримка українських ЗМІ, які сприяли б національному саморозвиткові та самоутвердженню в іноетнічному середовищі, надихали б до зміцнення зв’язків з Україною.

Дякую, вельмишановний Іване Васильовичу, за змістовну й цікаву розмову!

Навзаєм. Зичу Вам, працівникам і читачам міцного здоров’я, творчих успіхів і налагодження міцних зв’язків з українцями Банату. Сподіваюсь, що наша розмова дала добрий початок цій справі.