Таємниці загадкової постаті Іоанна Георга Пінзеля (+ВІДЕО)

Щодо постаті Пінзеля досі точаться суперечки між науковцями різних країн: чехи вбачають у стилістиці його робіт характерні риси їхніх митців; німці, на підставі того, що вдова Пінзеля виїхала до Німеччини — вважають нібито своїм; поляки, враховуючи, що Галичина тоді була частиною Польщі, заявляють своє право.

Напередодні 2013 року, як і було анонсовано в останньому числі “СП”, у митрополичих палатах Святої Софії відбулася непересічна подія в нашому культурно-мистецькому житті — презентація альбому “Таїна Пінзеля”. На брифінгу крім численних представників преси, радіо й телебачення, музейних працівників, мистецтвознавців були присутні також Тарас Демкура, тернопільський бізнесмен, меценат проекту, Віра Стецько, авторка проекту й альбомного тексту, завідувачка відділу Тернопільського обласного краєзнавчого музею, Олександр Дріз, кінопродюсер, співробітники видавництва “Майстер книг”. Присутні мали можливість почути захопливу розповідь про життя і творчість талановитого українського скульптора XVIII ст., історію порятунку його шедеврів і повернення в національну й світову культуру. На цю ж тему українські митці зняли фільм “Пінзель. Від Годовиці до Лувру”.

Микола ЦИМБАЛЮК

Явлення українцям і світові Іоанна Георга Пінзеля, цього другого, нашого Мікеланджело з Бучача, стало подією року минулого. Це засвідчив непідробний інтерес, який вибухнув навколо імені й творчості Пінзеля задовго до виставки в паризькому Луврі. А представлений українською стороною у Франції розкішно виданий альбом його творів підтвердив європейський рівень нашої культури і, що не менш важливо, європейського, державницького мислення переважної більшості наших співвітчизників, що долучилися до цього проекту.
В альбомі вміщено майже 55 творів Іоанна Пінзеля, які атрибутували дослідники-мистецтвознавці на основі архівних документів і стилістичних порівнянь.  Це не перше подібне видання. Вже маємо альбоми, що побачили світ у Японії, Польщі, Україні (видавництво “Грані-Т”). До відкриття виставки у Луврі й французи видали скромний, одномовний (текст тільки французькою), в м’якій обкладинці альбом-каталог.
Напередодні виставки Віра Стецько, яка до того вже тридцять років разом із покійним Борисом Возницьким працювали над пошуками, збереженням і дослідженням творінь видатного скульптора, вирішили: має бути альбом  українською мовою. Вони встигли підготувати і видати його українською й англійською мовами, а підписи під репродукціями ще й французькою.
До цього альбому увійшли здебільшого репродукції дерев’яних скульптур і композицій Пінзеля, що зберігаються у Тернопільському, Івано-Франківському обласних музеях, Львівській галереї мистецтв. Також він проілюстрований роботами скульптора з Годовицького і Городенківського архітектурних комплексів, церкви Покрови Пресвятої Богородиці з Бучача, костелу Вознесіння Пресвятої Діви Марії з с. Монастириської, собору Святого Юра зі Львова тощо. Крім репродукцій автор і упорядник Віра Стецько вмістила тут вичерпний науково-довідковий матеріал, щедро проілюстрований чорно-білими архівними світлинами, тож він стане в пригоді і мистецтвознавцям, і витонченим поціновувачам мистецтва, і тим, хто пишається національною історією.
Пінзель разом із архітектором Бернардом Меретином і десятками інших майстрів працювали на замовлення одного з найбагатших людей тодішньої Польщі Миколи Потоцького (1712—1782), графа, старости Канівського, власника Бучача і ще багатьох довколишніх маєтностей. До володінь належали землі у Волинському, Люблінському, Підляському, Київському воєводствах, низка міст і містечок. Його не приваблювали звання і посади — служба при королівському дворі. Він був високоосвіченою, європейської культури людиною, кохався в літературі й мистецтві. Сучасники називали Потоцького “будівничим 77 храмів і монастирів”, тих небагатьох нині вцілілих храмів і історико-архітектурних споруд, що є окрасою в національній скарбниці української культури.
Польський магнат і шляхтич цікавий ще й тим, що ніколи не забував свого українського походження, пишався своїм родоводом. Крім буйної, непогамованої і вільнолюбивої козацької вдачі перейняв від предків і зовнішність: мав довгі вуса, запорозький оселедець, який закручував аж за вухо, і носив козацьке вбрання. Знаючи кілька мов, розмовляв завжди рідною, українською. Наприкінці життя перейшов у віру прадідів, засуджував свавілля польських панків на українських землях, що підпали під Річ Посполиту. Не шкодував грошей на освіту свого народу, на національну культуру. Тож вибір ним Пінзеля як головного скульптора для ведення робіт з оздоблення майже всіх споруд, фундатором яких був, не випадковий.
Гірко і боляче було чути розповідь Віри Стецько про те, як вони ще за совєтських часів їздили з Борисом Возницьким по Галичині, намагаючись врятувати бодай дещицю з того безцінного національного культурного спадку, що зазнавав дикої руйнації новітніх варварів: храми спалювали, іконостаси розбивали, кам’яні статуї, заарканивши тросами, стягували додолу… Небагато вдалося їм врятувати. Але й те, що збережено і частина якого представлена в Луврі, викликає подив і гордість за творіння українських митців.
Щодо постаті Пінзеля досі точаться суперечки між науковцями різних країн: чехи вбачають у стилістиці його робіт характерні риси їхніх митців; німці, на підставі того, що вдова Пінзеля виїхала до Німеччини — вважають нібито своїм; поляки, враховуючи, що Галичина тоді була частиною Польщі, заявляють своє право. Історія, архівні документи недвозначно свідчать, що Іоанн Георг Пінзель жив і творив на українській землі, на замовлення українського магната, для потреб українців. Тут, у Бучачі, 1751 р. він одружився з Маріанною Маєвською, тут народилися двоє його синів, тут він, найвірогідніше, 1761 року й помер чи загинув.
До речі, відомий дослідник пластики рококо Дмитро Крвавич припускає, що Пінзель, безсумнівно, українського походження, бо й досі на Закарпатті, зокрема “в Ужгороді є династія греко-католицьких священиків із прізвищем Пінзель, мало того, це прізвище в регіоні Закарпаття фігурує у варіантах “Пензель”, “Понзель”. І коли науковці аргументують, що Пінзель приїхав із доброю європейською підготовкою, однаково вміло працював із мармуром, каменем, деревом, то це лише говорить про його освіченість і школу, яку талановиті українські майстри проходили в Європі. Приміром, нікому й на думку не спаде називати Івана Мазепу (в церковних книгах писалося “Іоанн”) поляком чи польським державним діячем лише тому, що він закінчив, крім Києво-Могилянської академії, Єзуїтську колегію у Варшаві, а потім ще навчався у Франції, Італії, Німеччині й служив польському королю. Художник Михайло Бойчук навчався у Кракові, Мюнхені, Італії, працював у Парижі, але ніхто його не назве неукраїнським митцем.
Україна завжди славилася своїми майстрами, які розвивали не лише народні ремесла, а й творили високе мистецтво, спираючись на здобутки народного і європейського. Готицька дерев’яна пластика стала отим підґрунтям, на якому Іоанн Пінзель втілював художні пластичні принципи своїх робіт. Його твори — суто українське явище, а він — найяскравіший представник українського експресивного бароко другої половини XVIII ст. “Мені прикро було читати в одній із французьких газет думку куратора луврської виставки, — зазначила пані Стецько, — який пише, що Пінзель працював для простих неписьменних людей, а не для еліти. Заперечує це і мистецький рівень його робіт, і відгуки місцевих і міжнародних ЗМІ, мистецтвознавців, і, зрештою, хто виступав замовником”. Перебуваючи у складі української делегації в Парижі, вона пройшлася Лувром: розкішний музей, але там немає робіт, рівних Пінзелю! Такої дерев’яної пластики, як у нас, там немає. Як нема подібних скульптур XVIII ст., виконаних у стилі експресивного бароко. В українському мистецтві, зокрема дерев’яній скульптурі, воно виражено найповніше не лише Пінзелем, а також його численними учнями й послідовниками (понад 40 осіб): Антоном Осинським, Матвієм і Петром Полейовськими, Антоном Штілем, Михайлом Філевичем, Іваном Оброцьким та ін. Це свідчення того, що українське бароко — унікальне явище в історії нашої і світової культури. Ми мусимо звикнути до того, що українська культура справді багата, вона дала низку феноменальних постатей і імен художників, скульпторів, архітекторів. Нам, точніше, нашій владній так званій еліті бракує патріотизму, мудрості й державної волі належним чином розпорядитися національним надбанням і піклуватися про своє, українське.
Тарас Демкура, власник ВРЦ “Атріум”, не обділений такими чеснотами, хоча й не претендує на яке-небудь “доходне” місце на Печерських пагорбах. “Я українець”, — повторює він. Узявши слово на брифінгу, він сказав, що в цьому світі не все, що має ціну, має цінність. Три роки тому доля звела пана Тараса з Борисом Возницьким. І коли він побачив його самовідданість і любов до рідного мистецтва, що той усе своє життя присвятив рятуванню і збереженню цінностей нашого краю, ця ідея оволоділа і ним. Він зрозумів: українське мистецтво не нижче за кращі зразки європейського, але його треба шанувати і популяризувати. “Мало знати історію світу, світову культуру, треба знати свою і вміти познайомити з нею інших, — переконаний він, — альбом “Таїна Пінзеля” у цій ситуації — візитівка держави”. Тож, не вагаючись, відгукнувся на пропозицію взяти участь у створенні альбому. Коли побачив польське видання, де на вміщеній мапі навіть згадки не було про Україну, це зачепило його за живе. “Таїна Пінзеля” на другій сторінці починається з великої мапи областей України, де розміщуються його твори. І на кожній сторінці альбому внизу рефреном проходить підпис українською й англійською мовами: “Культурна спадщина українців”.
Не лише патріоти, а й просто розумні люди усвідомлюють: найбільшими мусять бути інвестиції у розвиток і збереження культури. Це те, що переходить із покоління в покоління, що вивищує людину, народ, державу над буденщиною, змушує інших себе шанувати. Нині паризьку виставку українського Пінзеля хочуть бачити у себе американці, іспанці, японці. Але найкраще було б, аби туристи з інших країн приїжджали до нас і знайомилися з мистецькими шедеврами на землі їхніх творців.
Під час відкриття виставки у Парижі Тарас Демкура від імені України безкоштовно передав презентований альбом не лише луврській бібліотеці, а й іншим закладам і організаціям, зокрема українській школі в Парижі. “Таїна Пінзеля” є в продажу на паризьких розкладках і в магазинах. Альбом, як логічне завершення виставки, викликав подив і захоплення в парижан. Завідувач бібліотеки Лувру зазначив, що за останні роки він нічого подібного не бачив. Ще б пак, аби потрапити на виставку українського Мікеланджело, парижани і туристи з інших країн простоювали годинами в черзі. Ця виставка зробила для популяризації України набагато більше, ніж усі наші політики разом.
Але це лише початок. Як повідомив Тарас Демкура, українські бізнесмени викупили в Парижі церкву, де вінчалася Анна Ярославна, дочка київського князя Ярослава Мудрого, королева Франції. Той храм, біля якого ще недавно екскурсоводи називали Анну Ярославну російською (!?) княжною. Тепер не лише французи знатимуть, що і скульптор Пінзель, і їхня королева — з України, культура якої — не євразійський сурогат.

"Слово Просвіти"

11 січня 2013, 8:51
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!