Закарпаття, Україна та світ очима нашої заробітчанки з Італії

#Суспільство

Закарпатська область — лідер серед областей України по кількості заробітчан. У кожній другій сім’ї у закарпатському селі діти на свята, Різдво та Великдень, чекають приїзду додому чи то матері, чи батька. Буває, що і того, й іншого. Населення Закарпаття на сьогодні складає понад 1 млн. 240 тис. жителів, з них неофіційно за кордоном перебувають десятки тисяч осіб.

Якщо взяти до уваги, що покинули Закарпаття люди працездатного віку, то зрозуміло, що на місці залишилися переважно діти та пенсіонери. Частіше на заробітки від’їжджають чоловіки. Однак жіноче заробітчанство не менш чисельне. Покинути рідну домівку, дітей жінку може штовхнути тільки крайня безвихідь. А що її чекає там, за межею? Важка і виснажлива праця, моральне приниження, відчуження… Перелік може бути нескінченний. Проте Україну таки покидають.

Історія нашого матеріалу народилася із розповіді-сповіді закарпатки, яка вже 10 років проживає та працює в Італії. Наша розмова повинна була бути діалогом, тобто, вийшло б інтерв’ю. Проте вона мимоволі змінила свій характер і стала монологом, монологом-сповіддю, сповненою відчаю, туги, болю.

Батьки назвали її Розалією. Вона народилася у мальовничому селі на Ужгородщині. Нині їй 60. За плечима дві вищі освіти, сім’я, двоє дітей, четверо онуків. Проте за Різдвяний стіл з ними вона не сяде. Святкову вечерю розділить із генетично чужими, проте, тим не менш, вже близькими людьми.

— Коли Ви покинули Україну? Хто Вам допоміг? Як вдалося освоїтися в Італії?

— Я поїхала в Італію 10 років тому, от саме перед Новорічними святами. Було страшно, але не було вибору. Там мені допомогли мої землячки. Знаєте, їх тут дуже багато. В Ужгороді ми не підтримували тісних стосунків, а в Італії дуже згуртувалися. А як інакше: бодай якась рідна душа! Знайома з Ужгорода і допомогла мені влаштуватися на роботу у першу родину. Там я пропрацювала близько року. Важко було: чужа країна, чужі порядки, все не так, як звикла вдома.

— А чому поїхали? Мав місце швидше побутовий фактор, чи якийсь інший?

— Чому? Однозначно побутовий фактор. Обставини в сім’ї — складні, у дітей проблеми, вирішила таким чином розв’язати всі вузлики, або зв’язати.

— Що відчували на перших порах?

— Спочатку, безперечно, був страх перед усім новим. Потім біль і образа, що ти, маючи вищу освіту, працюєш прислугою; злість за безсилля зробити важливі кроки в Україні: грошей нема, роботи нема, у всьому повний хаос.

Відраду знайшла у навчанні. Перші кроки, перші місяці найбільшим бажанням було вивчити мову. Вдень працюєш, вночі пишеш, читаєш, одним словом — вчиш. Вбираєш в себе все, як губка. Мені дуже подобалося вчити мову. Вже щось починаєш розуміти в житті цих людей, що тебе прийняли, довірили ключі, будинок, і самих людей, зрештою.

А потім почалося захоплення. Всім. Тоді здавалося, що в Італії все ідеально. Це було як вихор подій, зустрічей, поїздок, кожної неділі нові міста, нові місця. І які!!!!! Рим, Мілан, Флоренція, Піза, Турин, Сан Марино, Монте Карло, Ніцца, Париж... А ці місця, де живу? Озеро, Альпи, можливість поїхати в гори, в Швейцарію, яка поруч. Все так здорово, все так гарно! Хіба могла про таке мріяти в Україні? Нелегально працюючи прислугою в Італії змогла заробити і побачити набагато більше, ніж законно працюючи в Україні. Коли через три роки повернулася додому, то вже знала, що не хочу тут залишатися. Вже не могла навіть подумати про те, що хтось буде командувати тобою, бо ти жінка. Тим не менше, хочу щоб ви зрозуміли, ця казка, яку я розказую, дається дуже важкою працею тут, в Італії, або фізичною, або моральною.

Що тепер? Важко пояснити. Мабуть, ейфорія пройшла, роки збільшилися, змінилася навіть Італія, багато балачок політичних, криза дуже відчутна в усьому. Я втомилася, сумую, часто плачу. Не знаю, чого хочу: тут я не дома, і вдома теж не дома. Могла цього не казати, але це правда всіх нас, хто тут.

— Ви згадали про ставлення до вас як до жінки вдома і в Італії. Воно суттєво відрізняється?

— Питання про відношення тут до жінки, і до емігрантки зокрема, досить складне. Як і в Україні, чи в будь-якій іншій країні, все залежить, звичайно, від чоловіка, який поряд: виховання, особисті риси характеру, інтелектуальний рівень... Але загалом тут відношення до жінки краще: заміжня жінка захищена багатьма параграфами закону. Щодо командування жінкою, то, в моєму випадку, я вперше відчула, що таке незалежність. Але це умовно, тому що так чи інакше ти завжди від чогось залежиш.

Громадянства у мене ще нема, для цього потрібно бути тут 10 років легально, у мене ще тільки 5. Але надіюсь, що через місяць одержу постійний, так би мовити, дозвіл на проживання. Для цього повинна була скласти навіть іспит на знання мови. До речі, із 100 балів набрала 100.

Повернутися додому хочу. Ще не зовсім чітко розумію, як це буде. Але повернуся. Ще не зараз, звичайно. За Україну боляче. Дуже. Кожна із нас, котра поїхала або сюди, або в іншу країну — це конкретна трагедія сімей. Хіба держава не винна в цьому? Чому не можна працювати вдома, одержувати нормальну зарплату чи пенсію, бути господинею вдома, а не прислугою в іншій країні? Тут себе почуваєш впевнено, якщо працюєш. А оскільки наші жінки готові на все, то рідко буває, що хтось довго сидить без роботи. Хочу сказати, що я низько вклоняюся перед всіма, хто зумів у такий надзвичайно складний період зберегти СІМ’Ю, виховати дітей з розумінням того, що сім’я, твої близькі — це найважливіше в житті. Гроші потрібні, але є важливіші цінності. Коли через 2 роки я вислала онукові багато подарунків, подзвонила і чекала, що він буде дякувати мені, а він кричав по телефону: «Ні, ні, бабко, ні, мені не треба твоїх подарунків, повернися додому!» Хіба це не страшно?

Ейфорія, яка була раніше, у мене вже минула. Так, тут краще, але я починаю реально дивитися на речі. І думаю, що кожна з нас прийде до цього. Рано чи пізно. Але що робить Україна, щоб повернути своїх дітей додому? Часто нас засуджують, але всі жінки, які тут працюють, переважно утримують 3 сім’ї: чоловіка з дітьми, який залишився дома, батьків і себе саму. В чому наша вина?

***

Серед закарпатських заробітчан немалий відсоток складають жінки. Це сотні сімей без матерів, сотні, чи навіть тисячі дітлахів, які не відчувають материнської ласки, бо якби мама була поруч, їсти не було б чого. Хіба повинен перед жінкою поставати такий вибір? Хтось таки повинен відповісти за тисячі скривджених дитячих душ.

Цінуйте своїх рідних! Де б вони не були…

Олександра Свида, Закарпатье.net

18 грудня 2012, 15:49
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!