Чому заробітчанам страшно повертатися в Україну? (ФОТО)

Анна Бабій із Хоросткова уже п’ять років на заробітках у Португалії.

Після недавніх відвідин Батьківщини, сповнена емоцій, жінка звернулася через Інтернет, щоб розповісти про свої враження. Її слова, на жаль, не були наповнені високими нотами патріотизму чи захоплення змінами в українському суспільстві, а обуренням і небажанням миритися з реаліями.  Це — крик заробітчанської душі чи, радше, душ, адже Анна уособлює чимало наших земляків, які начебто тимчасово поїхали в пошуках кращої долі на чужину, але вороття назад затягнулося на десятиліття, а кордон між Європою і домівкою для них став прірвою, пише Нова Тернопільська газета.

— Анно, заробітчани зазвичай говорять про ностальгію, у вас же зовсім інший настрій…

— Вперше за п’ять років я мала змогу побувати вдома: чекала з нетерпінням відпустки, їхала з надією на бодай якісь зміни в нашій державі, але безмежно розчарована. Дороги стали ще більш розбитими, ціни значно вищі, ніж у Європі, повальне безробіття й безнадія у селі… Можливо, це тільки я через свій імпульсивний характер так сприймаю реалії, але я справді не бачу себе в Україні, не бачу жодної перспективи. 

— Не сумуєте за рідною домівкою?

— Скажу відверто: у перші роки за кордоном я сумувала, а тепер — ні. Я люблю Україну і вболіваю за неї, але маю страх перед нашою країною. Не буду загадувати наперед, але якби в Португалії не було роботи, то я поїхала б у будь-яку іншу країну, але не додому, бо ми в Україні нікому не потрібні. Українці — добрі, щирі, але ми не вміємо навести лад у своїй державі, кілька олігархів до нитки розікрали Україну, а решта 45 мільйонів — за межею убогості. Не повірите, але цього разу, від’їжджаючи за кордон, я навіть не заплакала, серце огортав холод…

— Психологи, напевно, пояснили б такі емоції «заробітчанським» синдромом. Що викликало у вас такий стан?

— Відчай від непотрібності у своїй державі. Ну, добре, залишилася б я вдома, і що далі? Як вижити? Для більшості моїх земляків нині єдиний заробіток — гибіти за нещасних 60 гривень за день у фермера на бараболях, і за тим — ні краплі просвітку. Я теж завжди тяжко працювала, бо у нас була багатодітна родина: після школи подалася на скиртування на Херсонщину, ходила на сезонні роботи на Хоростківський цукровий завод, вивчилася на перукаря, але роботи не знайшла, тому змушена була їхати по заробітчанський хліб. Першою до Португалії виїхала моя мати, вона все життя працювала на фермі, але нічого не доробилася. Потім за кордон подалися я та моя сестра Оксана. Ми з мамою мешкаємо у Лісабоні, сестра — неподалік столиці. До речі, сестра також приїжджала в Україну і так само сприймала. «Понаїжджали тут усякі», — кидають нам за спиною. Найбільш шоковим для мене був випадок в одному з тернопільських банків.

— Були якісь проблеми з отриманням переказу?

— Переказ я отримала, але працівник банку змусив оформити кредитну картку, яка мені абсолютно не була потрібна. Того дня я була у стоматолога у Тернополі і практично залишилася без копійки у кишені. «Не видам грошей, поки не оформите картку!» — поставив ультиматум працівник банку. «Картка мені не потрібна, бо через два дні їду за кордон», — пояснила я. Поки переконувала банкіра, поза чергою безцеремонно впхнувся клієнт, буквально відсунувши мене. Не було іншого виходу, як погодитися на карточку. «А що це за картка?» — запитала я. «Проста картка», — відповів працівник банку. Потім «добивав» мене запитаннями. «Власність?» — «Нема». «Город, худоба?» — «Нема». «А що вам писати?»

— «У мене нема нічого, крім мишей і щурів». «Тоді пишу вам свиню, вона коштує 750 гривень». У мене очі вилізли на лоба, а ще більше здивування й обурення було, коли прочитала, що це… кредитна карточка. У Європі ніхто б не дозволив собі отак тиснути на клієнтів і хитро «підв’язувати» кредитні зобов’язання. Адже мене ще змусили зробити операцію з цієї карточки, тобто «позичити» у банку 50 гривень. Ніби формальність, бо наступного дня я все погасила, але ж… Якби я поїхала і раптом забула повернути позику чи сприйняла картку несерйозно, то за роки мені б «наросли» хтозна-які борги. Так нині дурять в селах пенсіонерів, пропонуючи кредитки, так молодь оформляє кредитки, а батькам потім доводиться погашати величезні суми. Я запитувала подругу у Португалії, яка працює у банку, чи щось схоже є там, то вона сказала, що це звичайне введення в оману неграмотних клієнтів. 

— Чим ви займаєтесь у Португалії?

— Прибираю помешкання, раніше доглядала за літніми людьми, працювала у ресторані. Звичайно, там теж не з медом, але, без сумніву, краще, ніж удома. У Португалії я знаю, що піду на роботу і буду мати якусь копійку, а вдома й того нема. 

— Роботодавці до заробітчан ставлять високі вимоги?

— Заробітчани самі собі ставлять вимоги, бо якщо погано щось зроблять, то завтра залишаться без роботи, а на кожне місце є десятки бажаючих. Я і вдома ретельно ставилася до своїх обов’язків, але тут набагато більше стараюся — кожен куточок у помешканнях португальців вичищаю до блиску. Ніколи не вникаю у приватне життя роботодавців, щоб не порушувати їхній спокій: приберу і «Adeus!» — бувайте! Господарі цінують тих, хто старається. Я прибирала в одній заможній родині, і коли мені необхідно було пройти медичне обстеження, сеньйор зателефонував до лікарні і домовився про прийом, а його дружина пішла зі мною. «Хто вона тобі?» — запитали мене в приймальні. Я хотіла сказати, що я — її наймичка, але сеньйора випередила мене: «Ми — подруги!» Я була приємно вражена! 

— Деякі заробітчани повертаються додому через кризу в Європі. Ви особисто відчули кризу?

— Відчуваємо, бо нам усе більше відмовляють у роботі, доводиться більше економити, буває, затримують зарплату на 2-3 місяці. Але я завжди кажу, що у тутешній греко-католицькій церкві море сивих голів — навіть літні заробітчани не хочуть повертатися додому, а що казати про молодь. Моя мама у свої 55 років щодня їздить 30 км за Лісабон на роботу. Так, важко, але знає, що заробить. Заробітчанам вигідніше стояти на португальській біржі праці й отримувати на місяць 400-500 євро, ніж вдома тинятися без роботи.

— Ви говорили, що в Португалії ціни прийнятніші, ніж в Україні.

— У португальських супермаркетах курка коштує 2 євро за кілограм, червона риба (по знижках) — 3,50, а хліб, молоко, овочі та фрукти — взагалі копійки у співвідношенні до їхніх зарплат. До того ж усе свіженьке, бо вимоги до продуктів харчування високі. А, скажімо, у Хоросткові я купила курку, то не могла їсти — масна, віддавала старим. Стосовно одягу, то в Португалії більшості населення доступні фірмові речі, оскільки магазини часто пропонують знижки. За 20-25 євро можна купити шкіряне взуття, за 30 євро — штани фірми Salsa, а вдома хіба на гуманітарці шукати. Продають там і китайські речі, але вони значно якісніші, ніж на тернопільських базарах.

— Невдовзі в Україні вибори. Вірите в поліпшення життя?

— Можливо, якби я побула вдома довше, то звикла б, а так — серце розривається. У Португалії до нас краще ставляться, ніж вдома. Так і живемо — від виборів до виборів…