Так-так, "товариш Сталін", вірніше — його двійник, живе і здравствує мешкає на закарпатській Виноградівщині. Схожість – вражаюча!
А послухали б ви з його вуст анекдоти про Сталіна, Крупську і Леніна – пенсіонер-педагог (фізик за спеціальністю) перевтілюється в цей образ спонтанно, не награно. Тоді і міміка, і жести, і тембр голосу, й акцент вимови – все в ньому нагадує вам Йосипа Віссаріоновича…
Коли Мирон Миронович Іваняс завітав до редакції з ініціативою щодо написання статті про свого земляка, ми поспілкувалися кілька хвилин, а я, вдивляючись у його риси обличчя, мовила: «Та Ви – ну, просто Сталін!». «Так і є – в конкурсі двійників в образі Коби я свого часу дійсно переміг». І знову-таки спрацювала журналістська цікавість. Зрештою, як не розповісти широкому читацькому загалу про те, що в нашому районі живе справжнє втілення історичної постаті? Отож, слово надається «вождю»:
– Вперше про те, що схожий на Кобу, я почув від свого кума Степана Пішпекі ще в 1975 році. Підстрижений, пішов тоді до тітки Магдалини на шашлики. Ми сіли, кум глянув на мене і каже: «Йой, як ти на Сталіна схожий!». З часом те забулося. Хоча… Може, й були моменти, коли думав про це. Я вдивлявся в своє відображення в дзеркалі, пробував чесатися «під Сталіна». Але був закомплексованим, бо вважав, що схожий на деспота, диктатора, злобного тирана. Тому соромився цього, відпускав довге волосся. А в молоді роки більше «косив» під співака Івана Поповича, навіть, імітуючи його, «гейкав», як він. До того ж, ми цімборувалися. І кілька разів мені його мати казала, що ми – наче брати. Жили його покійні батьки в селі Осій, що на Іршавщині, високо-високо на пагорбі. Приїду, бувало, поки машину припаркую, поки вийду і піднімаюся вгору, а мати Поповича біжить назустріч: «Іванку, Іванку!». Доки не помітить: «Йой, Мирку, то ти!»…
Життя склалося так, що в 1994 році, у важкий період для всіх українців, залишившись без роботи (був на обліку в центрі зайнятості), спакував валізи і поїхав у Чехію на заробітки. Там, потрапивши до першого ж майстра, інженера по будівництву, чую: «Сталіне!». Це ім’я до мене «прилипло». Моя чеська «епопея» закінчилася в 2005 році. Отож, усі ці роки я був «Сталіном». Його в мені впізнав у Чехії й тодішній лідер Республіканської партії Мирослав Сладек. Іноді й казав мені: «Та ти ще й характер сталінський маєш!». А один знайомий, колишній КДБ-іст дав мені 6 томів про Сталіна. Ой, і начитався ж я про вождя всіх часів і народів!
І там, у Празі, режисер одного з комерційних телеканалів запропонувала мені взяти участь у телевізійному конкурсі двійників. Мій друг Валерій Ковальов, який проживає в Празі, захопився ідеєю. На його запрошення з Москви в Чехію приїхала модельєр із салону пошиття одягу, зняла мірки. Мені пошили френч «для генералісимуса»з гербом Радянського Союзу на погонах, штани, фуражку (її я майже не вдягав, бо, кажуть, товариш Сталін не дуже полюбляв носити головні убори, тільки для парадів). Це коштувало немалі гроші (Валерій заплатив не менше 5-ти тисяч євро). Але військовий одяг був пошитий бездоганно.
Сам себе на телеекрані я не бачив, але зіграв образ Йосипа Джугашвілі настільки переконливо, що виборов перше місце. Втім, можливо, міг би зіграти й краще, бо ж читав про нього багато книг, дивився кінофільми. Я розповідав анекдоти з репліками Сталіна, курив «піпу» з духмяним тютюном, словом, брав участь у програмі телепередачі. Пригадую, двійника Леніна довго гримували, мене майже й не потрібно було. У конкурсі брали участь також двійники Яна Масарика, бравого солдата Швейка, Майкла Джексона, а зірку чеської естради Гелену Вондрачкову зіграв, до слова, чоловік.
Я ж доти прочитав багато літератури, цікавився сторінками історії, в яких відведено місце Сталіну, зокрема, його політичним портретом, жінками і недругами, які його оточували, загалом, особистістю, яка, попри весь негатив, мала вольовий характер, твердість духу, незламну рішучість та свободу від усього, і найперше – від матеріальних благ. Він був дитям природи. На відміну від нинішніх політиків, яким так потрібні круті машини, будинки і брендовий одяг, а тому особисті інтереси вони ставлять вище державних. Втім, ця багатогранна історична постать асоціюється в нас із тим, що, власне, й «посіяв» режим терору і централізована система влади, насаджені ним, – таборами смерті, репресіями, культом особистості…