Враження львівського журналіста про СРСР зразка 2012 року

Наш кореспондент ділиться враженнями після двотижневого перебування у Мінську

Усі два тижні, поки я був у Мінську, мене не полишало відчуття дежавю. Щоразу здавалося, що колись чув це і бачив. Потім у пам’яті прояснювалося: саме так було понад двадцять років тому у Радянському Союзі. Щоправда, нинішня Білорусь – це осучаснений Союз, такий собі СРСР зразка 2012 року.

До камери схову стояв у черзі годину!

Так само, як театр починається з вішака, Мінськ почався для мене з вокзалу. На ньому усе чисто, відремонтовано і… забито людьми, що стоять у довжелезних чергах. До камери схову я простояв майже годину. Чекати так довго мені доводилося лише під час перетину кордону з Польщею. Черг було дві: одна – до каси, інша – безпосередньо до камери схову. Причому камера схову була переповнена, і час від часу сивий чоловік байдуже волав: «Камера працює лише на видачу сумок». Камера схову була організована у величезному холі, який би вмістив ще з п’ять камер. Але ті, хто її проектував, мабуть, насамперед думали про те, де розташувати черги.

Зберігання однієї сумки на українські гроші коштувало п’ят­десят копійок. Я волів би заплатити десять гривень, тільки б не стояти у цій безкінечній черзі. Та потім зрозумів, що це у мені говорить буржуазна ментальність.

Мобільна пастка

У Білорусі всі телефонні номери зберігаються у базі КДБ (він досі називається саме так). Купити звичайнісіньку СІМ-картку анонімно ви не зможете. В анкеті, яку я заповнював, мені треба було вказати, з якою метою я купую «сімку». Біля будівлі КДБ не працює жодна радіостанція: спеціальні глушилки не дають потенціальним шпигунам підслуховувати розмови «комітетників».

Поповнити рахунок виявилося ще складніше, ніж купити картки. Платіжні термінали у Мінську можна порахувати на пальцях.

- Термінал у готелі поруч, але якщо ви не живете там, туди вас, швидше за все, не пустять, – сказала мені сувора продавщиця гастроному (він називався саме так) у самісінькому центрі. – Ви можете проїхати три зупинки тролейбусом до салону мобільного зв’язку і там купити картку. До продовольчих магазинів вони не надходять! Це ж не продовольчий товар!

- Де ви самі поповнюєте рахунок?

- Як де? На пошті! Отут між домами пройти до річки, а там через місток ліворуч до площі, і там запитайтеся…

Повним «мобільним фіаско» став «технічний бойкот» «Лайфу». Ви можете собі уявити, що протягом двох тижнів було нереально перевірити стан власного рахунку чи підключити якусь послугу? Автовідповідач ввічливо повідомляв про якийсь чи то ремонт, чи то профілактику мережі.

Білоруська Європа

Зовні Мінськ виглядає привабливо. Те, як мінським двірникам вдається підтримувати таку чистоту на вулицях, залишилося для мене загадкою. На вулицях не було не те що папірчика – жодного листочка, що впав із дерева. При цьому ніде не було видно ні двірників, ні спеціального транспорту. Коли я вперше потрапив до підземного переходу у центрі Мінська, то розгубився: у ньому не було жодного кіоску, жодної афіші на стінах. Як і за часів Союзу, перехід використовувалися виключно для переходу трудящих з одного боку вулиці на інший.

У Білорусь до недавнього часу можна було за символічне мито ввозити автівки з країн Західної Європи. Тому мінський «автопарк» вражає: за два тижні я не побачив на дорогах столиці жодної машини російського чи радянського виробництва. Всюди тільки «мерседеси», «фольксвагени», «рено», «тойоти»… Та й дороги у Мінську цілком європейські. Мінськ був фактично знищений у війну: радянські війська нарахували у ньому лише сімдесят вцілілих будинків. Під час відбудови місто перепланували, і тепер рухатися по ньому автомобілем дуже зручно. Через Мінськ проходять дві паралельні дороги, які замикаються на просторому кільці. “Пробки” бувають тут рідко.

Житлові будинки часто підсвічуються різнокольоровими ліхтарями, через що білоруська столиця увечері виглядає напрочуд гарно. Одна з найкрасивіших будівель – Національна бібліотека, виконана у формі велетенського алмаза. Я дуже здивувався, коли моя колега зло глянула на неї і буркнула: «Нарешті ми її побудували». Згодом пояснила це «ми». Виявляється, бібліотеку у прямому розумінні будували за народні гроші: недоплачували зарплату на підприємствах, знімали гроші з мобільних рахунків звичайних людей. А коли обурені люди шукали справедливості, їх багатозначно запитували: «Ви що, проти реалізації всенародного проекту?!».

Будівництво стадіонів, спорткомплексів та інших великих громадських споруд «вішають» на потужні фірми. Щойно якась компанія бодай трохи піднімає голову, її зобов’язують будувати якийсь соціальний об’єкт. Можливо, саме тому стадіонів, спортзалів та басейнів у Білорусі безліч. Є тут льодова арена, на якій регулярно грає в улюблений хокей «бацька» Лукашенко. Кажуть, за складом його любительської команди можна робити висновки про чергових фаворитів президента: неугодні з команди нещадно виключаються, а нові «наближені» запрошуються у гравці.

В Мінськ я іздив разом з нашими спортсменами-борцями. Хлопців ми поселили у звичайному санаторії неподалік міста, чим викликали їхнє щире обурення. Більшість вже й не пам’ятали, як виглядали такі об’єкти при Союзі. Їм здавалося, що їх привезли до якоїсь діри, де замість нормальних ліжок – опудала з металевими сітками; де обдерті меблі з дверима, що тримаються на одній завісі; де не відчиняються вік­на; де не працюють батареї, а туалетами можна лякати дітей. Проте чергова, з якоюсь я розговорився, розповіла, що «довкола усі санаторії – такі».

Ніде правди діти, проживання та харчування коштувало нам копійки. Не можу не підкреслити позитивний момент: санаторій був переповнений звичайними трударями, які отримували безоплатні путівки від своїх підприємств.

«Зеленими» справи не вирішити...

Попросив видати хлопцям замість вечері сухий пайок. Діло було у п’ятницю, в обід.

- У нас всі заявки приймаються до дванадцятої години, – відрізала завідувачка їдальні.

- Так, але ж я прошу вас про вечерю, яку ви маєте подати більш ніж через добу.

- Ну і що! Продукти я вже виписала, а кастелянша пішла додому.

- То давайте її викличемо. Ми заплатимо їй за додатковий робочий час.

- Ви що! Вона ніколи не погодиться на таке!

Я спробував вирішити справу по-нашому і поклав перед заві­дуючою двадцять доларів. Її наче хтось вжалив. Вона підскочила й закричала не своїм голосом:

- Що ви собі дозволяєте?! Ви знаєте, що за це буває?! Що за свиню ви мені підкладаєте?!

Як не старався, я нічого не зміг зробити, і нам таки приготували вечерю, яка була нам непотрібна... У потязі дорогою додому чоловік, дружина та двоє маленьких дітей їхали, здається, до Луцька. Раптом виявилося, що на одну дитину немає спеціального паспорта. До відходу поїзда – п’ятнадцять хвилин, діти й дружина – плачуть, чоловік – матюкається. Я наважився подати банальну як для мене ідею.

- Може, ви домовитеся з митниками? Інші документи на дітей у вас же в порядку. Дасте їм кілька рублів…

Моя пропозиція була подібна до удару грому.

- Як ви можете про таке говорити?! Таке пропонувати?! – ошелешено дивлячись на мене, запитав чоловік.

Магазини працюють до 20.00

Я ніколи так не радів у магазині, як у Білорусі. Усі продукти там коштували удвічі менше від наших. Дешевші були навіть українські товари, переважно солодощі. «Світоч» і «Рошен» займали величезні вітрини. Я купив кілька обігрівачів місцевого виробництва, причому вони були значно дешевші від китайських.

Щоправда, для грошей гаманця не вистачало. За одну гривню дають в середньому тисячу білоруських рублів. Коли я попросив поміняти тисячу доларів, то розгубився – мені дали стільки грошей, що для них знадобився дипломат. Із валізою грошей я почувався, наче Корейко, що ховається від людей, прикидаючись скромним бухгалтером.

Коли після турніру хлопці захотіли заїхати кудись і купити вина та закуски, виявилося, що це зробити неможливо: всі магазини у Мінську працюють максимум до 20.00. Є, щоправда, торговий центр, що, за чутками, належить сім’ї Лукашенка; він працює до другої ночі, але після купити десь щось просто нереально.

Алкоголь увечері також продавати заборонено. Та наші тренери, пам’ятаючи ще горбачовську антиалкогольну кампанію, згадали, що випивка має бути у таксистів. Справді, таксист швидко привіз усе, що замовляли... Рекламу алкоголю у Білорусі теж заборонено. Тому всюди рекламують нікому не відому мінеральну воду, яка має точно таку ж назву і подібний логотип, як і відома усім горілка.

Питання, за яке садять до в’язниці

Коли питаєш у білорусів про ставлення до їхнього президента, люди насторожуються: чи не провокатор? Для мене, звиклого до того, що владу криють останніми словами, це було, м’яко кажучи, незвично. Та у поїзді на зворотному шляху вчителька з Гомеля могла вже не боятися, тому сказала щиро:

- Колись ми всі були за Лукашенка, але він довів країну до ручки. Середня зарплата – 100 доларів, 200 доларів вважається скарбом. Людей, як раніше, заганяють у колгоспи, змушують бідувати. Демократії у нас немає – не те, що у вас, в Україні. Ми із захопленням стежимо за усім, що відбувається у Києві. От де справжня свобода…

Очевидно, коли «бацька» зійде зі сцени, й усі штучні економічні схеми, які тримаються лише на міцній президентській владі й страху перед КДБ, впадуть, країну, швидше за все, поглине глибока криза. Тому, поки не пізно, варто поїхати у Білорусь - справж­ній заповідник Радянського Союзу зразка 2012 року.

Дмитро Синяк, "Високий Замок"

07 вересня 2012, 14:36
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!