Журналістка побувала у єдиному в Україні льотному таборі.
Мрієте про небо? Є в Україні місце, де ці мрії здійснюють. У селі Луквиця у сусідній із Закарпаттям Івано-Франківській області діє єдиний у державі табір, де навчають літати підлітків. У «Чоті крилатих» (так він називається і належить організації «Пласт») побувала кореспондент «ВЗ».
«Чота» заховалася серед гір. Перед входом стоїть вертоліт Мі-2. На ньому колись літав керівник табору Степан Красілич. Коли техніку списували, взяв його собі. Гвинтокрил і досі робочий, але літати на ньому – дорого. За годину «з’їдає» 240 літрів пального. У таборі є все для науки: параплани, дельтаплани, паратрайк (двомісний літальний пристрій). Зробили злітно-посадкову смугу. Перед летовищем табличка з написом «Космодром імені Стринадюка» (так колись пожартували учасники табору). Був у них бунчужний Стринадюк (це як старшина в армії), на його честь і назвали. «Космодром» має свій паспорт та офіційно затверджений район польотів. «Ось наш аеродром», - запрошує Степан Красілич. Не відразу й зрозуміла, що то і є смуга. Велика полонина з гарним гірським краєвидом. «А що ви думали? У нас полоса не бетонна. Це для великих літаків бетонна потрібна, а коли маленькі літачки сідають у спеку на бетонну смугу, їх просто викидає», - пояснює Степан Красілич. За 10 кілометрів від Луквиці розташоване село Гута із дачею Віктора Ющенка. Підлітати ближче, ніж на 5 кілометрів, до цього місця заборонено.
«Чоту крилатих» почали створювати у 1992 році з нуля, якраз у той час, коли більшість дитячих таборів «роздерибанили». Степан Красілич був тут і за головного авіатора, і за будівельника. Усі споруди зводив власними руками. «Фінансової підтримки немає, виживаємо з того, що нажебраємо. Один меценат нам купив паратрайк».
«Свій перший дельтаплан я сконструював у 1978 році, - каже пан Степан. - Це при тому, що перший дельтаплан з’явився в СРСР тільки у 1974 році. Шукав креслення, деталі. У мене любов до неба у генах. Мій дід літав на дерев’яних літаках. Під час Першої світової війни був збитий над Сицилією. І доки не прийшла радянська влада, отримував велику пенсію».
У таборі є колиби і місце для наметів. «Хлопці, гляньте, прапор якось не так висить», - каже Степан Красілич. Доки опускали, поправляли та підіймали прапор, табір завмер?, припинилися бренькання на гітарі, розмови, купання.
Комендант табору Тарас Марчук тут не вперше. «Маю свій параплан, купував його за 3 тисячі гривень. Вже багато разів літав. Максимальна висота, на яку підіймався, — 20 метрів», - розповідає Тарас. Серед учасників - пластуни з Канади та Америки. Канадієць українського походження Данило називає себе безкрилим. «Не літав досі, але надивився на інших і собі захотів». Літають тут здебільшого на паропланах. Дельтаплани — надто важкі для підлітків, важать 30-40 кілограмів. А щоб злетіти, треба бігти з великою швидкістю...
Син пана Степана, заступник керівника табору та пілот-інструктор Олександр Красілич, саме читає авіаційний журнал у гамаку біля озера. Він, як і тато, професійний авіатор. «Для того, щоб літати на параплані, потрібен кусок поля, який обдувається вітром. Починаємо з тягання параплана на землі. Потім літаємо на малих висотах: з метра особливо не впадеш. Якщо бачимо, що «учльот» добре реагує на команди, пускаємо вище. Максимально за час табору можуть набрати до 20 метрів. Мають можливість «пощупати» небо. За такий час не можемо навчити їх літати довго, високо і далеко».
Олександр вперше полетів на параплані у 13 років. «Мені сказали, треба сильно бігти. Я побіг і відірвався від землі десь на півметра, пролетів метрів з 10. Вчив мене друг, який літав на параплані. Мій тато літав на дельтаплані, але мені було у тому віці важко дельтаплан підняти».
В Україні найбільша відстань, яку подолав парапланерист, — 325 кілометрів. Летів без мотора, вишукуючи повітряні потоки, у яких літають птахи. Ввімкнувши мотор, можна значно далі залетіти... На фото: На цьому летовищі молодь вперше підкорює небо.