Русинство, або Тест на європейськість пропонується Україні щодо Закарпаття

Йдеться про русинів і русинство. Ленін у своїх працях про право націй на самовизначення, здається, поставив усі крапки над «і» стосовно цього питання. Поставив резонно! Але, на жаль, політичний класик перестав бути авторитетом в умовах української незалежності для переважного загалу. Але його справа не пропала. Лишилися на просторах соборної Батьківщини принципові українські комуністи, та ще й закарпатці, котрі щодо національних питань прагнуть справедливості.

Йдеться найперше, як здогадався дехто, про Івана Миговича. В нових суспільних умовах він пропонує для небайдужих, котрі ще не загинули в загальній погоні за швидкою наживою, свіжі підходи до вирішення національних проблем, щодо яких світ свою думку давно і остаточно вивірив. Але Україна ще не вміє думати загальносвітовими масштабами. Тож і допомагає їй у цьому щосили комуніст і науковець: небайдужий бо теж!
Трохи про нього. Іван Мигович народився 17 вересня 1942 року в селі Мала Мартинка Свалявського району  Закарпатської області «у русинській родині», як сам повсякчас і зазначає. З плином часу став доктором філософських наук, професором, дійсним членом Української Академії політичних наук. Він — автор понад 60 книг і брошур, близько 260 статей та інших наукових публікацій з філософії, соціології, педагогіки, атеїзму та етики. Викладав у Київському педінституті ім. М.Горького, Національному університеті «Києво-Могилянська академія», Ужгородському національному університеті, Інституті соціології НАН України. У 1996 році в Ужгородському національному університеті заснував та тривалий час очолював одну з перших в Україні кафедр соціальної роботи. Нині Іван Іванович — директор Інституту з проблем соціалізму (Київ).
Щодо політичної іпостасі життєпису — депутат Верховної Ради України (1998-2006 рр.) від Компартії України. Вніс 30 законопроектів, близько 150 разів виступав із трибуни ВРУ, направив понад 600 депутатських запитів і звернень. Член ЦК Компартії України.
Є й деякі нагороди, серед яких головна — повага чисельних людей. До неї докладаються медалі «За трудову доблесть», «Ветеран праці», «За вірність присязі» тощо, а також орден Іоанна Богослова ІІ ст.. Української православної церкви. Останнє свідчить, що й комуністи прийшли до церкви і проблем та ганьби в цьому не вбачають.
Зі сторони вічності й просто правової хоче І.Мигович також визначити деякі питання. Хто такі карпатські русини? Де їх корені? Як їм живеться в рідній Україні? Що їх турбує в ХХІ столітті? Свої відповіді на ці запитання і пропонує загалу професор у нещодавньому виданні (Русини в Україні: тест на європейськість (Текст): зб. Праць/Іван Мигович. — Ужгород: Вид-во В.Падяка, 2012. — 232 с. — Текст укр.., рос. мовами). До книги включені його виступи в парламенті, статті, інтерв’ю та інші матеріали останніх років. Видання розраховане на читачів, котрі цікавляться актуальними проблемами політики і етносоціології.
—Поштовхом до випуску цього збірника, — розповідає наш шановний автор, — стала стаття «Тест на єропейськість», написана мною разом із народним депутатом України Олександром Голубом. Опублікована в газеті Верховної Ради «Голос України» за 27 грудня минулого року, вона спричинила чималий резонанс як у Києві, так і на Закарпатті й інших регіонах країни. Це зумовлено зростаючим суспільним інтересом до русинського питання, навколо якого ось уже понад двадцять років на різних рівнях точаться наукові дискусії, ідеологічні суперечки, палахкотять політичні пристрасті. Становище і правовий захист русинів в Україні є також об’єктом зацікавлення міжнародної громадськості, зокрема, спеціалізований Комітет ООН у 2006 році висловив стурбованість з приводу відсутності їх офіційного визнання і дискримінації та включив це питання до свого моніторингу. Щоб полегшити розуміння вказаної проблеми етносоціального розвитку країни, я і вирішив опублікувати власні матеріали. Подібна спроба вперше була зроблена мною разом з Миколою Макарою — відомим істориком і етнологом — до П’ятого Світового конгресу русинів, що відбувся в червні 1999 року в Ужгороді. Відтоді наш малотиражний збірник «Слово за русинів» швидко розійшовся, став бібліографічною рідкістю. Але після цього відбулися нові події, процеси. Публікації і документи про них були розпорошеними, малодоступними бажаючим читачам. Так вищезгадану газету Верховної Ради України в області передплачує вузьке коло організацій і осіб. Більшість засобів масової інформації уникають такої специфічної теми, як русинство, або ж висвітлюють її тенденційно, однобічно, у вульгарному націоналістичному дусі. Потреба в об’єктивній інформації на цю специфічну тему зумовлена й тим, що в русинському русі триває природний процес оновлення учасників, омолодження активу. Прибуваюча до нього молода допитлива зміна з різних причин у суспільних проблемах орієнтується слабо, вона мало що знає про свій родовід. Однак ці особи не хочуть бути манкуртами. Тож їм дуже варто допомогти в етносоціальному самоусвідомленні і громадянському визначенні.
 Додамо, що автор не пробує претендувати на абсолютну істину. Наукова ж етика велить об’єктивно і відповідально висвітлювати будь-яку тему. Саме статус «українця русинського походження» спонукає пана Миговича, як комуніста і просто людину, до захисту інтересів і прав співвітчизників як з точки зору моралі, так і з державницьких позицій. При цьому, звісно, верховенство має міжнародне право, світовий досвід. Цією аксіомою Іван Іванович керувався в соціальних дослідженнях, депутатській роботі, видавничій діяльності до вікового щасливого порогу — 70-річногог ювілею, який буде відзначатися незабаром, у цьому сонячному золотому вересні, що, тільки-но поглянь, коштовно розливається карпатськими крутосхилами, викликаючи своїми золотими масштабами заздрість у недалеких національних олігархів.
Книжка має чотири розділи — «Духновичем пробуджені», «Випробування історією», «Пасинки України», «На правових засадах». Всі вони — цікаві. Бо — гострі. Наведемо кілька підзаголовків — «Світовий етногенез і проблеми русинів Закарпаття», «Дискримінації нема, бо її «не помічають», «Закарпатська «барвократія» нагадує «бандократію»…», «Галицькі необандерівці спробували зіпсувати Першотравень в Ужгороді», «Русинство: настає час «Ч», «Тест на європейськість, або причини і перспективи русинофобії в Україні».
Після прочитання актуальної книги Івана Миговича стає зрозуміло кожному, хто не втратив в Україні здатності до мислі, що середньовічну дикість у національному питані треба замінити сучасною виважено науковою позицією, щоб не ганьбити себе перед усім білим світом. Адже русини північних схилів Карпат (відомі як етнографічна група «лемки») жили традиційно в південно-східній Польщі (Сілезія). Декілька карпато-русинських сіл збереглося в східній Угорщині та в північно-центральній Румунії (Мараморощина). Як переселенці, вони адаптувалися у сусідніх державах, ні крапелини не пригнічуються там. Найстаріша іммігрантська громада (походить з 18-го століття) є у Войводині (історична Бачка) і в Сремі колишньої Югославії, тобто в нинішній північній Сербії та східній Хорватії. Найчисельніша община русинів поза їх вітчизною знаходиться у США. У 1880-1914 роках за море переселилось близько 225 000 русинів з Карпат. Вони розселилися головним чином у промислових регіонах північно-східних і північно-центральних штатів, де понині живе більшість їх нащадків. Менша частина карпатських русинів емігрувала у 20-х роках минулого століття до Канади й Аргентини, а також у 70-80-х роках — до Австралії.
Тому, думається, і в нас не варто пригнічувати їх культурно-освітню діяльність, відсувати вбік від права на самовизначення. І справа тут не в Леніні, не в Миговичі, а в звичайній справедливості. Зрештою, не треба давати дивним закарпатцям, які забули про своє коріння, заробляти гроші на штучному роздмухуванні «русинського питання» й боротьбі фактично зі своєю тінню. Це — абсурд…

Василь ЗУБАЧ

04 вересня 2012, 11:09
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!