Чим обернулася для мешканки гірського села хата з «могильних» дерев

Марійка останні два роки мріяла вирватися з батьківської хати.

Вона була найстаршою із семи сестер. Господарка, догляд за меншими дітьми – майже все було на ній, поки батьки їздили по заробітках.

 

А ще ж у школу мусила ходити. Зрештою, як вона там училася…

Відвідувала уроки раз на кілька днів. Одне слово, ледве дев’ятий клас дотягнула. І коли отримала атестат – щастю не було меж, пише Вісник.

– Ну все, шукайте собі другу няньку, – тішилася Марійка. – А я піду далі вчитися.

У неї, здавалося, від тієї думки, що нарешті поїде із села і залишаться позаду всі клопоти, аж крила виростали. Але вступні екзамени у технікум дівчина провалила. І з важким серцем й очима, повними сліз, сідала в райцентрі на автобус, що їхав у рідне село.

Якою ж огидною їй стала батьківська хата… Проклинала її. Бо дратували кожен куток, кожна річ. Нервувалася через спів півня та муркання киці, сміх сестер і материні слова. Не хотілося нічого робити – тільки оплакувати свою, як тоді вважала, безталанну долю.

Якось в обід, коли доїла Рябуху, позаду себе почула:

– Марійко! Іди-но сюди.

Це стояв Васька. Він махав рукою до дівчини, підкликаючи до себе.

– Чого тобі?! – грубо озвалася.

Їй геть не хотілося зараз із тим Ваською балакати. На душі досі шкребли кішки через невдалий вступ. Та й що він їй гарне скаже, той сільський тракторист? Але побачила, як, переминаючись із ноги на ногу, за спиною тримає букетик польових ромашок. Тож трохи зм’якла:

– Зараз, Рябуху подою. Постій.

Остання цівка молока булькнула у відерце. Марійка поставила його під хатою, сама ж заскочила у літню кухню, вимила руки, зняла хустину і, покрутившись перед дзеркалом на умивальнику, вибігла надвір.

– Підеш зі мною сьогодні на танці? – простягаючи букетик, сором’язливо промовив Василь.

– Ой, що з тобою робити, – закотивши до неба очі, відказала Марійка. – Ну, добре, піду. Але довго не буду, потім додому мене проведеш.

***

За два місяці Марійка ощасливила батьків зізнанням: «Заміж за Ваську іду!» Мама запитала, чи ж не зарано для такого кроку. Донька тільки відмахнулася:

– Та хоч заміж, хоч куди-інде, аби лиш подалі від вашої хати і хазяйства!

Матері стало образливо за такі доньчині слова, тому більше не відраджувала. Тільки запитала:

– А жити ж де будете?

– Свою хату поставимо, до вас не пі­демо, і не думайте, – буркнула Марійка.

Весілля відгуляли невелике, – душ на сто п’ятдесят. І у першу шлюбну ніч Василь повів наречену в дім до своїх батьків.

Прожила Марійка зі свекрухою вже цілий рік, а про власну хату чоловік навіть не заїкається. Якось не втерпіла й сама завела з ним мову:

– Дорогенький, ми ще довго тут будемо при батьках сидіти? Я материної господарки здихатися не могла – тепер від свекрушиної руки пухнуть. Коли самі будуватися почнемо?

– А з чого? – розводячи руки, виправдовувався Василь.

– Знаєш, як у пісні співається? «Постав хату з лободи, а в чужую не веди!» – прокричала Марійка і вибігла з кімнати.

Осоружною, як і батьківська, стала їй свекрушина хата. Просто вовком хотілося вити від безсилля щось змінити.

Якось вони їхали з Василем возом повз сільське кладовище – везли з поля у мішках картоплю. Марійка глянула на цвинтар – на ньому не було ані душі. Лише хрести сумно впиралися в небо, а на них звисока дивилися кілька старезних дубів. Раптом у голові промайнула думка, і Марійка вигукнула:

– Стій!

– Пррррр, – скомандував Василь конячці й, повернувшись обличчям до дружини, запитав: – Що сталося? Чого ставати?

Марійка рукою показала в бік кладовища. Василь усе дивився й дивився, та ніяк не міг второпати, в чому ж річ.

– Хочеш на могилки зайти? – запитав.

– Та до чого тут могилки? На дуби тобі показую. Кому вони тут потрібні? Давай спиляємо їх і собі хату поставимо? Мертвим з них користі ніякої – хай послужать нам, живим, – запропонувала.

Василь не знав, що їй на це відповісти – несподівана пропозиція застала його зненацька. Хотів був спочатку заперечити, мовляв, негоже мертвих тривожити. Та глянув на Марійку, яка вона в ту мить була усміхнена, щаслива, в очах її горіла надія. І, кивнувши, відповів:

– Давай…

***

Наступного літа Марійка з Василем справили новосілля. Жінка дуже тішилася: хата хоч невеличка, та своя. Божилася, що ніколи не триматиме, як мати зі свекрухою, по кілька свиней і корів, не садитиме гектарами цукрові буряки і бульбу. А тут ще й дитятко під серцем заворушилося. Тільки й радіти родині! Але все частіше Марійка почала серед ночі прокидатися від кошмарів. Їй снилися привиди, духи, мерці… Простягали до неї руки, хапали за коси, пальцями впинались у живіт. Молода жінка спросоння кричала, її кидало в холодний піт.

На сьомому місяці у неї передчасно відійшли води і з лона вийшло мертве дитя. Не виносила Марійка ні друге, ні третє немовля. Чоловік врешті став заглядати у чарку і трагічно загинув, впавши з даху їхнього будинку. Бідолашна вдова геть змарніла від горя…

І ця хата, в яку так рвалася, стала для жінки немила. Проклинаючи батьківський дім, не отримала щастя у тому, що сама збудувала.

Наталія КРАВЧУК