Втрачений Ужгород: каменяр Дюла Гопта та його відомі нащадки (фото)

#Суспільство

Ужгородцям, бодай трохи обізнаним з мистецтвом, прізвище Габда скаже багато

Батько і син – Василь і Владислав – два таланти, два покоління закарпатської школи. Але у цій родині був і третій відомий в Ужгороді та за його межами талант – Дюла. Він звів у нашому місті не один десяток прекрасних будинків, а ще був солістом хорів у греко-католицькому соборі та римо-католицькому костьолі святого Юрія. Але тоді, коли він народився в Ужгороді, прізвище його було трохи іншим: не Габда, а Гопта.

Про свого свекра Гопта Дюлу нам розповіла Галина Олександрівна Габда (Тищенко) – дружина художника Василя Габди і мама відомого лікаря Олени Зимокосової та художника Влада Габди. Колись Дюла був страшенно проти того, аби Василь одружився на Галині Олександрівні, нині ж вона є фактично єдиною, хто добре пам'ятає не лише свекра, а і численні історії з його цікавого життя, розказані колись ним і його дружиною.

На жаль, далеко вглиб родоводу Дюла Гопта у цих розповідях ніколи не заходив, тому нині важко сказати точно, коли і чому Гопти приїхали до Ужгорода. Галина Олександрівна чула, що родичі з іншої гілки родини проживали у Гуменному, саме звідти, мовляв прибули до Ужгорода і батьки Дюли. Але словаками вони не були, записувалися угорцями і греко-католиками.

Дюла Гопта народився в Ужгороді 29 квітня 1891 року у небагатого подружжя, яке всього виховало четверо дітей. Де навчався і як опанував професію каменяра – рідним не відомо. Вони знають лише, що у 1914-му, коли почалася Перша світова війна, 23-річний Дюла був уже досвідченим майстром, дуже добре вмів обробляти каміння, вимуровувати міцні фундаменти і стіни, а також викладати цеглу. Робота у нього була фізично дуже важкою, часто каміння на будівництвах треба було не лише обтесувати, а й переносити. Але Дюла з цим добре справлявся, бо був хлопцем міцним і кремезним.

Саме такого на початку Першої світової війни його і призвали до війська. Вдома Дюлу залишилася чекати його молода вагітна дружина, яку після того він ніколи вже більше не бачив. Вона помре під час пологів разом із немовлям, коли Дюла їхатиме вглиб Росії в якості військовополоненого. Його, зовсім "зеленого" і недосвідченого воїна австро-угорської армії, взяли в полон вже під час першого же бою. Привезли залізницею до Москви, де дами в капелюшках прийшли подивитися на перших полонених і співчутливо роздавали їм тютюн і золоті монети.

Полонений Дюла Гопта (зліва) у Росії

Багато років потому Дюла розповідав, що в полоні йому дуже допомогло те, що він більш-менш розумів російську мову. Спершу якийсь багатий пан забрав його з собою у Підмосков'я на будівництво свого помістя. Далі були роботи в інших російський містах, причому всюди полонені мали відносну свободу, не сиділи зачиненими у в'язницях, а могли вільно пересуватися. Дюла мав можливість навіть листуватися з рідними, через них і отримав звістку про смерть дружини і дитини. На той час вояків австро-угорської армії вже потроху почали відпускати додому. Дюлу ж, як хорошого майстра, відпускати не поспішали, а він і не рвався, бо вже знав, що вдома його ніхто не чекає.

Кінець війни і подальші смути в Росії Дюла зустрів у Астрахані. Туди його бригаду привезли для зведення великої промислової коптильні для риби. Це було квадратне глухе приміщення, всередину якого вели лише невеликі двері. Коли до Астрахані прийшли "червоні", пригадував Дюла, всіх багатіїв розстрілювали. Коли потім зайшли "білі", розстрілювали вже тих, хто підтримував "червоних". Далі місто знову відбили "червоні", і розстріли продовжилися. Але згодом "білі" повернулися. Так тривало досить довго, тому бригада Дюли розробила такий план дій: щойно у місто вривалися нові військові, хлопці швидко замуровували цеглою єдині двері, які вели в приміщення коптильні. Риби вони там мали вдосталь, хліб і воду приносили з собою. Так і сиділи там, поки в місті не вщухали постріли, а тоді кладку розбирали.

Згадував Дюла і про те, як їздив потім у Москву і бачив на Красній площі Леніна і Троцького. Казав, що Троцький був кращим оратором, ніж Ленін. Між тим, жити у радянській Росії Дюла не схотів. На початку 20-х років він нарешті повернувся до Ужгорода і продовжив тут робити те, що вмів найкраще – будувати. Саме тоді познайомився він і з жінкою, котра у 1924-му році стала його другою дружиною.

Напівсловачка, напівполячка Марія Гажо була однією з 13-ти дітей ужгородського візника. Її батько мав волів і віз, якими перевозив для людей різні товари, а мама доглядала за дітьми і великим господарством на нинішній вулиці Берчені.

Коли Дюла і Марія одружилися, одразу почали зводити для своєї сім'ї будинок. У 1925-му у них народився син, якого у метриках записали Ладіславом (потім в угорські часи він став Ласло, а в радянські – Василем). Справи у Дюли йшли все краще, авторитет його в Ужгороді зростав, а роботи завжди було вдосталь. Доволі швидко по поверненні додому Дюла з простого майстра став підрядником. Він набрав бригаду досвідчених робітників, домовлявся про будівельні замовлення і контролював хід зведення будинку, здаючи його власнику фактично "під ключ". Місцеві архітектори добре знали, що бригада Гопти працює вправно, тому коли до них приходили люди і замовляли проекти, вони радили звернутися за втіленням проекту саме до Дюли. Найчастіше же він співпрацював із архітектором Дезидерієм Боніславським.

Звісно, у ті часи Дюла не був найбільшим підрядником в Ужгороді, державних замовлень на зведення великих об'єктів йому ніколи не давали. Але близько півсотні вілл на Цегольні та інших районах міста зводила саме його бригада. Особливим "почерком" Дюли були високі фундаменти, викладені з масивних шматків каменю. Такі міцні і красиві фундаменти він часто викладав сам, вважаючи цей процес одним з найважливіших у створенні всього будинку.

Між тим, будівельний бізнес був ризикованим навіть у ті часи. Один невдалий підряд, для якого взяли кредит, призвів до створення великих боргів, з якими Дюла зміг розрахуватися лише ціною продажу власного будинку. Сім'я змушена була переїхати у будинок батьків Марії на вулиці Берчені. У невеличкій хатинці на дві кімнати, звідки на той час вже виїхали усі дорослі діти Гажо, проживали дідусь і бабуся Гажо, Дюла і Марія Гопта та маленький Ласло. Пригадуєте приказку про чоботаря без чобіт? Вона тут дуже точно описує життя відомого в місті будівельника, котрий довгий час не міг собі звести власного будинку. Тобто, він міг це зробити: великий наділ землі дідуся Гажо дозволяв, заробітки дозволяли, але руки все ніяк не доходили.

Для того, аби зрозуміти, чому так – треба було знати Дюлу Гопту. Невістка Галина Олександрівна, розповідаючи про нього, не раз називала його "зіркою" міста. Великий, шумний, веселий – його знали і любили в Ужгороді всі. Він обожнював шумні компанії, ресторани, винарні, посиденьки під музику циганського ансамблю. Він прекрасно співав і танцював, щойно у ресторані починали грати цигани, одразу затягував пісню. У родині збереглася історія про те, як одного разу, після здачі об'єкту і отримання розрахунку від власника, Дюла Гопта запросив свою бригаду це відзначити. Сума винагороди була дуже пристойною, тож він повіз усіх своїх робітників... у Будапешт. Просто так, як були, всі після роботи поїхали на вокзал, а звідти – прямісінько у столицю Угорщини. Там гуляли, все пропили і проїли, так, що повернувшись до Ужгорода, навіть не мали дрібних, аби заплатити візнику, щоб порозвозив їх по домам. Візник привіз Дюлу додому безкоштовно. Там же на щедрого підрядника чекала ображена дружина, котра ніяк не могла втямити, як міг Дюла за кілька днів пропустити таку шалену кількість грошей. Чому, замість того, аби почати нарешті зводити власний будинок, він все так бездумно витратив. Але такий він був, і з цим жінка вдіяти нічого не могла.

Навіть коли багато років потому вже дорослий син Дюли Василь приводив свою наречену Галю до ресторану, циганський колектив, щойно його бачив у дверях, переривав пісню і грав щось для нього. Хлопець ніяковів і питав: "Хлопці, нащо ви це постійно робите? Я ж вам не плачу". А музиканти, загадково посміхаючись, відповідали: "Нам твій батько заплатив". Дюла справді дуже любив щедро віддячувати музикантам. Можна сказати, що коли він відпочивав у ресторані, ансамбль грав тільки для його компанії. Він замовляв улюблені пісні і співав, співав, співав. У молоді роки часто брав із собою у компанію молодшу сестру. Вона теж дуже гарно співала, тож коли брат і сестра затягували у два голоси пісню, увесь ресторан зачаровано слухав.

Дюла (зліва у білому костюмі) з друзями у винарні Ланди

Була у його компанії і традиція співати під вікнами друзів. Коли вони глибокої ночі виходили з ресторанів і розходилися по домівках, під вікнами своїх друзів, чи просто шанованих у місті людей, обов'язково зупинялися і співали молитву, причому греко-католикам – з греко-католицької меси, а римо-католикам – з римо-католицької.

Сам Дюла між церквами різниці не робив, був хорошим прихожанином обох (дружина Дюли Марія була римо-католичкою, тож подружжя відвідувало обидві церкви), співав у їхніх хорах, навіть їздив на виступи (в родинному архіві зберігаються світлини з поїздок хору у Будапешт), допомагав фізичною працею, якщо було потрібно. До прикладу, греко-католицький єпископ не раз запрошував його виконувати у соборі чи резиденції якісь невеликі будівельні роботи.

Дюла Гопта та учасники церковного хору у Будапешті

Громадську діяльність він проводив в якості голови Спілки карпаторуських фронтовиків, яку заснував у 1938-му році. До речі, саме цей час можна вважати початком офіційної трансформації прізвища Гопта в Габда. Угорською на слух ці звучання дійсно дуже подібні, імовірно, саме тому прізвище записували то так, то так. З іменем у Дюли теж було все заплутано. У чехословацькі часи його іменували Julius, вдома називали Gyula (Дюла), а у документі за 1943 рік і взагалі написано Habda (Hopta) György. Коли син Дюли у 1943 році вступав до Політехнічного інституту в Будапешті, у його документах вже остаточно закріпилося написання Габда.

До слова, навчання майбутнього відомого закарпатського художника Василя Габди на факультеті архітектури було ідеєю саме його батька Дюли. Мама страшенно хотіла, аби син став священиком, але батько, очевидно, мріяв, що колись працюватиме у підряді з сином, керуватиме втіленням його проектів, матиме продовжувача своєї справи, але вже не звичайного майстра, а дипломованого архітектора. Дюла з юності долучав сина до роботи. Багато років потому Василь Гадба опинився в центрі уваги всіх покупців однієї кошицької крамнички з продажу автозапчастин. Коли продавець почув його прізвище і дізнався, що Дюла Гопта – його батько, він почав радісно кричати, що знав і батька, і його самого. Мовляв, колись Дюла ремонтував стару церкву у Капушанах, а Василь допомагав батькові. Його, як найлегшого, відправили на найвищу частину будівельних лісів, аби їх розібрав сокирою. "Було таке, справді", – зізнавався Василь, а продавець все згадував і згадував, ще довго не відпускаючи його з магазину і дякуючи батькові за ту роботу.

Але вміння Дюли за життя не раз ставали йому тягарем. Так само, як у полоні його не хотіли відпускати, бо добре працював, так і після Другої світової війни він найдовше з усіх угорців повертався з примусових робіт на Донбасі. Про "маленькі роботи", на які після війни забрали дорослих чоловіків чи не з усіх закарпатських угорських родин, ми у "Втраченому Ужгороді" писали не раз. І Дюла, і інші могли легко уникнути цієї долі. Коли після того, як радянські війська зайняли Ужгород, всім потрібно було прийти і зареєструватися, Дюла записав себе угорцем. Всім, хто зробив так само, наказали прийти на виконання триденних маленьких робіт з відновлення краю після війни. Син Василь цієї участі минув, бо записав себе словаком. Так могли би зробити усі інші чоловіки, всі ж бо у той час говорили і угорською, і словацькою. Та хто ж знав, що обіцяні триденні роботи обернуться на роки важкої праці на Донбасі.

Якщо інших закарпатських угорців із тих, хто вижив у дорозі та фільтраційних таборах, відпускали через рік-два, то Дюлу, котрий щодня викладав із цегли величезні труби на шахтах та підприємствах, тримали 5 років. Повернувся він додому без зубів. Розповідав, що одного дня примусили їх працювати до 4-ї години ранку, а рано вранці, коли наглядач прийшов будити їх на роботи, Дюла, страшенно зморений, так міцно спав, що навіть не чув криків наглядача. Прокинувся він лише від сильного удару чоботом в обличчя. Наглядач з в'язнями не церемонився, а просто вибив Дюлі всі передні зуби.

Перебування на Донбасі змінило Дюлу. Він зрозумів, що втратив роботу і був дуже засмучений тим, що син Василь так і не зміг закінчити навчання у Будапешті. Здоров'я його теж було підірване. Мусив минути певний час, аби колись міцний і сильний Дюла знову зміг вийти на роботу. Спершу працював на старому млині, далі подався в артіль. Разом з бригадою Дюла працював на ремонті підвалів на нинішній вулиці Ольбрахта. Невеличкі, погано провітрювані підвали, важка робота з камінням, зрештою, старість – це все стало причиною того, що одного дня його просто з підвалу забрали у лікарню з інфарктом. Цей напад він пережив, після того загорівся ідеєю звести будинок для сина. Спершу переробив під холостяцьку квартиру хлів у дворі на вулиці Берчені. Потім взявся зводити великий просторий дім для всієї сім'ї.

Сказати, що Дюла на старості літ виправився і вже не ходив ресторанами, можна, але частково. Бо недільний вечір у винарні разом із друзями (переважно тими, котрі так само пережили "маленькі роботи" на Донбасі) був його непорушною традицією. Компанія сиділа або у саду винарні Ланди на вулиці Дайбозькій, або у винарні Оленя на Собранецькій. Замовляли там лише вино, закуски (підсмажені курячі крильця, ковбаски, раків, відбивні) приносили з собою. Сиділи годинами, розмовляли про все на світі, грали у карти. Вже потім, коли інфаркти хапали Дюлу один за одним, посиденьки з друзями довелося закінчити.

Дюла Гопта надзвичайно радів, коли у синовій сім'ї народилася спершу онучка Ілушка, а потім онук Лоцико (саме так у родині називали Олену і Владислава). У 1961 році він завершив зведення великого будинку, але прожив у ньому недовго – трохи більше року. У 1962-му черговий інфаркт забрав життя колись знаного в місті будівельника. Нині його не пам'ятає тут вже майже ніхто, але своє місце в історії Ужгорода ця людина, безперечно, має.