Закарпатське село, що увійшло в купу енциклопедій

Воно знаходиться на Іршавщині, і розташоване - на семи горбах.

Завдяки основоположнику закарпатської школи живопису Адальберту Ерделі село Загаття, що на Іршавщині, ввійшло майже в усі енциклопедії світу.

Воно розкинулося на семи горбах. Назва першого походить від лісового масиву Гат, який розмежовує Загаття й Завидово. І хоча вони знаходяться один від одного усього за кілька кілометрів, природно-кліматичні умови відчутно різняться.

Коли в Завидові вже квітнуть сади, на Бужорі ще біліють сніги. Саме завдяки ранній садовині в сусідньому селі люди живуть заможно. Завидово нічим не відрізняється від Заріччя. Тут ще за радянських часів навчилися заробляти гроші – жителі села торгували ранніми черешнями у Львові, Стрию, Києві, навіть у Москві, Мінську й країнах Прибалтики. А знаменитий самогон гнали не лише із пшениці, вівса, жита, цукру, а й із фруктів – слив, груш, абрикосів і яблук. Сюди за горілкою навідувалися на велосипедах, підводах, а часто й пішки жителі сусіднього Загаття.

Другий за важливістю горб знаходиться в центрі села. Його дотепер називають Гута. Свою назву дістав від того, що раніше тут було підприємство, на якому виготовляли скло. Видували його в потрібну форму губами. Тепер на цій місцевості знаходяться сільрада, загальноосвітня школа, Загатянське й Великодільське лісництва, клуб, бібліотека, база відпочинку, парк і торгові точки. У 1960-х роках звели пам’ятник односельцям, які загинули в Другій світовій війні. Біля його підніжжя завжди квіти. Золотом викарбувано імена тих, хто не повернувся з далеких фронтових доріг. У центрі Загаття знаходиться могила партизана Василя Домосевича, який загинув восени 1944-го.

Третій горб так і називається – Горб. Тут далекого 1845 року звели греко-католицьку церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яка є архітектурною пам’яткою й окрасою села. За радянських часів вона була перейменована в православну. Майже 50 літ служив тут священик Микола Пуза. Був інтелігентом старої генерації: освічений, володів  кількома мовами. Дуже любив футбол, після служби Божої його можна було побачити на сільському стадіоні, разом із загатянами уболівав за улюблену команду. До його оселі (фари) на вул. Возз’єднання частенько заходили сусіди, аби подивитися по телевізору кінофільм чи концертну програму – майже перший у селі мав це чудо техніки.

Четвертий горб –  Швінцарня –  тягнеться в напрямку Чорного Потоку, Локтя та Смологовиці. Він невеликий, але пам’ятний тим, що тут швейцари видобували скляні шлаки, які йшли на виготовлення скловиробів. У давнину тут був водяний млин. Сюди сходилися не лише жителі Загаття, а й довколишніх сіл. А скляний шлак видобувають ще й дотепер. Його використовують при укладанні підлоги, слугує як гідроізоляційний матеріал.

Одразу за Швінцарнею є горб, який у народі називають Нижній кінець. Якщо їхати в Загаття з Іршави, то це, звісно, початок села. Але якщо з боку Мукачева – то кінець. За радянських часів «На розпутті» (це друга неофіційна назва)  звели торговий центр та сучасний млин. Неподалік була центральна садиба колгоспу «Верховина». Свого часу в ньому трудилися понад 800 чоловік. Там знаходилися автотракторний парк, молочно-товарна ферма, столярний і сувенірний цехи, сільська кузня, сушарка.

Один із горбів називається Шелельовиця. Тут проживають здебільшого люди з прізвищем Шелельо. Напевно, тому й назву таку дістав цей присілок. У цій місцевості мешкають також роми, які ведуть свій спосіб життя. До школи і в дитячий садок їхні діти майже не ходять. Не відвідують церкву. А батьки виїжджають на заробітки – в основному в східні області України та Росію. Книг і газет не читають. Але цивілізація їх уже торкнулася – в оселях радіо, телевізор, пральна машина, холодильник. І навіть комп’ютери. Тутешні роми вміють веселитися, у свята співають, танцюють.

Горб Біланички знаний тим, що тут народився член Спілки художників СРСР Андрій Синетар. Його картини експонувалися не лише в Ужгороді, а й у Києві, Москві. До нього в Загаття приїжджали відомі художники краю – Андрій Коцка, Антон Кашшай, Ернест Конт­ратович, Павло Балла, Степан Шолтес, Володимир Микита, Василь Скакандій. Тепер А. Синетар разом із сім’єю проживає в Канаді.

На історичній печатці  Загаття зображений чоловік, який жне серпом колосся (1844 рік). Через село протікають три річки: Кривуля, Іршавка й просто Річка. Найвищою точкою є гора Великий Камень – 434, 5 м над рівнем моря.

Кожне село людьми славне. Найбільш відома постать – Адальберт Ерделі. Він – один із фундаторів закарпатської школи живопису, був першим директором Ужгородського училища прикладного мистецтва, першим головою Закарпатської організації Спілки художників України. Його роботи експонувалися в багатьох країнах світу.

Добре відома в селі родина Делеганів. Михайло Васильович довгий час працював директором Державного архіву в Закарпатській області. Він зробив помітний внесок у археографію, був причетний до публікації важливих документів із історії краю. Його брат Василь – доцент кафедри історії Ужгородського національного університету, автор понад 100 наукових праць. Третій брат – Іван – доцент Львівського лісотехнічного інституту. Автор та співавтор понад 400 науково-популярних видань, опублікованих українською, російською, англійською, німецькою та іншими мовами.

Серед відомих особистостей, які народилися в Загатті, й Сергій Устич. Він працював викладачем Ужгородського держуніверситету, був головою облдержадміністрації, Надзвичайним і Повноважним послом України в Чехії та Словаччині. Обирався народним депутатом України 2-го скликання. Володимир Богуцький –  теж родом звідси. У 2002 році його призначили ректором Академії прокуратури України при Генеральній прокуратурі, як і Віктор Ткач, директор Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації ім. Г. М. Висоцького, академік, керівник Східного відділення Лісівничої академії наук України. І цей список можна би продовжувати. Бо село на семи горбах дало Україні чимало великих людей.

Джерело: Василь ШКІРЯ, Голос Карпат