В українських Карпатах живуть послідовники Будди

На Кривопільському перевалі, який розташований на висоті 970 метрів над рівнем моря, облаштувалися прихильники незвичної для Карпат віри

"Це ті, які там цілий день б’ють у барабани?", - відповідають запитанням на мою цікавість, де знайти буддистів, місцеві. Про сусідів-іновірців гуцули знають мало. Навідуються до них рідко, пише Експрес.

Дорогою до храму зустрічаю монаха-буддиста Сергія. Він теж прямує на перевал. Чоловік родом з Донецька. Складає руки долонею до долоні, вклоняється. Це звичне буддистське привітання. Одягнений у широкі штани, звичайний светр на довгий рукав, непоказні черевики. На голові - ані волосини, виголений до блиску. Така зачіска є традиційною для монахів цієї релігії.

"Ми не хочемо схиляти людей переходити у буддизм, -- одразу ж пояснює. -- Не важливо, до якої церкви ходить людина, якщо їй цікаво -- ми відкриті для всіх".

Сергій зацікавився буддизмом, коли ще був студентом. Відчув, що саме це вчення йому найбільше до душі. "Це як з книжкою. Одну розгорнув, погортав, але вона не сподобалася. Розгорнув іншу, прочитав сторінку - і вже не можеш відірватися", - порівнює. До речі, саме монахом Сергій вирішив стати у 30 років, це вважається досить пізно.

"Головні наші заповіді - нікого не вбивати, не причиняти болю, страждань. Ні природі, ні людині, - розповідає чоловік. - Поняття гріха в нас немає. Ми трактуємо його, радше, як пляму на дзеркалі. Тільки стерти - і воно засяє. Кожна людина має таке дзеркало в собі. Очиститися ж можна молитвами, вони в буддизмі схожі на каяття. До речі, стати монахом, - це не зовсім точне формулювання нашого вибору. У перекладі ми - "ті, хто вийшов з дому, щоб шукати істину".

Буддисти - такі собі добровільні жебраки, живуть лише на пожертви інших. Весь вільний час витрачають на медитацію, молитви. Вважається, що врешті-решт саме таким чином можна здобути просвітлення. Іншими словами - знайти сенс життя.

Зовсім скоро вже бачу на горизонті й сам храм. Навколо - гори, зелені ялинки, полонини. Ні душі.                  

Раніше тут стояла гуцульська хата. Проте до життя була вже не придатна, тож побудували на її місці нову - тепер вона служить храмом. Допомагали спорудити молитовний дім місцеві будівельники-гуцули.

На веранді зустрічаю ще одного Сергія, який також приїхав з Донеччини. Він теж сповідує буддизм, але монахом стати не наважується. "В університеті нам викладали релігієзнавство. На одному із занять викладач сказав, що "буддизм - наймиролюбніша релігія у світі", - ось я і зацікавився нею.

Мене - гостю - ведуть до храму в кімнату для церемоній. До цього храму, до слова, не можна заходити взутим. Плечі мають бути прикритими, а також не варто заходити в коротких шортах та спідниці. У деяких храмах в Азії навіть спеціальна охорона стежить, аби ніхто не порушив цих правил.

Тут вівтар, оздоблений дорогими тканинами, на вершечку - статуя Будди. Усі опускаються на підлогу. Запалюють ароматичну паличку, тонкий струмінь диму підіймається над головами. Читають привітальну молитву. Лише після такої церемонії кажуть "Ласкаво просимо" й одразу пропонують чай.

Буддисти користуються всіма сучасними благами цивілізації -- на підвіконнику лежать мобільні телефони, ноутбук. Тут навіть є інтернет. Поволі за розмовою настає час вечері. Усі допомагають з вечерею, найбільше старається монах Микола. Кремезний, йому б легко вдалося бути боксером, але обрав служити Будді. Поки готують, спілкуються, жартують між собою. Меню нашої трапези трохи дисонує із моїм уявленням про буддизм: картопля в мундирах, салат з капусти й моркви, соуси зі сметаною, кропом та часником, хліб і... сало та ковбаса. Так, гуцульські буддисти не обмежують себе!

Повечерявши, виходимо на вулицю прощатися зі сонцем. Це буддистська традиція: зустрічати схід сонця і його захід. Сенсей, монахи, за ними й віряни, піднімаються полониною ледь вище від храму. Сідають на землю і розпочинають вечірню церемонію. Сонце хилиться за гору. Сенсей починає молитву, вона схожа радше на пісню. Його слова підхоплюють усі. Згодом спеціальними палицями ритмічно б’ють у маленькі барабани. Молитва й музика розносяться полониною. Не дивно, що місцеві називають їх “ті, що б’ють у барабани”.

Коли сонце зайшло, повертаємося у храм продовжувати церемонію (яка, до слова, тривала приблизно дві години). По завершенні вимикають світло і на хвилин 10-15 усі медитують - мовчки сидять навколішки, ані звуку.

Помічаю, що і монахи, і Сенсей вдягнуті в жовті накидки, їх називають кашая. Цей одяг зшитий з багатьох клаптиків тканини. Потім мені пояснять, що кашая - одяг, який першим одягнув Будда.

До речі, раз на місяць тутешні буддисти постять. Я прийшла до храму саме за день до того, як упродовж двох діб ці чоловіки не їстимуть нічого. Піст буде сухим, навіть без води. З п’ятої ранку до сьомої вечора, майже без перерви, усі молитимуться. Це одна з буддистських практик, яка допомагає збагнути істину. Тож збираємося на кухні для чаю і легкого перекусу, адже від завтра до їжі - зась. Гречка, квасоля, хліб, сало, домашній сир, ковбаса - їжу смакують і прощаються з нею.

Монахи кажуть, що після такого голодування почуваються ніби молодшими на рік. А хороший апетит з’являється аж на три тижні наперед. Тож 2-3 дні на місяць влаштовують таке випробування для сили волі та шлунку. А раз на рік голодують тиждень.

"У грудні, з першого по восьме, ми взагалі нічого не їмо. Так готуємося до свята просвітлення Будди", - розповідають. А у традиційних старих храмах у горах Азії взимку та влітку по сто днів кожен монах медитує мінімум 12-14 годин на день.

...На небі ще сяють зірки. А в будинку в різних кімнатах чути звуки будильників. П’ята ранку. Сонні буддисти прокидаються, одягають жовті накидки й піднімаються на вершину полонини молитися і спостерігати, як у далині з-за гори з’являється сонце. Звуки барабанів розносяться, здається, усіма Карпатами...

Галина МАМЧУК, Експрес