Солотвино — туристична родзинка чи небезпека для відпочивальників?

Солоні озера та цілющі властивості бруду, солерудник та алергологічна лікарня, в якій можливе лікування в підземних умовах. Відразу стає зрозуміло: йдеться про Солотвино – селище міського типу, що на Тячівщині.

Сюди щороку з’їжджаються туристи, щоб відвідати солекопальні та солоні озера, які за своїми унікальними властивостями конкурують із Мертвим морем. І не тільки відпочити! А й пройти процедури в найглибшому лікувальному закладі України, де на глибині 300 метрів під землею, у соляних печерах, лікувалися пацієнти від астми, артриту, ревматизму, радикуліту та шкірних захворювань. Щороку тут, на солоних озерах, влаштовують грандіозні вечірки, на які приїздить молодь із усіх куточків України. Солотвино –  це така собі маленька туристична родзинка Закарпаття!

Здавалося б, що має статися, аби курортне селище перетворилося на небезпеку не тільки для відпочивальників та для місцевих жителів, а й на екологічну катастрофу національного рівня? Але таки сталося. Солотвино почало йти під землю! Величезні тріщини на поверхні, карстові провалля, які своїм масштабом вражають. Підземелля тієї самої алергологічної лікарні, аналогів якій немає не тільки в Україні, а й у країнах Європи, – затопило. Найжахливіше, що провалля й далі активно утворюються і вже підійшли до житлових будинків та зони відпочинку.

Чому почалося руйнування Солотвинського солерудника – пояснити важко. Тому що дослідницькі роботи досі не проводилися. Невідомо, що там під землею. Адже коштів із держбюджету на це так і не виділили.

Затоплення копалень №8 і 9, де були розташовані підземні відділення лікарень, розпочалося після паводків 1995 – 1996 та 2001 років. Через карстові провалля та підземні води в лютому 2007 року призупинили  видобуток солі. А вже восени 2008-го відбулося закриття підземних відділень алергологічної лікарні. Отже, хронологія подій така: в червні 2008 року Закарпатська облрада звернулася до уряду з проханням надати Солотвинському солеруднику статус надзвичайного державного рівня. Однак лише в листопаді 2010-го на ситуацію відреагував Президент України. Внаслідок цього почали будівництво міні-містечка в селі Теребля на Тячівщині. Тут звели житло для 133 родин, які потребували негайного відселення із небезпечної зони Солотвина. З’явилося 8 багатоповерхівок та 17 невеликих житлових будинків, школа та дитсадок. На цей проект із державного та місцевого бюджетів витратили понад 123 млн грн. Однак переселятися в Тереблю люди не поспішають. На постійне місце проживання в міні-містечко переїхало лише декілька родин. Інші не хочуть покидати свої домівки та бізнес. Комусь просто не віриться, що біда може статися в будь-який момент. Щиро сподіваються, що лихо їх омине.

Руйнування солерудника почалося ще задовго до того, як Олександр Поштук обійняв посаду директора ДП «Виробнича дирекція з ліквідації ДП «Солотвинський солерудник». Адже він тут працює не так давно – лише 5 років. Нам вдалося поспілкуватися з Олександром Васильовичем. Він охоче відповів на низку наших запитань щодо програми порятунку солерудника.

– Нещодавно в Солотвині працювала експертна комісія Євросоюзу. Чи була проведена оцінка ситуації та здійснений її детальний аналіз? Коли будуть відомі шляхи вирішення проблеми?

– Так, вони нас почули. Приїхали, створили відповідну комісію. Зробили висновки, що ситуація на солеруднику дійсно складна. І, найголовніше, над нею потрібно працювати. Наразі експертна комісія ЄС поїхала, але десь 20 вересня приїде вже та комісія, яка буде оцінювати можливі ризики. Також приїдуть гідрогеологи, які конкретно розбиратимуться в ситуації та даватимуть якісь рекомендації.

Чи можливий наразі вилив солоної мінералізованої води в Тису? Адже потрапляння величезної кількості ропи в прісну воду призведе до загибелі багатьох організмів та однозначно вплине на прибережні смуги річки. Ця небезпека може стосуватися кількох європейських держав…

– Для того, щоб точно знати, чи можливий вилив солотвинської ропи в Тису, потрібно моніторити ситуацію. Ніхто нічого не робить. Все, що від нас залежить, без усіляких інструментів ми виконуємо: спостерігаємо, записуємо та документуємо стан справ. Однак точну відповідь на питання даватимуть саме ті експерти, які до нас приїдуть у вересні. Це буде видно за матеріалами їхніх проектно-вишукувальних робіт. Слід провести цілий комплекс заходів, щоб ми могли зрозуміти, чи дійсно у нас можлива така біда, чи ні.

У 2007-му вже був затверджений план проведення першочергових заходів щодо стабілізації роботи підприємства, і мали надійти 85 мільйонів гривень. Як нам відомо, тоді кошти витратили на відкачування води з підземелля. Коли тепер обіцяють виділити гроші для порятунку солерудника?

– Наразі кошти нам надають лише на зарплати працівникам та на електроенергію. Грубо кажучи, на утримання, щоб якось охороняти територію. Поки що ніхто ніде не казав, що будуть додаткові кошти. Однак, так би мовити, бажання в держави є – наступного року виділити кошти в першу чергу на наукові роботи. Адже ми бачимо, що на поверхні, але не знаємо, які процеси відбуваються під землею. Чи дасть Кабмін та Мінфін ці гроші на дослідницькі роботи, ніхто не знає. Тому залишається тільки чекати.

Зовсім недалеко від небезпечної зони відпочивають люди, буквально за декілька метрів. Чому досі не вжито рішучих дій, щоб не наражати їх на небезпеку?

– Це не моє питання. Проте, справді, ви маєте рацію. Відпочивальники ходять на територію шахти, відвідують небезпечні зони, хоча там є попереджувальні таблички. Ми наскільки можемо – охороняємо. Про цю ситуацію знає районна адміністрація та обласна. Нещодавно нас двічі викликав заступник «губернатора» Віктор Мікулін, і це питання ми обговорювали. Наступного року буде розроблена струнка система, щоб стабілізувати ситуацію щодо безпеки відпочивальників на солоних озерах.

На вашу думку, чи можлива все ж таки реанімація Солотвинського родовища?

– Думаю, так. Адже, коли є понад 100 000 000 млн тонн запасів, із яких можна видобувати сіль, то чому би й ні? Напевно, питання до інвестиційного клімату України. До нас за останні два роки приїжджали потенційні інвестори. Наприклад, на початку літа були, але другий свій приїзд відклали до жовтня. Побачимо, що буде далі. Однак бажаючі є. Крім того, щотижня стабільно маємо два чи три дзвінки з Білорусі, Молдови та України з проханням – «дайте солі».

Як бачимо, впродовж десятків років не проводилося жодних дослідницьких робіт, щоб продовжити життя Солотвинському родовищу. Карстові провалля з кожним роком все ближче й ближче підбираються до населеного пункту… Чому надзвичайну ситуацію, котра має всеукраїнський рівень, не розглядають першочергово та не шукають виходу зі загрозливого становища саме в нашій державі? Радує принаймні, що обласна влада б’є на сполох і на нашу спільну біду відгукнулася комісія з ЄС. Залишається сподіватися, що за допомогою Євросоюзу колись солерудник та алергологічні лікарні знову запрацюють, а життю солотвинців більше нічого не загрожуватиме.

Олеся МИКУЛЯНИЧ, НЗ