Боєць 128 бригади, який втратив руки та ноги, навчився заново жити

Життя після смерті

Вадима Свириденка призвали на війну 4 серпня 2014-го. Він служив у лавах 128-ї бригади медиком. 2 вересня його бригада увійшла до Щастя на Луганщині. Потім їх перевели під Дебальцеве.

У лютому 2015-го бригада потрапила в те найстрашніше оточення під Дебальцеве, що стало однією з найгарячіших фаз війни. Свириденко був у числі тих, хто вирушив на допомогу товаришам на інший блокпост. Неподалік маршруту групи танковий снаряд розірвався, і він був поранений в руку та ногу. Колега, інший військовий медик Олександр Данилюк, надав Свириденку першу допомогу, і в той же вечір, 16 лютого, надійшов наказ вивести всіх поранених в Артемівськ.

Про жахи, які чекали на колону з пораненими, і про те, як склалася доля цієї дивної людини, розповідає він сам.

«Ми виїхали. Йшло два БТРи, Урал, КамАЗ, я перебував всередині Уралу з командиром, який теж був поранений, Денис Чабанчук. По дорозі нашу колону розбили. Наш БТР наїхав на міну – вона розірвалася прямо піді мною. Хвилин за двадцять сіли в Урал, він знову наїхав на міну», - згадує Свириденко.

У дні виходу українського угруповання з Дебальцевого було надзвичайно морозно. З усіх поранених, які вижили після розривів, вижив він один. На морозі провів чотири доби, поки вранці 20 лютого його не знайшла розвідка так званої ДНР. Обмотаного бинтами Свириденка взяли в полон, але ввечері того самого дня відпустили як дуже важкого і практично безнадійного. Потім його передали українцям. Далі – дві доби в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, після цього – опіковий центр у Києві. Саме там лікарі сказали йому, що руки і ноги зберегти неможливо – четверо діб на морозі зробили свою справу, обмороження було надто сильним.

«Досі пам'ятаю, як доктор сказала: «Не бійся, будеш ходити, у тебе будуть найкращі протези». Заспокоювали, як могли», - згадує Свириденко.

Реабілітація по-українськи

До 12 серпня я перебував в опіковому, проходив лікування, протезування, потім була реабілітація. Мала вигляд вона приблизно такий: прийшов афганець, який теж свого часу втратив ногу, і сказав: «Давай я тебе буду вчити ходити». Він мене вчив спочатку вставати з ліжка. Потім вже ходили. Спочатку коридорами, потім – всіма гірками, льохами, сходовими клітками.

Були і тренери, той же доктор Назаренко в опіковому центрі, у нього один борець. Прийшов до мене одного разу: «Хочеш тренуватися? Фізкультуру робити.» Кажу, звичайно, хочу. Принесли мені такий масажний стіл, на ньому мене спочатку на гумках піднімали, потім, з часом, я став зміцнюватися. Потім приносили мені спеціальні гантелі, які кріпляться липучками. Спочатку кілограмові, потім трикілограмові, я посилював навантаження. Привезли з Австрії велотренажер. Так, потихеньку, я ставав на ноги.

Тоді практично все літо я проходив навколо опікового. Тренування нелегкі, натирав ноги, потім три дні не міг встати. Людина, яка мене піднімала, постійно зупиняла. В один момент він поїхав відпочивати, сказав, що зі мною буде інший хлопець. Давав йому вказівки: «Ти дивись, щоб він не ходив». А там такі довгі коридори, і він каже: «не більше 10 коридорів». Я кажу: добре. І проходив 40 цих коридорів. У мене було велике бажання встати і ходити. Був адреналін, був стимул – дружина вагітна, хотілося не бути тягарем для сім'ї.

Новое время