Втрачений Ужгород: містяни півстоліття ходять по надгробках (ФОТО)

Ужгородські старожили описують дорадянський вигляд нинішньої площі Кирила і Мефодія так: у кінці вулиці, де жили шваби (етнічні німці), були поля, де люди сіяли кукурудзу.

Доволі короткий опис, але, насправді, правдивий. За цими полями, в районі сучасної вулиці Джамбула, починався маленький райончик з одноповерховою забудовою, навіть на місці готелю "Закарпаття" було кілька малих будиночків, які потім знесли. Далі ж по сучасній Минайській стояв цегельний завод братів Мошковичів, за яким було кілька невеликих озер, утворених на місцях, де брали глину для заводу. Там іноді купалися діти, що жили на нинішніх вулицях Швабській та Капушанській, пише Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Розширяти місто у цьому напрямку почали на початку 60-х років минулого століття. Тоді зводилися багатоповерхівки нинішнього проспекту Свободи, де мали поселитися тисячі людей. Тож для них вирішено було зробити такий собі центр з магазинами та комплексом господарчо-побутових послуг. Таким центром стала нова площа, присвячена 50-літтю СРСР і названа так само. Першою будівлею на ній був Будинок побуту, який відносився до Комбінату побутового обслуговування. Його звели у 1962 році й після того називали "Смерічкою". Триповерхова будівля з великими скляними вітринами одразу по відкритті стала мегапопулярною. Там можна було зробити кілька справ одразу, не бігаючи містом, адже в будівлі працювало швейне ательє, перукарня та ще одна учбова перукарня професійно-технічого училища, взуттєва майстерня, фотоательє тощо. Також на верхньому поверсі розміщувалася адміністрація Комбіната побутового обслуговування.

Згодом  трохи далі звели великий універмаг "Україна", його здали в експлуатацію у 1969 році. Якийсь час між Будинком побуту та "Україною" стояв невеличкий павільйон, який видно і на кількох фото тих часів. Однак згодом його знесли, залишивши ту частину площі відкритою. Сам же універмаг цікавий тим, що такого великого господарчого магазину на той час в Ужгороді ще не бачили. Там продавали все, що потрібно було людині у побуті, відповідно й покупців було шалено багато. Однак ще більше люду почало приходити на площу, коли у 1973-му там звели телеграфно-телефонний переговорний пункт та магазин "Меблі". В останньому, як пригадують старші ужгородці, завжди були неймовірні черги. Люди мусили замовляти собі меблі на місяці наперед, а за цей час мали приходити і "відмічатися", підтверджуючи свій намір придбати таки потрібний елемент інтер'єру.

Завершило формування радянської площі 50-ліття СРСР зведення у пізніші роки семиповерхової кутової адміністративної будівлі тресту "Закарпатбуд", переформатування проїжджої частини (замість кругу-клумби з'явилася широка полоса, форми якої збереглися й донині) та грандіозне будівництво 14-поверхового готелю "Інтурист-Закарпаття". Про цей об'єкт варто розказати детальніше, бо історія його овіяна багатьма легендами.

На офіційному сайті готелю значиться, що "Інтурист-Закарпаття" звели у 1979 році. Роботи тривали 30 місяців, що для такого роду масштабного будівництва вважалося досить коротким терміном. Працювала над готелем група угорських, чеських та українських будівельників. Є також дані, що архітектором був такий собі  Г.Мігаль. Екскурсовод Сергій Митровцій, одним з тематичних маршрутів якого є "Радянський Ужгород", розповів, що колись спілкувався з першим директором готелю Степаном Сегетієм. Нині він вже не є серед живих, однак тоді встиг розповісти, що ідею зведення готелю "Інтурист" на Закарпатті йому доводилося "з боями" лобіювати у Москві. Тоді мало хто вірив в доцільність такого кроку, однак на поступки пішли. Єдиним зауваженням до проекту пізніше стала необхідність добудувати з обох боків приміщення додаткові сходи. Зроблено це було після скандальної пожежі у московському висотному готелі "Росія". Тоді через неможливість пожежників дістатися верхніх поверхів будівлі загинуло 42 особи, тож усім подібним готелям на території СРСР було доручено поліпшити протипожежну безпеку.

Всього в готелі "Інтурист-Закарпаття" налічувалося 320 номерів. І , як не дивно, всі вони у 80-х роках були зайняті. Потрапити до готелю, розповідають старші ужгородці, було справою непростою. Там постійно проживали іноземні делегації, туристи, а в холі на них чи не від першого дня роботи готелю чатували перші в радянському Ужгороді повії. Ті 10 років 80-х були справжнім зоряним часом для "Інтуриста-Закарпаття". Він вважався суперсучасним, модним, зі стильними барами, в яких можна було замовити найрідкісніші на той час напої та закуски. Потрапити до готелю на танці, під час яких незмінно грав дуже популярний місцевий рок-гурт "Кольори Закарпаття", теж вважалося неабиякою удачею. До того ж в "Інутристі-Закарпаття" постійно зупинялися відомі люди та зірки естради. Існує навіть легенда про те, що серед гостей готелю був сам кубинський лідер Фідель Кастро, хоча жодних офіційних відомостей про те, що Кастро взагалі коли-небудь бував на Закарпатті знайти не вдалося. Зате працівники готелю залюбки переказують історії про те, що колись Олег Блохін так розсердився через невдалий матч, що викинув з вікна готелю телевізор. А Валерій Леонт'єв навіть устряв там у бійку, коли надумав чіплятися до готельних працівниць.

А тепер від веселого перейдемо до, мабуть, найганебнішої історії, пов'язаної з формуванням площі. Чомусь небагато хто знає, що мощення по обидва боки від універмагу "Україна" складається зі шматків...надмогильних плит. Тобто ходимо ми фактично по чиїмось надгробкам. Краєзнавець Людвіг Філіп пригадує, що ще у 50-х роках минулого століття біля ужгородського замку був невеликий греко-католицький цвинтар, на якому ховали священиків та членів їхніх родин. "Ми малими хлопцями бігали туди гратися, тож я добре пам'ятаю ті красиві мармурові надгробки. На жаль, вони не були зафіксовані у світлинах, а у 1974 році взагалі зникли. Річ у тім, що коли біля замку почали закладати Музей народної архітектури та побуту, цвинтар просто знищили бульдозером. 

Якісний же чорний мармур, вочевидь, вирішили пустити "у роботу", тож надгробки розкололи і виклали ними частково площу Кирила і Мефодія", – розповів він. Дивно, але багато хто з ужгородців досі не знає про цей факт, хоча на деяких шматочках плитки досі збереглися надписи. Кажуть, колись їх було більше, нині ж ми знайшли лише один такий, з надписом "З любов'ю".    

Що ж було по інший бік площі? Там, на місці нинішнього православного собору, був невеличкий скверик, у глибині якого розташовувалися кілька стареньких будиночків. Цей сквер знаходився у заглибині, тобто був фактично ямою. Взимку школярі, йдучи у 6-ту школу, неодмінно каталися там на портфелях. Вулиця Швабська, яка тоді називалася Минайською, до площі 50-ліття СРСР не виходила – її перегороджував паркан, біля якого ріс великий каштан.  

Ближче до розвалу Союзу православній громаді міста виділили сквер навпроти універмагу "Україна" для будівництва собору. За першочерговим проектом він мав знаходитися трохи глибше скверу, аби перед собором утворилася невеличка площа. Але для цього потрібно було знести два будиночки, власники яких не хотіли давати на це згоди. Тож проект затвердили в іншому вигляді. Розпочали будівництво собору у 1994 році, а завершили, згідно інформації на офіційному сайті, – у 2000-му. 

Фактично нині собор складається з двох церков: нижня, напівпідвальна, носить назву Хрестовоздвиженської, а верхня частина офіційно іменується Храмом Спасителя. Висота всієї будівлі становить близько 60 метрів, а вмістити собор може до 5 тисяч вірників. Саме стільки людей, за підрахунками священиків, прийшло на перше богослужіння, яке відбулося 27 вересня 2000 року. Також на сайті храму є інформація, що приблизна вартість будівництва собору склала 5 мільйонів доларів. 

Зовні собор хотіли зробити подібним до Храму Христа Спасителя у Москві. Цікаво, що за роки роботи його постійно супроводжують нещастя, починаючи від хреста, який від сильного вітру упав з головного куполу, завершуючи пожежею від неправильного монтажу та експлуатації електроустановок.