ХХ століття для Закарпаття починалося максимально напружено

Багато селян просто втікало без належного оформлення документів, особливо через Галичину, куди ішли ніби продавати худобу, а там вербувалися за океан

На відомій картині А.Ерделі “ХХ століття” зображено навскіс скорботний іконописний лик, який нагадує чи то сонячний протуберанець, чи то вибух бомби. Століття справді починалося для нашого краю максимально напружено. Такої динаміки соціально-економічного розвитку тут не пам’ятали уже давно. Навіть у верховинських закутках починається індустріалізація. Звісно, за мірками Лондона чи Гамбурга, це був дріб’язок, але для аграрного доти Закарпаття то була справжня промислова революція – нехай і на багато десятиліть пізніше, ніж у розвинутих країнах.

На порозі ХХ ст. у краї налічувалося 9 акціонерних товариств з сумарним капіталом 4 млн. корну, яким належало 10 підприємств. Ще 1868 р. Угорсько-швейцарське содове товариство заснувало у Великому Бичкові перший у королівстві лісохімічний завод. На його базі створено товариство “Клотильда”. 1892 р. створено Марамороське лісопромислове товариство, яке підминає під себе “Клотильду”. 1897 р. на заводі працювало 420 робітників, які випустили 17 тис. т соди, а також чимало смоли, метилового спирту і оцтової кислоти. 1900 р. там працювало вже 574 робітники.

Аналогічний, але менший завод заснував 1880 р. у Тур’ї-Пасіці барон В.Коц, наприкінці XIX ст. продавши його баденському підприємцю Августу Бантліну разом з навколишніми буковими лісами. Той не тільки реконструює старий завод, а й будує 1893 р. новий у Перечині. Розвивається також видобуток вугілля в Ільниці, де першу штольню закладено 1865 р.

Спершу темпи були ще досить обережними, але 1908-1913 р. край переживає справжнє промислове піднесення. На Закарпатті тоді налічувалося 12 великих лісопилок, які приводилися в рух парою або водою. Найбільша була в Ужгороді, де працювало 130 робітників. Коли граф Шенборн 1906 р. продав 11 тис. гектарів своїх лісів біля с. Поляна фірмі “Голуганелс-Акцієн-Гесельшафт”, та збудувала у Сваляві лісопилку на 5 пилорам і залізницю від неї до с.Ізвор. Зростала кількість лісорубів і на вагашах, сегельбах (лісосіках).

Ще наприкінці XIX ст. створено синдикат “Мундус” (інша назва – “Товариство угорських фабрик гнутих дерев’яних меблів”). На його фабриці в Ужгороді працювало 400 робітників, на Хустській – 180. Крім того, існували два напівкустарні меблеві підприємства у Мукачеві і Великому Бичкові. Деревообробне підприємство в Анталовцях належало спершу барону Одесхальги, потім стало державним. Ряд підприємств спеціалізувалися на бочках – в Ужгороді, Бергові, Мукачеві. У Чина дієві діяла сірникова фабрика.

На Перечинському заводі фірми “Бантлін” 1908 р. запроваджене нове дистиляційне обладнання для виготовлення так званого англійського ацетону. 1909 р. там починають створювати електроцентраль, реорганізовують ацетонове виробництво. 1909-1910 р. запущено апарат дистиляції дьогтьової олії для залізниць. Паралельно працював Тур’я-Бистрянський завод цієї фірми. 1910-1913 р. обидва заводи перейшли у власність акційного товариства “ГІАГ”.

23 березня 1910 р. засновано акційне товариство “Сольва” (інша назва – “Угорське акційне товариство дистиляції деревини”). 1910-1911 р. воно збудувало лісохімічний завод у Сваляві – спершу на 10, потім на 12 великих реторт. Щороку він переробляв 100 тис. кубів буку, а лісопилка при ньому – ще 48 тис. кубів. 1912 р. там налагоджено виробництво паркету. На заводі і лісопилці в різні працювало від 1000 до 1400 робітників.

Але серед 28 підприємств деревообробної і лісохімічної промисловості переважали дрібні, лише 12 мали понад 100 робітників: 4 лісохімічні, 2 меблеві і 6 лісопилок.

Також у краї активно шукали нафту. 1903 р. створено “Угорське акційне товариство нафтової промисловості”, яке вело розвідку в районі Ясіня і біля с.Луги в Ужанській долині. Пошуки посилилися 1911-1914 р. після створення фірми “Ясінер петролеум гезельшафт” барона Шлосбергера. Проте проби давали лише 4-5 відер на день. То ж доводилося працювати на галицькій нафті. Для їх переробки створено три маленькі очисні заводи у Мукачеві і Чопі.

На соляних шахтах у Солотвині працювало в різні сезони від 800 до 1200 робітників, видобуток солі коливався від 434 до 577 тис. центнерів. Добували в краї і будівельний камінь (40-50 тис. кубів на рік). У кар’єра навколо Ужгорода фірма “Граніт” мала 120 робітників. Також камінь рубали біля Кам’яниці, Середнього, Хуста. На 1913 р. налічувалося 16 цегельно-черепичних і бетонових заводчиків. В Ужгороді на такому працювало 50 робітників, у Берегові на трьох цегельнях – до 500.

Діяли чавунно-ливарні заводики у Кобилецькій Поляні (180 робіників), Довгому (240), Фрідешові (190). Вони виготовляли чавунне литво, лопати, ланцюги, сокири, молотки, грубки. 1908-1911 р. завод Брайтмана у Кобилецькій Поляні модернізовано для виготовлення паровозних коліс. 1909 р. модернізовано і Фрідешівський завод.

На 1913 р. налічувалося 61 підприємство по переробці аграрної сировини. Серед них 18 гуралень переробляли картоплю і кукурудзі на спирт, найбіліьші були в Ужгороді, Севлюші і Мукачеві. У Підгорянах діяла пивоварня Шенборна (50 робітників), у Мукачеві – державна тютюнова фабрика, де на 1914 р. було 144 робітники. Найбільший паровий млин діяв в Ужгороді (40 робітників), були також крупорушки і олійниці.

Маленькі електростанції (парові) споруджено в Ужгороді, Мукачеві, Берегові і Севлюші. Ужгородську було реконструйовано 1907-1911 р., тут працювало 40 робітників.

Розвивалися художні промисли. Аби зайняти населення, за урядовою програмою було влаштовано курси лозоплетіння. До 1908 р. це ремесло освоїло 5270 чоловік, до 1912 – 8150. У 68 селах діяли курси різьблення. Також були курси з виготовлення віників, ткацтва і вишивки. Дерев’яні різьблення і килими скуповувало “Будапештське акційне товариство художнього промислу”. 1908 р. закарпатські вироби отримали золоту медаль на Лондонській виставці художніх промислів. У гірських селах створювалися артілі по виготовленню вовняного одягу, гончарних виробів, плетених меблів, заготівлі лікарських рослин. 1911 р. у краї діяло 85 таких артілей за участю чотирьох тисяч чоловік. Правда, чимало державних асигнувань для курсів і артілей розкрадалося чиновниками.

На 1905 р. в краї налічувалось 192 фінансові установи: 20 банків, 17 ощадних кас і 155 кредитних спілок, які мали 31 млн. корун. Крім того, діяло чимало ломбардів. На 1913 р. місцевий банківський капітал зріс майже утричі. На 1900 р. у закарпатській торгівлі було задіяно 6500 чоловік: 4500 власників і 2000 їхніх робітників і службовців. У містах було 400-500 торгівців. Але вже 1910 р. в одній Ужанській жупі зареєстровано 1300 торгівців. 1908 р. в Ужгороді засновано купецьке зібрання.

Розвивався і транспорт, 1904 р. прокладено залізницю Ужгород – Ужок. Зростали міста. Скажемо, згідно перепису 1910 р. площа Ужгорода склала 21 кв.км, населення – 15.980 цивільних і 939 військових, тут налічувалося 1346 житлових будинків, 50 вулиць. 1912 р. в Ужгороді збудовано першу п’ятиповерхівку – василіанський монастир (нині фізфак УжНУ); створено муніципальну пожежну команду.
При цьому мови праці були украй тяжкими. На великих підприємствах робочий день сягав 12 годин, на менших – 14-15.

Ще складнішою була ситуація в сільському господарстві. На нинішній території Закарпаття 50,56% складали ліси, 3,15% – землі, непридатні для обробітку. З решти земель (взятих за 100%) 51,6% складали орні землі, 6,5% – виноградники, 41,9% - луги і пасовиська. Ораниця (220 тис. га) склала лише шосту частину від всієї території краю.

362 тис. га складали державні маєтки (включаючи ліси). Середнім землевласникам (від 100 до 500 кадастральних угрів, тобто від 57 до 285 га) належало 145 тис. га, великим – ще 260 тис. га. Урбаріальні ліси і луги належали сільським общинам, компосесоратні – дрібним дворянам, це ще 231 тис. га. То ж на дрібні селянські господарства припадало всього 269 тис. га, або по 0,67 га на кожного з 400 тис. селян.

Через низьку агрокультуру урожаї були мізерні: пшениці 1901 р. – 5,4 ц з гектара, 1912 – 6,3, 1920 – 6,8. Аналогічною була врожайність інших зернових. Зернові займали 60% орних земель, кукурудза 22,4%, картопля 15,3%, решта була під бобовими і технічними культурами та під паром. Щороку на Закарпаття завозили 600-700 і більше вагонів хліба.

1914 р. у краї налічувалося 55 тис. сільськогосподарських робітників, не рахуючи 23 тис. сезонників. До того ж чимало заробітчан прибувало з Галичини.
У виборчому праві діяв майновий і освітній ценз. Правом голосу в краї користувалося 6-6,5% населення. Тому в невеликих селах голосувати могли священик, учитель і кілька найзаможніших газд. Чергові вибори до угорського парламенту 1910 р. пройшли в дуже напруженій атмосфері. Комітатські власті вимагали на цей період прислати у край додаткові війська. Те саме повторилося 1914 р.

Неухильно скорочувалась кількість руських шкіл. Якщо 1874 р. їх було ще 571, то на 1907 р. – жодної. Ї замінювали на утраквістичні (двомовні), але і їх кількість скоротилася з 306 у 1902 р. до 61 у 1912 р. Також прізвища і назви сіл змінювалися на угорський лад. Так батько нашого видатного художника мусив під загрозою втрати роботи переписатися із Грицика на Ерделі. Тільки за першу половину 1900 р. таких випадків було 2500.

Не на висоті виявилося тогочасне греко-католицьке духовенство (за поодинокими винятками). Його налічувалося 3000 чоловік. На їх утримання існували спеціальні повинності (коблина і роковина), які виконували селяни. Часто цю данину стягали за допомогою екзекуторів, остаточно розорюючи паству. Одних селян це штовхало до еміграції, інших – до переходу у православ’я.

1908 р. з чотирьох північно-східних комітатів Угорщини виїхало на заробітки 1200 русинів, 1909 р. – 3500, 1910 – 2400, 1911 – 1400, 1912 – 2500, 1913 – 2000. Правда, ці офіційні дані применшені. Багато селян просто втікало без належного оформлення документів, особливо через Галичину, куди ішли ніби продавати худобу, а там вербувалися за океан.

Усього з 1880 до 1914 р. понад 100 тисяч краян виїхало до США, переважно на заводи, фабрики і шахти штатів Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Коннектикут і Огайо. Половина же закарпатських емігрантах знайшла роботу у штаті Пенсільванія – на його шахтах та у його металургійному центрі – м.Пітсбург.

Іншою формою протестної поведінки ставав перехід у православ’я (а також у новітні протестантські віри). 1903 р. селянин Василь Пліска з Ізи звернувся до православного митрополита у Сремських Карлівцях Георгія Бранковича з письмовим проханням прийняти село під юрисдикцію Сербської Православної Церкви. 1904 р. відбувся перший Марамороський процес, на якому кількох селян, що перейшли у православну віру, звинуватили, що вонги моляться за російського царя. Незважаючи на це, 1912 р. у православ’я перейшло вже 35 тис. чоловік з 28 сіл. Паралельно оформлюються і неопротестантські громади. Зокрема, 1912 р. відбулося перше хрещення адвентистів сьомого дня біля с.Ільниця. наростала і політична опозиція. 19 березня 1905 р. в Ужгороді відбулася демонстрація з вимогами загального виборчого права.

Наприкінці 1912 р. у Марамороші розгорнулися нові арешти прихильників православ’я. 1913 р. у тюрмі Сигота опинилося близько ста селян, переважно з Ізи. 23 липня 1913 р. прокуратура опублікувала 52-сторіноквий звинувачувальний акт проти арештованих. Відповідно до нього 94 селян віддавали під суд за підбурювання та державну зраду. 6 вересня 1913 р. до Сигота добровільно прибув з Америки Алексій Кабалюк, аби постати перед судом разом зі своїми вірними. У зв’язку з процесом в грудні 1913 р. у Чернівцях були арештовані брати Геровські та Іларіон Цурканович.

З 29 грудня 1913 по 3 березня 1914 р. відбувся Другий Мараморош-Сиготський процес, який був на особистому контролі у прем’єра Тісо. Підсудних захищало 17 адвокатів. 32 звинувачених було засуджено на різні строки ув’янення. Головний звинувачений А.Кабалюк отримав строк 4 роки і 9 місяців. Ряд звинувачених мусили сплатити грошовий штраф.

Зараз у краї широко відзначається сторіччя тих подій. 13 червня 2013 р. у Великих Лучках освятили гранітну пам’ятну дошку на честь 100-річчя Мараморош-Сиготських процесів з іменами 32 засуджених. Цією літургією розпочато офіційні ювілейні заходи.

Таким чином, на 1914 р. соціально і етнорелігійна напруга в краї сягнула критичного рівня. Якби не спалах Першої Світової війни, тут могло би вибухнути ряд бунтів, які загрожували злитися у масовий рух. Власне, війна і була, зокрема, способом уникнути такого руху, що визрівав у багатьох частинах імперії Габсбургів та її сусідів.