Чому Глеваха нагадує Чорнобиль

Маємо той самий героїзм ліквідаторів і ту саму безпорадність чиновників, що й тоді

Вибух складів паливно-мастильних матеріалів під Глевахою багато в чому нагадує Чорнобильську аварію тридцятилітньої давнини, тільки тепер у якомусь більш  провінційному, заяложеному варіанті. Тоді це сприймалося як трагедія, як щось аномальне, злам звичного ходу речей. Тепер – як щось цілком закономірне. Дивно ще, що у попередні місяці не сталося нічого подібного. Словом, усе як у відомому анекдоті: “Яка країна – такий і теракт!”

А проте маємо той самий героїзм ліквідаторів і ту саму безпорадність чиновників, що й тоді. Немає тепер хіба що першотравневої демонстрації у Києві, її замінили такі самі ірраціональні колони поливальних машин. Знову так само гарячково шукають цапа-відбувала. Звичайно, знайдуть. Хоча обидва вибухи з вини не якоїсь окремої людини, а усієї системи. 

Чорнобиль дав потужний поштовх розгортанню перебудовних процесів в Україні, які призвели до зміщення В.Щербицького, а відтак і до зміни всього політичного режиму. Глеваха – один з чергових камінчиків у город нинішньої влади. Принаймні, авторитету їй не додається. Але і стан суспільства зараз зовсім інший, ніж у вісімдесяті роки.

Тоді ми були найбільш читаючою нацією, зараз наш інтелектуальний рівень різко упав. Тоді вплив зарубіжних факторів був мінімальним (найпотужнішим з них були радіопередачі з-за кордону), тепер він значно перевищує внутрішні чинники. Тоді рівень оптимізму у громадських настроях був досить високим, зараз усюди панує зневіра. Тоді існувало розвинуте індустріальне суспільство, зараз це навіть не тягне на статус бананової республіки.

Одним словом, догаздувалися до сірих мишок. Була колись така приказка у селян. Це коли у господарстві ні корови, ні свині, а в коморі замість зерна самі миші. Хоча зараз нібито вже й мишей не лишилося. Не лишилося гідних кандидатур на губернатора Одещини. Та й чесно кажучи, на решту 23 області – теж. Варіант з запрошенням варягів є традиційним для нашої історії. Наразі він виглядає оптимальним для такого наскрізь корумпованого суспільства. Років двадцять тому жартували, що  у нас два виходи – реалістичний і фантастичний. Реалістичний – це якщо прилетять марсіани і все за на с вирішать. Фантастичний – якщо ми зможемо самі. Тепер воно стало справджуватися. До марсіан, правда, поки не дійшло, але грузини – це рух у тому напрямку. 

Приводів для загального невдоволення владою стає усе більше. Питання у тому, що станеться раніше – чи дадуть результати бодай якісь владні реформи, чи рвоне черговий вибух народного невдоволення. Під таким божевільним сонцем масові вуличні акції малоймовірні, але восени вони стають цілком очікуваними.

Влада тим часом діє далеко не оптимальним чином. Явно проглядає тактика відволікти громадську думку від нагальних  проблем якимись третьорядними дискусіями. Ні сіло ні впало з довгої шухляди черговий раз витягнуто адміністративно-територіальну реформу. Навіщо вона здалася, ніхто пояснити не може. Хіба що для того, щоб остаточно доламати те, що якимось дивом  все ще функціонує – місцеве самоврядування. Те, що здійснити так зване укрупнення громад за нинішніх анархічних умов буде геть неможливо, розуміють навіть авантюристи, котрі заварили цю кашу. Але переливання із пустого у порожнє все одно триває. Значить, це комусь вигідно? 

Інший приклад подібних дискусій, котрі можуть нескінченно вестися з нульовим результатом – це конституційна реформа. Обговорюється чергове перетасовування державного квартету: ведмедю дати скрипку, мавпі – гранату і так далі. Ну-ну. Те, що у парламенті не набереться триста голосів за такі зміни, знають усі. Але балачки, котрі урочисто іменують дискусіями, все одно тривають.

При цьому стрімко триває нищення навчальної системи, яке називається освітньою реформою. Хтось отримає за ці руїни орден або округлить свій банківський рахунок. Те саме відбувається у сфері фінансів, комунального господарства, транспорту, ЗМІ. Цілком природно, що наша пропаганда щодня показує порожні кримські пляжі. Але ж і у нас самих туристично-рекреаційна галузь у такому же занепаді. При форсованому збіднінні населення, ця сфера вимирає у першу чергу, що зараз і спостерігаємо в Україні.

Анархічні тенденції наростають. Раніше державна машина великою мірою трималася на олігархічній структурі: дрібні спекулянти контролювалися більшими, ті – місцевими олігархами, вони – регіональними, ті – тузами всеукраїнського масштабу, а останні – президентом. Зараз посипалася і ця драбина. Ніхто вже нікого не боїться і не слухається. Воно й не дивно. Стабільність влади завжди ґрунтувалася на стабільності власності. Зараз нерухомість різко здешевіла, тож пропорційно зменшився і вплив влади на її власників. Можна впливати згори на власника прибуткового заводу, але коли той завод лежить, спробуйте вплинути на фабриканта.

Єдиний вихід, який зараз вбачається (чи то з марсіанами-інвесторами, чи то без них), це відродження реального сектору економіки. Тільки тоді примножуватиметься власність, а відтак і стабілізуватиметься влада. Недарма в українській мові ці два слова такі співзвучні. Натомість нескінченне переписування конституції і перемальовування  карти не дасть абсолютно нічого.  

            Сергій Федака для Нового Закарпаття