Що ховається між рядків президентського послання?

Експерт проаналізував перше президентське послання Порошенка

4 червня у Раді Порошенко виступив із щорічним президентським посланням.

Петро Порошенко уперше виступив зі своїм щорічним посланням до парламенту. Момент нібито суто протокольний, але тільки на перший погляд, бо послання цікаве не тільки тим, що там сказано, а й ще більше тим, про що там замовчано.

В Україні (як і в більшості країн світу) президентське послання має двоєдину структуру. З одного боку, це велика (на 200-300 сторінок) книжка, яка готується усією президентською командою і містить підсумки минулого року та плани на наступний рік по усіх галузях суспільного життя. Уперше в Україні цю форму зараз було надано депутатам не у вигляді паперової книжки, а на електронних носіях. З одного боку, цим зекономлено невеликий гай, який пішов би на виготовлення бодай тисячі примірників подібної книжки. А з іншого боку, цим зроблено черговий крок до європейської системи електронного документообігу. Та й для депутатів уже звичніше усе читати з екранів своїх гаджетів, а не з паперових носіїв.

Друга частина президентського послання – усний виступ лідера на сесійному засіданні парламенту. На нашій пам’яті – вже майже два десятки подібні виступи чотирьох попередніх президентів. Жоден з них не вислуховувався депутатами і урядовцями з такою увагою, бо й ні разу ще Україна не перебувала у настільки кризовому стані. Правда, більшість закарпатських депутатів блищали своєю відсутністю. Кілька разів до об’єктиву потрапляв хіба Василь Брензович. Контакт з аудиторією був максимальний. Слова Президента про те, що він не задоволений власною роботою, викликали іронічні оплески, за які він подякував. Подібні моменти виникали кілька разів, у тому числі з приводу бездіяльності коаліції, котра існує більше на папері, аніж в реальності. 

П.Порошенко максимально жорстко оцінив правління свого попередника. «Ми стояли перед завершенням української історії». Хоча Президент не став розвивати цей апокаліптичний сюжет, але й кілька фраз виявилися максимально промовистими.  «Ми тільки зараз починаємо усвідомлювати, від якої прірви відійшли». 

Події на Сході чітко означені як російська агресія. Уперше про це сказано настільки відверто і безкомпромісно. Відчувається, що Президента просто дістало. Перед своїм обранням він обіцяв зняти цю проблему буквально за кілька днів. Це найбільш болюча з усіх невиконаних обіцянок. Вперше обнародувано важливі цифри: склад Збройних Сил України сягнув 250 тисяч, з них 50 тисяч задіяно безпосередньо в антитерористичній операції. Армійський бюджет зріс у 12 разів і має тенденцію до подальшого збільшення. Головна надія на покращення ситуації покладається на відновлення українського контролю над кордоном.

Другою проблемою України названо корупцію.  Як можна було зрозуміти, подолання її поки не передбачається. Певні надії покладаються на нову спецслужбу – Антикорупційне бюро. Проте приклад Антимонопольного комітету, котрий свого часу сам перетворився на монополіста, не надто надихає. 

Третьою великою проблемою після війни і корупції Президент назвав олігархію. Як відомо, ця система сформувалася за першої каденції Л.Кучми.  Президент ставиться до даної проблеми доволі діалектично. Він процитував роздуми А.Шептицького, чий 150-річний ювілей незабаром відзначатимемо. Митрополит ставився до олігархії негативно, але вважав, що вона може бути перехідною формою від авторитаризму до демократії. Наскільки затягнеться у нас цей перехід, Президент не сказав, хоча блискавок у бік олігархів не бракувало.

Що ж до соціально-економічної політики, то було сказано гірку правду: у найближчі півроку для України будуть актуальнішими ази тетчеризму або рейганоміки, аніж соціал-демократія. Свого часу радянська пропаганда максимально знущалася з цих двох політиків, позначених максимальною відмовою від соціальних гарантій населенню. Автор цих рядків завжди був (і лишається) прибічником саме соціал-демократичних (а не ліберальних) принципів в економічній політиці. Проте на сьогодні говорити про соціальну справедливість як реальну близьку перспективу України все одно не доводиться. Схоже, що іншого виходу все одно немає, хоча ця безальтернативність і не робить його менш болючим.

Насамкінець Президент торкнувся проблеми близьких місцевих виборів. Уперше чітко заявлено, що децентралізація і тим більше територіально-адміністративна реформа здійснюватимуться уже після виборів. Отже, можна розуміти, що й залежатимуть ці реформи від того, як саме відбудуться вибори. Нічого не було сказано про те, за яким законом пройдуть вибори, але судячи з дуже скептичних оцінок коаліції та кількох завуальованих випадів проти уряду, найімовірніше 25 жовтня ми голосуватимемо ще за старим законом – без відкритих списків і тому подібних новацій.

Досить оптимістично оцінено перспективи безвізового режиму з Європою. Принципове рішення про нього ніби має статися у вересні, а саме запровадження – з 1 січня 2016 р. 

У цілому послання вийшло надзвичайно драматичним. Наступні півроку охарактеризовані як дуже тяжкі. Певне покращення обіцяється хіба що з нового року, але без надто великої твердості і переконливості.

Сергій Федака, Нове Закарпаття