"Життя в русі": розповідь про закарпатця, який більше двох десятиліть працював за кордоном.

Економічна ситуація на Закарпатті спонукала заробітчан їхати за кордон -- туди, де множилися гроші, але ділилися сім'ї. Це історія про тугу за домом, реальність емігрантських буднів у Чехії, зміну ставлення до українських заробітчан після повномасштабного вторгнення, церкву як осердя спільноти та вибір наступного покоління.

Василь Сойма з Лазів понад два десятиліття працював трудовим мігрантом, розподіляючи своє життя між родиною в Україні та роботою в Європі. Зараз він вирішив спробувати знайти можливості для заробітку на рідній землі.

У гнізді лелек

Зелений. Блакитний. Золотисто-медовий. Хвилі сільського краєвиду, що грайливо коливаються під дотиком вітру, виблискують перед моїми очима. Липневий вечір. Земля щедро вкриває зелень трав, які місцями вже скошені. Коли-то тут кожен клаптик землі доглядався, але тепер природа починає панувати і дичавіє, адже людські руки більше не трудяться. Багато родин покинули ці місця. Береги дрібної річки Тячівець обплутані верболозами, що й дали назву цьому селу — Лазѝ.

Село, що розташоване на Закарпатті, входить до складу Тячівської міської громади, що межує з Румунією. Центральна вулиця - Перемоги - вигинається, як гірський плазун, і простягається на 15 кілометрів серед гірських яруг. Я крокую асфальтованою вулицею Перемоги в напрямку будинку Василя, лазівчанина. Дорожня розмітка, що чергується між суцільними та переривчастими лініями, вказує мені шлях на південь. Проїжджаючи під жовто-блакитним залізничним мостом, я зупиняюся і зазираю на горизонт – пухнаста, кучерява лінія, яка нагадує зелене овече руно. Гори тут не дуже високі, але щільно вкриті листяними лісами: дубами, буками та грабами. Це справжнє лісове покривало.

Величезний двоповерховий особняк з високим огородженням розташований на східній стороні вулиці. Зліва і справа від нього простягаються ряди сусідніх будинків. Деякі з них трохи менші, одноповерхові, але більшість має принаймні два поверхи, округлі еркери, колоноподібні виступи, веранди або просторий ґанок. Звісно, майстри, які їх проектували та зводили, зазвичай є їхніми власниками; вони заробляють на життя будівництвом і ремонтом, тому логічно, що для власних домівок прагнуть створити найкраще, даючи волю своїй творчості. Навпроти оранжевого будинку Василя стоїть бетонний стовп електропередач, на вершині якого лелеки звили своє гніздо. Двоє дорослих птахів щось шукають своїми довгими дзьобами у цьому фактурному житлі. Вони не менш вправні, ніж закарпатські заробітчани. Три маленькі голівки пташенят ледь видніються з гнізда, потребуючи батьківської турботи та уваги.

Підходячи до дому, я чую, як лунає дитячий голосок. Ворота трохи відчинені, і з-за них обережно виглядають дві пари очей.

— Привіт! Де ж ви заховалися? — звертаюся я до Злати, якій виповнилося чотири роки, і Василя, якому вже одинадцять.

Мала миттю хапає брата за руку. Дві пари очей несміливо спостерігають за мною та моїм фотоапаратом, який щойно фіксував лелечине гніздо своїм дзеркальним об'єктивом. Я проходжу через відкриті ворота до двору. Старша дочка Влада підмітає бетонну територію і вітається зі мною. Владі 15 років, вона щойно закінчила школу і має намір вступати до медичного коледжу, щоб стати стоматологинею. Я розумію, що їй доводиться допомагати матері з молодшими дітьми, адже, коли вона просить брата провести мене до хати, той охоче виконує її прохання.

Арифметика трудових мігрантів

Після здобуття незалежності трудова еміграція перетворилася на поширене явище серед звичайних сімей Закарпаття. Цей гірський край, який не дозволяє ані значного вирощування сільськогосподарських культур, ані розвитку промислових галузей, здатних забезпечити робочі місця, опинився у складній ситуації, де безробіття стало загальноприйнятою реальністю.

Чоловік середнього зросту, одягнений у спортивний костюм та домашні тапочки, вітає мене при вході.

Тепер я працюю в Україні. Три тижні тому повернувся з Чехії, де провів десять років, з яких шість працював офіційно. Довго думав, чи вдасться знайти роботу вдома, адже там все було налагоджено, – розповідає Василь Сойма. – Людей не вистачає, і немає кому працювати тут. Тому я вирішив спробувати свої сили вдома. Цей місяць ми закінчимо роботу, і я хочу подивитися, який буде заробіток.

Василю 38 років. Більше половини життя чоловік працював на заробітках: 10 років у Москві, ще понад 10 -- в Чехії. Він охочий до розмови і радий поділитися своєю історією, запрошує мене сісти на великий диван бежевого кольору у просторій вітальні, гукає дружину Оксану. Вона виходить з кухні, пропонує мені випити чаю і каже, що скоро принесе пончики з цукровою пудрою. Ґазди (господарі -- Авт.) чекали на гостю. У вітальні прибрано, навіть дитячих іграшок нема, адже всі вони згромаджені великою купою під сходами у сусідній кімнаті, де чемно на дивані зі смартфонами в руках вмостилися діти. Знайомлюся з найменшим, Давидом, йому майже два. Він із цікавістю приглядається до мене, а потім ховає зашаріле личко у батькових руках.

У всі часи сільське життя вимагало від людей певного набору навичок для виживання та облаштування мінімальних умов затишку -- побудувати будинок, зробити ремонт всередині, впорядкувати двір і город. Тож свій перший досвід майбутньої роботи Василь отримав вдома від батька. Перша оплачувана робота була в рідному Тячеві, там допомагав на будівництві, маючи всього 16 років. Потім трапилося працювати в Одесі. Далі -- за кордон.

Для виконання цієї роботи не вимагалося мати вищу освіту чи проходити спеціалізовані курси; інформація передавалася між родичами, сусідами та знайомими в простій, невимушеній манері. Хоча Василь і здобув вищу освіту, це сталося у "найкращих" українських традиціях.

-- Короче, все життя на колесах, -- з присмаком суму, але прагматично підсумовує Василь. -- А я ще й вчився, в мене є диплом. Тернопільський комерційний інститут.

Запитую, чи це факультет економіки.

— Привіт! — сміється Василь. — Я бакалавр і спеціаліст у галузі "Економіка. Підприємство". Коли я в Чехії розповідаю, що маю вищу освіту, ніхто мені не вірить. Як тільки чехи бачать мій диплом, відразу починають лаятися: "ty vole". А я відповідаю: бачиш, ось я з цим дипломом тут тебе обробляю!

Хоча традиційні професії, такі як будівельник, маляр чи електрик, в умовах капіталістичного суспільства втратили свою привабливість, їхній попит залишається стабільно високим. Тож постає питання: чому ці, без перебільшення, основні навички для середньостатистичних мешканців села не забезпечують їм гідне життя? Відповідь полягає в тому, що протягом багатьох років рівень заробітних плат у робітничих спеціальностях в Україні залишається значно нижчим, ніж у західних країнах.

Арифметика заробітчанського життя проста: вдома заробляєш -- витрачаєш -- виходиш в нуль, це ще якщо пощастить знайти таку-сяку роботу.

One minus one equals zero.

Працюючи за кордоном, ти можеш отримувати вдвічі або навіть втричі більше, ніж на батьківщині. Повертаючись додому, ти витрачаєш зароблені гроші, а в результаті залишаєшся з певною сумою, яку можна відкласти на покупки, що перевищують базові потреби. Це своєрідна спроба піднятися до рівня середнього класу.

Two minus one equals one.

В даний час в Чехії середня зарплата коливається в межах 60-65 тисяч чеських крон (більше 120 тисяч гривень) на місяць. З цієї суми приблизно 20 тисяч йде на оренду житла, 11 тисяч - на податки, а близько 10 тисяч витрачається на продукти харчування. Решта коштів може бути відкладена. Якщо жити на самоті, можна заощаджувати більше 1 тисячі доларів щомісяця. Проте, коли до тебе приїжджає сім’я, майже нічого не залишається — всі витрати йдуть на щоденні потреби, — зазначає Василь. — В Україні витрати менші, але й заробітки відповідно нижчі. Проте є свої переваги — ти вдома. Тут ти спиш, живеш, а поруч жінка і діти — всі разом. Ти в рідному домі, за яким доглядаєш. Коли ж я на заробітках, мушу платити чужим людям, щоб вони ремонтували щось у моєму будинку, якщо це необхідно. Одне добудував, інше — вже руйнується. Будинок потребує постійної уваги.

Коли Василь тільки приїхав до Чехії, то жили вони по вісім чоловік в одній кімнаті. Дво- чи навіть триповерхові ліжка. Жили на обітовнях (чеськ. гуртожиток -- Авт. ), щурі там такі величезні, ледь не як свині. У 12 кімнатах жило 52 людей. Кімнати п'ять на шість метрів. На всіх цих людей була одна пральна машинка, три душові, два бойлери, які нагрівали воду, по 100 літрів кожен. На людину десь 20-25 літрів води треба, тобто до десяти людей могли помитися теплою водою. Інші чекали. Бо з роботи всі приходили майже одночасно, від 17:00 до 19:00 вечора. Ну і бувало, чоловік потім сидів-чекав, поки нагріється вода, спітнілий за цілий день з роботи, шукав чим зайнятися, варив вечерю, наприклад, і його черга в душ доходила аж о першій-другій ночі. Але, звісно, в порівнянні з Росією це були квіточки. Там заробітчани не почувалися вільно. Ти був ніким і звати тебе ніяк. Приїжджаєш на вокзал і одразу міліція може зупинити. Навіть якщо в тебе все в порядку з документами, але вони кажуть заплатити, то мусиш дати 1000 рублів, бо ти українець. Там люди спали у металевих вагончиках. Милися на вулиці, навіть взимку. Тому в Європі різниця відчувалася одразу, це була та сама Європа, в якій реально краще. Омріяна. Цивілізована. Чоловіки стали до роботи, почали працювати швидко, гнати так само, як в Москві. Потім приходить чех на контроль і каже:

Якщо ви продовжите працювати в такому ж темпі, як нині, то через три місяці на цьому будівництві не залишиться жодних завдань. Все буде завершено. А ми повинні здати цей об'єкт протягом року.

-- Тоді ми зрозуміли, що тут все инак (інакше -- Авт.), -- каже Василь. -- У Росії ми працювали на результат: чим швидше робиш, тим більше встигнеш -- більший заробіток. В Чехії робота і оплата за години, там нема куди спішити. Бувало, приходить бригадир і забирає якийсь інструмент: будівельний рівень чи мастерок (кельм -- Авт.), щоб ми не могли робити. Каже: беріть перерву хоч на годину, ідіть покуріть. А коли ти звик робити, то це складно. Як можна просто сидіти без діла? Але в Європі порядок, так і має бути, коли в тебе все офіційно. Головне -- ти платиш податки і можеш бути спокійним, що в тебе все буде добре. Мені ся подобає, що в них такий порядок. От нам би так само в державі: хочеш робити -- плати податки.

Розмову раптово перериває маленький Давид, який тримає на руках кицьку. Її окрас - сіамський: тіло світлого кремового відтінку, а вуха, мордочка, хвіст і лапи темні. На шиї у неї красується ошийник з крихітним дзвіночком. Це – Зефірка.

— Ось це вже Зефірка після всіх купань, — весело говорить Оксана. — Злата спершу її вимила, а потім пустила гратися в пісок.

Мала прибігає за братом і кицькою, позирає на мене з-під лоба.

Тут важко (сумно -- Авт.) за рідними, за своїми близькими. А тут все просто, комфортно, ти вдома.

— Ось сусіди помітили тебе на городі і вже кличуть, вітаються, — з ентузіазмом говорить Оксана.

— А які там сусіди? Це справжнє дикість, — говорить Василь. — Але я все ж знав своїх сусідів і вони знали мене. На нашому поверсі жила старенька бабуся, їй було вже 80, а на верхньому — ще одна бабця, професорка, яка мала 85 років і говорила російською. Нижче на поверху мешкав дідусь, років 90, і його дружина, якій також було за 80. Всього на сьомому і восьмому поверхах — одні старші люди. На шостому і п’ятому я не знав, хто там проживає. А от на першому і другому — знав, бо там жили українці та кілька чехів. З 24 квартир я був знайомий з мешканцями 12. В інших чотирьох під'їздах я знав лише тих, з ким паркувався поруч. Але в неділю вранці, коли діти приїздили до мене на прогулянку, на вулиці не було жодної живої душі. Суцільне дикарство.

Вдома краще

Запитую чи є щось таке у чеському менталітеті, що подобається і хотілося б наслідувати. Василь задумується. Піднімає брову і морщить лоба. Після довгої паузи відповідає:

Наші співвітчизники відрізняються високою культурою, порядністю і вихованістю. Вони не мають тих рис, які б ти хотів у них запозичити. Вони могли б навчитися багатьом речам у нас.

Тривалий процес сезонної трудової міграції українців із Закарпаття, який став для них звичним способом життя, згодом створив основи для нової хвилі еміграції після повномасштабного вторгнення. Значна кількість сімей, чоловіки яких усе життя проводили "на колесах" між Україною та Європою, між домом і заробітками, покинули країну у повному складі після 2022 року. Деякі продовжують жити між двома країнами, але тепер жінки відвідують чоловіків, а не навпаки. Інші ж повернулися в Україну назавжди, не витримуючи тривалої розлуки з рідним домом.

-- Я б там жив. Якби ни було куди ся повертати. Якби не було збудованої хижі (хати -- Авт.). Якби ни було влаштоване життя тут, вдома. Мені майже 40, та я б ризикнув там купити житло в кредит. Але я ни роблю цього через сім'ю, в першу чергу. Оксана давно мені казала, мовляв, пробуй шукати роботу вдома. Я боявся, а зараз рішив спробувати. Наразі працюю. Хто зна, може, за пів року-рік знову доведеться збирати ташки́ (сумки -- Авт.), заводити корито і їхати, -- жартує Василь. -- Час покаже.

Усмішка, подібна до натягнутої струни, з'являється на його обличчі, приховуючи щось невисловлене. За іскрою надії на краще криється примирення і прийняття власної долі, немов еміграція стала невід'ємною її складовою.

-- Я туди ніколи не хотіла, -- твердо додає дружина Оксана. Вона заходить до вітальні слідом за м'яким і солодкавим ароматом свіжої випічки, який опинився в кімнаті раніше за неї. В руках тримає тарілку з пончиками. Теплі брунатні колобочки, притрушені цукровою пудрою, мимоволі змушують рот наповнюватися слиною.

Василь не зупиняється на досягнутому:

Заробітки вдома є досить важкими, адже все виконується вручну, у той час як за кордоном фізична праця може бути менш виснажливою. Наприклад, жінка може працювати на прибиранні кілька разів на тиждень і заробити близько 25-30 тисяч крон на місяць. Якщо обидва з подружжя працюють, то є можливість накопичити певну суму. Проте дітям, особливо старшим, буде нелегко пристосуватися. Маленькі діти, можливо, зможуть адаптуватися легше.

— Васю, ти не хочеш поїхати до Чехії? — запитує батько свого сина.

— Ні, — впевнено говорить хлопчина.

-- А жити там?

Sure! Here’s a unique version of that text: -- Нєа.

-- Чого? А якби треба було?

— Я б не вирушив у дорогу, — щиро відзначає Василько, простягаючи руку до пончика на білосніжній тарілці.

"Це надає тобі енергії."

Василь є прихильником протестантизму та регулярно відвідує Церкву Християн Сьомого Дня. Ця церква займає важливе місце в його житті, оскільки християнська спільнота стала його основним колом спілкування. Саме з цими людьми він вперше вирушив до Чехії та проводить невелику частину свого вільного часу за кордоном.

-- Спочатку, коли я тільки поїхав, то нас було багато суботників (самоназва учасників цієї спільноти -- Авт.) в одному гóроді й ми робили собі зібрання самі, по квартирах і будинках, -- розповідає Василь і, з-під обтяжених втомою повік, у карих очах починає виблискувати радість.

З часом кількість людей з цієї церкви, які почали приїжджати за кордон, суттєво зросла. Більшість з них обрала столицю, що спонукало до створення Дому Молитви в Празі. Спільнота є досить закритою, складається переважно з закарпатців, які приїхали з різних сіл і міст, таких як Кричово, Теребля, Руське Поле, Тячів, Бедевля, Добрянське, Лази, Ільниця і Виноградово. Міша Чопик і Вася Куцин з Лазів стали першими, хто організував такі зустрічі в Празі. Спочатку зібрання проходили в домі Міші, згодом вони орендували приміщення в готелі "ILF". А у 2020 році почали використовувати великий конференц-зал на "Modrý Pavilon", що в районі Прага-4. Наразі людей стало настільки багато, що зустрічі проводять у двох різних місцях, оскільки важко знайти простір, який міг би вмістити всіх охочих.

-- Але то треба, йти до церкви. Я розумію, може, ни кожен тиждень ся йшло, пóрас (іноді -- Авт.) пропускаєш. Але там добре. Хочеться побачитися зі своїми. Коли приходиме, то наговоримеся так! Зібрання ся закінчує о 14:00, а ми нíґда (ніколи -- Авт.) о 14:00 не йдемо, бувало, до 16:00-17:00 просто сидимо й спілкуємося. А звідти по дорозі ще заходимо до тестя й тещі в гості, бо вони теж на заробітках у Празі, то там аж до темної ночі ся засиджуємо. Це неймовірний позитив, ти ся заряджаєш цим. В церкві помолишся, почитаєш, побудеш собі із людьми. Може, це і є підтримка, відчуття дому. Ніби так і має бути.

-- 148 кілометрів в одну сторону, щоб потрапити на зібрання в суботу. Півтори години їзди. По да́льниці (чеськ. автомагістраль -- Авт.) їдеш швидко, а вже у самому місті пробки. Ни такі, звісно, як в будні, бо чехи в суботу переважно відпочивають, а то напевно, ті, хто в суботу їздять, то все наші, -- сміється Василь. -- Наші деякі можуть працювати і сім днів на тиждень.

2022

-- Чехи знають, що ти з України. Вони, зазвичай, запитують звідки саме. Кажуть ага, Подкарпатська Русь. Вони знають, що це за регіон, що він був частиною Чехословаччини. Навіть місто Тячів деякі знають. І вони до тебе ставляться нормально, практично як до свого. До закарпатця можуть підійти, поговорити, все ок. До українців, які приїхали туди після 2022 року, ставлення вже інше. Раніше ти б ніде ни почув "забирайтеся до України". Навпаки, кликали на роботу, заохочували. Відколи поприїжджали люди, які сидять на соціальних виплатах як біженці і ни хочуть працювати -- ніякої поваги до українців, тільки ненависть. Всі, хто туди їхав на заробітки раніше, -- люди з головою і з руками, які вміли й хотіли робити. Зараз там купа наших на соціальних виплатах сидять, а ставлення погіршилося до всіх, навіть до працюючих. Сам знаю людей, у яких були такі випадки, що чехи їм казали: що ви тут забули, їдьте додому робити або йдіть воювати. Агресують на тих, хто ни знає мови, обзивають тупими, навіть в магазині може таке статися. До 2022 року ни було такого. Нас любили і поважали, казали, що українці трудолюбиві, підтримують економіку. Тепер йде мова про всіх українців, узагальнено. Раніше йшла мова більше про закарпатців, бо в основному працювали люди з нашого регіону...

"Якби ж то і я міг..."

Ніч за ніччю ти вирушаєш на роботу, а потім повертаєшся додому. Твої зміни тривають по 10-12 годин. Вночі ти йдеш, а вночі повертаєшся. Часом тобі доводиться витрачати до двох годин, щоб дістатися до місця праці. Офіційно ти отримуєш зарплату за вісім годин — це 37 тисяч крон, а все, що понад це, потрапляє в конверт, адже це наднормові години. Чеські роботодавці з цим миряться, адже їм це вигідно. Це сприяє підвищенню продуктивності та ефективності виробництв або будівництв. Проте самі чехи не працюють так багато годин. Вони кажуть, що живуть, а не виживають, і для них кілька тисяч на місяць різниці не є суттєвими.

Давид мчить до столу і швидко бере з тарілки четвертий пончик. Він не закінчує його, але старанно облизує пудру. Знову відчуває сором і ховається за плечима батька.

— Владко, а ти б хотіла жити в Чехії? — запитую у дівчини.

Sure! Here’s a unique version of that text: Ні, там непросто, потрібно вивчати мову. А тут, вдома, все рідне і звичне.

-- А якби я сказав: збираємося і завтра їдемо? -- питає батько.

Я б не вирушила в подорож, а залишилася б вдома.

-- І що б ти дома робила?

-- Я б знайшла що робити.

"Якби я міг так просто сказати, що залишаюся вдома," - з легким см sadnessом говорить Василь. "У мене є знайомий, котрий уже 24 роки живе в Чехії. Він нещодавно завітав сюди, до села, ніби на дачу, всього на тиждень. Сказав, що тепер його дім там. Але що це за дім? Все одно ти залишаєшся українцем, а для них ти – чужий."

Цей репортаж створено в рамках магістерського проекту "Наші серед чужих", що представляє собою серію художніх репортажів про трудову еміграцію в Закарпатті, реалізовану Школою журналістики та комунікацій Українського католицького університету.