Табу на сумніви: які висловлювання в Словаччині можуть призвести до кримінальної відповідальності та що це означає для України та Європейського Союзу - noviny.sme.sk

Відтепер у Словаччині за певні вислови можна отримати реальний термін і сісти до в'язниці на шість місяців. Все через те, що наприкінці 2025 року тут спробували кримінальним кодексом "закрити" дискусії про післявоєнне врегулювання. Ідеться про так звані декрети Бенеша.

Автори законодавчої ініціативи стверджують, що мета полягає в захисті державності, запобіганні ревізіоністським тенденціям і підтримці стабільності країни в умовах нових глобальних викликів.

Критики зауважують, що формулювання є настільки невизначеним, що під загрозу можуть опинитися як журналістика, так і історичні дискусії, а також політичні дебати.

Для України, частина якої до і під час Другої світової війни входила до Чехо-Словаччини, це не "чужа суперечка сусідів". Ми спробували з'ясувати, що тягне за собою це нове обмеження, чому воно на руку Москві та як на нього вже реагують у ЄС.

Які саме дії стали кримінальними в Словаччині?

У грудні 2025 року парламент Словаччини схвалив поправку до Кримінального кодексу, яка серед іншого вводить відповідальність за публічне "заперечення або поставлення під сумнів" післявоєнного врегулювання -- того, що було встановлено актами представницьких органів Чехословаччини або Словацької національної ради після Другої світової війни і було записано у Декретах Бенеша. Покарання, про яке йдеться в публічних описах поправки: до 6 місяців ув'язнення. 24 грудня Закон підписав президент Словаччини Петер Пеллегріні.

Цікаво, що термін "мирне врегулювання після Другої світової війни" у словацькому контексті означає сукупність політико-правових рішень, які визначали, хто має право на проживання, володіння майном та громадянство, а хто цього права позбавляється. Це все закріплено в декретах президента Едварда Бенеша, які в повоєнний період призвели до експропріації та переселення частини німецької і угорської меншин у тодішній Чехословаччині. Тому словацькі угорці сприйняли нові норми не як "історичний захист", а як спробу приглушити голоси тих, хто говорить про історичні несправедливості та їх вплив на сучасність. Уряд Словаччини, реагуючи на критику, вже охарактеризував цей крок як логіку "державного імунітету".

Які ризики для свободи слова в Словаччині несе новий закон?

Найсильніший аргумент критиків новації словацьких політиків-авторів цього нововведення -- невизначеність формулювання. Якщо закон карає за "сумнів" у повоєнних документах, то де межа між: історичною дискусією і злочином, публіцистикою і злочином, політичним твердженням і злочином? Мовляв, норма настільки широка, що може обмежувати академічні дебати й журналістику.

Якщо закон застосують вузько -- проти прямих закликів ревізувати кордони, розпалювати міжнаціональну ворожнечу й легітимізувати антидержавні сценарії -- це може виглядати як спроба "закрити шлюз" для політичних провокацій.

Але якщо закон стане універсальною дубинкою проти небажаних думок -- Словаччина отримає зворотний ефект: мучеників, скандали, міжнародну критику і ще більше радикалізації. Власне, тривога щодо такої траєкторії й стала причиною політичних та юридичних атак на поправку, включно з поданням до Конституційного суду.

У цій заяві прямо критикують "дефіцит нормативної визначеності" і те, що закон фактично санкціонує вербальний прояв ("сумнів") без чіткого переліку, що саме входить у "мирне врегулювання".

Тобто критики цього закону виступають не проти того, що Словаччина, фактично, "забороняє історію", а проти того, що вона криміналізує нечітко окреслену думку.

Іронічно з цього приводу у своєму виступі відреагував Мілана Піліп, який пов'язаний з русинським середовищем у Словаччині. Він так і запитав: "Якщо мені не подобається віддача Підкарпатської Русі СРСР. Мене посадять?".

Як відреагували словацькі угорці на новий закон і які думки висловлюють з цього приводу в самій Угорщині?

Новий закон у Словаччині, який стосується угорської меншини, що налічує близько 450 тисяч осіб, був сприйнятий як спроба обмежити політичну та соціальну дискусію про повоєнні рішення. Реакція нацменшини не забарилася: напередодні підписання закону президентом, 20 грудня 2025 року, в Дунайській Стреді, де угорці складають більшість населення, відбувся протест під назвою "Марш невинності".

Його учасники наголошували, що у документі насправді не йдеться про перегляд кордонів чи ревізіонізм, а про право публічно говорити про повоєнні депортації та конфіскації майна без страху кримінального переслідування. Саме угорська партія Magyar Szövetség (Угорський альянс), яка представляє інтереси меншини в Словаччині, заявила, що закон створює небезпечний прецедент, коли історична оцінка може трактуватися як злочин, а свобода слова -- як загроза державі.

В Угорщині ж цей крок Братислави сприйняли не менш чутливо, тим більше що там проживають десятки тисяч етнічних словаків, які становлять третю за величиною групу нацменшин Угорщини. Що ж до теми захисту національних меншин, то вона традиційно використовується по обидва боки кордону як політичний аргумент.

Офіційний Будапешт через висловлювання Віктора Орбана, хоч і з деяким запізненням, висловив підтримку угорській спільноті в Словаччині та засудив ідею криміналізації історичних сумнівів. Він підкреслив, що концепція колективної вини є недопустимою в XXI столітті.

Угорські та європейські ЗМІ з країн, де проживають угорці, а також опозиційні політики цих держав, зайняли більш рішучу позицію, вважаючи словацький закон кроком назад у розвитку європейської правової традиції. Вони трактують це як сигнал про те, що травми, які залишилися після війни в Центральній Європі, досі не були повністю подолані, а скоріше заморожені в часі.

У підсумку замість заспокоєння міжетнічного питання Словаччина отримала дзеркальну реакцію -- зростання напруги, яка легко виходить за межі внутрішньої політики і набуває регіонального виміру.

Що це означає для України: Закарпаття, угорська меншина і "геополітика образ"

Нововведення у Словаччині дещо зачіпає й український нерв, який небезпечно недооцінювати: етнополітичні сюжети, на прикордонні, які час від часу використовує у своїх інтересах Кремль. Ідеться, перш за все про Закарпаття -- багатонаціональний регіон, і область, де тема угорської меншини давно є предметом інтересу Будапешта, а в ширшому сенсі -- зручним полем для інформаційних операцій.

Згідно з останнім переписом населення, проведеним у 2001 році, в Закарпатській області проживає понад 150 тисяч угорців, що становить приблизно 12% від загальної чисельності населення регіону. Які ж зміни можуть відбутися внаслідок прийняття словацького закону, навіть якщо його дія обмежена лише територією Словаччини?

По-перше, в регіоні спостерігається посилення явища "історія як зброя". Коли держава починає криміналізувати будь-який сумнів у післявоєнних рішеннях, це може призвести до ще більшої поляризації радикальних груп з обох сторін кордону: одні вигукують "нарешті захистили нашу країну", тоді як інші стверджують, що "нам забороняють говорити правду". Це створює ідеальні умови для тих, хто прагне, щоб Центральна Європа знову опинилася в конфлікті через історичні травми.

По-друге, для України це становить загрозу імпорту конфлікту. Будь-які сплески напруги, пов'язані з угорським питанням у Словаччині, негайно відгукуються в інформаційному просторі Закарпаття: через соціальні мережі, діаспору, медіа, політичні кола, "ностальгічні" матеріали та провокаційні публікації.

Третій аспект полягає в тому, що це є серйозним ударом по простій, але надзвичайно важливій концепції: Україні слід налагоджувати зв'язки з сусідніми країнами, спираючись на принцип, що "меншини є містками між державами, а не перешкодами". Проте, коли історичні питання починають трактуватися в кримінальному контексті, цей міст може перетворитися на справжній блокпост.

Яка вигода Росії: чому Кремль завжди аплодує таким законам

Для Росії такі законодавчі ініціативи є справжнім благом. Це особливо помітно у випадках, коли йдеться про національні меншини, адже саме через них білокам’яна країна розв'язала безліч конфліктів, зокрема й найкривавішу та найтривалішу війну в Україні.

Чому цей дарунок для Росії має стратегічну важливість? По-перше, Москва вже багато років дотримується простої стратегії: посварити сусідів України, щоб вона ніколи не могла розраховувати на стабільну підтримку з боку Європи. Будь-яке загострення міжнаціональних, історичних чи територіальних конфліктів у Центральній та Східній Європі знижує рівень єдності в Європі та підвищує російський вплив у регіоні.

По-друге, криміналізація історичних "сумнівів" стає чудовим інструментом для російської пропаганди. Кремлівські медіа швидко адаптують цю тему до своїх наративів: "Ось, в ЄС забороняють вільно мислити"...,"Європа боїться правди про своє минуле...", "Меншини знову опиняються під тиском...".

Ці повідомлення спрямовані не лише на російську аудиторію всередині країни, але й на меншини, які проживають у країнах Європейського Союзу та в прикордонних з Україною районах.

По-третє, подібні закони живлять ностальгічні та ревізіоністські настрої, які Росія вправно використовує у своїх інтересах. Кремлю не важливо, чи йдеться про ностальгію за "Підкарпатською Руссю", "Великою Угорщиною" або будь-яким іншим історичним міфом. Головне — створити в суспільстві тріщину, через яку можна ввести сумніви щодо сучасних кордонів, легітимності держав і післявоєнного порядку.

По-четверте, це створює ідеальний інформаційний шум, який відвертає увагу від головного злочину XXI століття -- російської агресії проти України. Коли в інформаційному полі з'являються суперечки про 1945 рік, Бенешеві декрети чи "історичну несправедливість", Кремль із задоволенням ховає за ними Бучу, Маріуполь і зруйновані українські міста.

І, зрештою, найголовніше: Росія прагне до Європи, в якій знову домінують національні упередження, недовіра та конфлікти пам'яті, а не єдність і спільні принципи. Саме така Європа — вразлива, фрагментована і паралізована внутрішніми суперечностями — стає ідеальним ґрунтом для російського імперіалізму.

Тому будь-яка історія, яка змушує словаків, угорців, українців або інших сусідів дивитися одне на одного через призму старих кривд, у Москві сприймається як інвестицію з гарантованою віддачею.

Автор матеріалу -- Петер Ковах