"Наші військові - найвідданіші слухачі кобзарського мистецтва."

Бандуру виготовляють із дерева, яке гарно звучить

У своїй школярській порі я відкрив для себе світ історичної белетристики. Часто відвідував бібліотеки, щоб знайти нові книжки. Читав багато, коли пас корову на лузі. Перед іспитами мені дозволяли відпочити від обов'язків пастуха. Я хитрував, вдаючи, що займаюся: на столі лежала геометрія, а під ним ховалася художня література.

Після школи кілька місяців працював трактористом. Потім вступив до Кам'янець-Подільського будівельного технікуму, звідки мене забрали до армії. Служив зв'язківцем у підрозділі ракетних військ середньої дальності шахтного базування в Коломиї. Слава Богу, муштри практично не знав, бо до пункту зв'язку ходив, як на роботу, - 6 годин працюю, 12 відпочиваю. Траплялося, ходив із друзями в самоволку за самогонкою. Пляшку ховали між комуністичними агітаційними щитами.

Після служби в армії я не захотів повертатися до будівельного технікуму. Я був молодим і прагнув нових вражень. Тож вирушив аж у Херсон, де знайшов роботу на бавовняному комбінаті. Моя посада - помічник майстра, відповідальний за налаштування ткацьких верстатів. Ці верстати, виготовлені в Британії в 1928 році, були репараціями, які Радянський Союз отримав від Німеччини. Мені пощастило: старші колеги взяли мене до найкращої бригади, і робота йшла на ура. Херсон мені дуже подобався - річка Дніпро, сонце, раки, кавуни. А ще й непогані заробітки - більше 200 рублів, що на початку 70-х було просто неймовірно.

У Херсоні я разом із другом почав слухати програми "Радіо Свобода", які в часи СРСР активно блокували. Я знову занурився у творчість Тараса Шевченка, який допоміг мені усвідомити свою українську ідентичність. Ми вирішили діяти, щоб сприяти відновленню України. Вирушили до Києва, аби вступити на історичний факультет університету Тараса Шевченка. Влаштувався працювати на заводі імені Лепсе, де займався формуванням на "Трактородеталь". Робота була важка: з піску та арматури створювали форми для відливки тракторних деталей. Постійно доводилося терпіти холод і протяги. Згодом я перевівся на посаду слюсаря, і працювати стало легше. У Києві моя зарплата була вдвічі меншою, ніж у Херсоні, але я був задоволений, адже відвідував підготовчі курси для вступу.

22 травня 1972 року, в день перепоховання Тараса Шевченка, ми вирушили до його пам'ятника. Туди зібралися патріоти, які читали вірші та співали пісні. Людей було чимало. Ближче до вечора міліція почала нас розганяти. Весь парк було оточено воронками. Ми з Володею опинилися на сходах бібліотеки Червоного корпусу університету. Перед нами пройшла молода жінка в вишитій сорочці, яку раптом схопили міліціонери та потягли до воронка. Ми з товаришем кинулися її захищати. В результаті нас затримали і відвезли до Подільського відділку міліції, де змусили написати пояснення. Через тиждень нас викликали до генерального директора заводу, де також був представник КГБ. Вони провели новий допит: "Як ви, представник робітничого класу, піддалися агітації українських буржуазних націоналістів?" Після розмови нас відпустили, але на цьому історія не закінчилася. Наприкінці травня настав час зібрати документи для вступу до університету. Окрім медичної довідки та атестату про освіту, потрібні були характеристики з місця роботи та від комітету комсомолу. Жодну з цих довідок мені так і не видали. Без жодних пояснень, просто не дали й усе. Усі мої курси пропали, а мрія про навчання розсипалася.

Покинувши свою роботу і надихнувшись читанням "Тіней забутих предків" Михайла Коцюбинського, я вирушив у Карпати. Спочатку до Міжгір'я Закарпатської області, а потім відвідав Мукачево й Ужгород. Шукав можливість стати пастухом. Коли я досяг Ужгорода, мої фінанси вичерпалися, і я дуже стомився. В кінцевому підсумку залишилося лише кілька рублів, які я витратив на квиток до Києва.

Рік я провів у батьків, але знову відчув потребу продовжити навчання в Києві. У столиці я знову зробив помилку — повернувся на той самий завод, лише в інший цех. Історія повторилася: знову не змогли отримати довідки. Усі, хто хоча б раз потрапив у поле зору, ставали об'єктом контролю, і час від часу їх перевіряли. Могли затримати на вулиці, відвезти в міліцію, зняти відбитки пальців і відпустити. Мені це сталося кілька разів, як у Києві, так і в Миколаївській області, коли я працював археологом. Мені говорили, що за описами я нагадую злодія, який обікрав людей у найближчому селі.

Із заводу звільнився вдруге й пішов працювати на будівництво університету, якраз коли будували радіофізичний корпус. Працював муляром, бетонувальником, екскаваторником. Потім покинув "стройки коммунизма" й поїхав в археологічну експедицію. Це було відносно вільним життям. Після археологічної практики, маючи довідку, що працюю за спеціальністю, вступив на заочне відділення історичного факультету Київського університету імені Шевченка. Підозрюю, що допоміг знайомий викладач - Іван Остапович Речмидін. Це був інвалід війни, який підтримував українських хлопців.

По завершенні університету я не зміг знайти стабільну роботу: півроку я працював в експедиції, а ще півроку залишався безробітним. Навіть на вакансію лаборанта з зарплатою 70 рублів мене не взяли. Тому мені довелося шукати прописку в Київській області, адже лише це могло допомогти влаштуватися на постійну роботу в Інституті археології. Велику допомогу мені надала археолог Євгенія Махно, яка зробила мені протекцію перед директором Переяславського заповідника Михайлом Сікорським. У результаті, у 1983 році я отримав посаду наукового співробітника.

Керівництво археологічними розкопками я почав у 1981 році. Переважно працював у Миколаївській області, де проводили будівництво атомної електростанції в Южноукраїнську (тепер відомому як Південноукраїнськ з 2024 року - Країна). Я спеціалізуюсь на неоліті Південної України і маю 40-річний досвід у цій сфері. Найскладніше в археології — не сам процес копання, а необхідність терпіти незручності та займатися обробкою знайдених артефактів, вишукуючи важливу інформацію серед безлічі матеріалів. Справжню цінність мають не самі предмети, а знання, які вони здатні передати.

Мене завжди цікавили не лише історія та археологія. Українські степи стали для мене джерелом натхнення для занурення у світ музики. У дитячі роки в Теофіполі я ще пам’ятаю чоловічі хори. Це була не зовсім традиційна самодіяльність. Люди просто збиралися на святкування і чоловіки мали можливість організувати спів, розподіливши його на голоси. Ось це і була справжня культурна атмосфера! На жаль, все це вже давно занепало.

Коли у мене виникла жага до музики, я вирушив до капели на Подолі, поруч із будинком культури "Славутич". Там я зустрів Віктора Лісовола, творця відомої пісні "Наливайте, браття, кришталеві чари". У цьому ж колективі виступав незрячий бандурист на ім'я Супрун, який мав такий чудовий голос, що його порівнювали з голосом Бориса Гмирі.

Швидко зрозумів, що це не та музика, яку я шукаю. Є класична бандура та кобза, а є інші інструменти, що з'явилися внаслідок заміни. Мова йде про академічні інструменти. Вони мають зовсім інший стиль гри і естетичне сприйняття. Я почав розшукувати, де можна знайти справжнього майстра гри на бандурі.

Віктор Лісовол познайомив із Георгієм Ткаченком. Це був єдиний чоловік, який доніс до нас справжню народну старосвітську бандуру. Він народився у слободі Глушкове, частині української Слобожанщини в Курській області, де нині бої. У 1916-1917 роках Георгій учився в Харківському художньо-промисловому технікумі й там уперше побачив бандуристів. Я до нього прийшов у Києві 1979 року й попросився в учні. Не відмовив, але не мав інструмента. Тоді лише двоє людей могли зробити народну бандуру - майстер Сніжний із Києва та Нагнибіда з Кременчука. Обидва робили інструмент довго. Мені вижидати не хотілось, і Ткаченко порадив: "Пробуйте самі". Дав власноруч розроблене креслення, і за ним я почав робити. Оскільки це була абсолютно нова справа, консультувався у скрипкових майстрів. Коли почав майструвати, до мене пристав товариш Микола Будник. З ним ми й зробили по бандурі.

Бандуру виготовляють із дерева, яке гарно звучить. Ось дуб - прекрасна деревина на будівництві, але на музичні інструменти не годиться. Бандури традиційно роб­лять із верби. Тільки не плакучої, а червоної. Згодиться й липа. Обидві мають м'яку деревину, липа добре ріжеться, але погано шліфується. Можна робити з клена. І наостанок - груша. Дика чи культурна - не має значення, аби не порохнява. Клен і груша - тверді. Я добре опанував вербу. Працював із дітьми у рамках спільного проєкту школи й Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав", де вчили грати на бандурі й виготовляти інструмент. Переконався, що для клена дитячі руки ще заслабкі, бо вгризти не можуть, а з вербою легко впораються.

10 років тому наше товариство мало виставку в Мистецькому арсеналі. Ми виставили інструменти - бандури, ліри, кобзи - й сидимо, граємо. Усе як годиться, народ сновигає. Підходить до мене кремезний чолов'яга зі шрамом від вуха до рота. Видно, що дядько накачаний, міцний. За ним - два охоронці такої ж статури, тільки молодші. Запитує суржиком: "А чим відрізняється бандура від кобзи?" Показую бандуру. Кажу: "Бачите, форма асиметрична, струн - 21. Під час гри струни не притискаються. А ось кобза. Форма симетрична, кількість струн менша, стрій інший, мелодія видобувається притисканням струн, як у лютні чи гітарі". Раптом у цього бандюка лунає дзвінок. Він бере слухавку й каже: "Не можу говорити, бо з авторитетом розмовляю". Ді­йшов до дверей, а звідти вигукнув: "Слава Україні!"

Усе згодом пояснив режисер Олесь Санін, який знімав фільм "Поводир". Він лірник, знає лірницьку волинську традицію. Санін сказав, що до мене із запитаннями приходив кримінальний авторитет, а вони мусять знати все. Якщо бодай на якесь запитання не знатимуть відповіді, можуть втратити статус.

Перший інструмент у мене одразу вийшов вдалим, хоч, може, й не ідеальним. У Ткаченка я отримав справжній кобзарський репертуар, бо Георгій Кирилович учився в харківських бандуристів іще в ті часи, коли вони були. Найбільше він перейняв від Петра Древченка, знаменитого бандуриста початку ХХ століття. Тоді взагалі багато було бандуристів, доки комуняки їх не знищили.

Справжній репертуар кобзарів - це наша культурна спадщина: думи, історичні та козацькі пісні, балади. Ці твори мають вікову історію, деяким з них понад 300 років. Також існують канти і псальми, що висвітлюють релігійні теми. Не бракувало і сатиричних, жартівливих композицій, включаючи танцювальні мелодії. Проте ліричні пісні про кохання не були в їхньому арсеналі; кобзарі вшановували Бога. Таким чином, це не просто фольклор, як дехто може вважати, а витончена музика, що відображає професіоналізм спільноти кобзарів.

Бандуристи, які зазвичай жили по селах, не брали участі в сільському житті, бо були незрячі, відірвані від громади. Якщо мандрували, то ходили на ярмарки, відпусти й таке інше. Зупинялися завжди в таких самих незрячих або десь на заїжджих дворах. Це була ­відірвана когорта людей, які спілкувалися між собою, мали зв'язки й підтримували їх.

Ткаченко заробляв на життя, працюючи архітектором у сфері паркової архітектури. У 1920-х роках він завершив навчання у Вищих художніх експериментальних майстернях, відомих як ВХУТЕМАС, у Росії. Його мрія полягала в тому, щоб проектувати церкви, як це робили його предки на Слобожанщині. Проте, в умовах радянської епохи, про церкви йшлося не йдеться. Тож він обрав шлях паркової архітектури, навчаючись у класі архітектора Щусєва. Перед тим, як переїхати до України, він викладав живопис та акварель у будівельному інституті Москви.

Георгій Кирилович навчався у Ткаченка до 1993 року, коли той пішов з життя у віці 95 років, зберігаючи ясний розум до останніх днів. Мені пощастило трохи помандрувати з ним: ми відвідали Богуслав, де організували художню виставку, під час якої він також співав. Його життя нагадувало існування Григорія Сковороди. Він шкодував, що не створив сім’ю і не одружився. Ткаченко залишив нам у спадок справжню народну бандуру та автентичний кобзарський репертуар. Він був ініціатором створення Музею кобзарства в Переяславі, відкритого у 1989 році.

В експозиції є бандура бандуриста Гната Гончаренка й торбан XVIII століття. Торбан походить від теорби - барокового західноєвропейського інструмента. Він виник у XVII столітті в Європі, там він відомий як басова лютня. Торбан іще називають панською бандурою, бо на ньому любила грати козацька старшина, зокрема гетьман Іван Мазепа. В Україні торбан переробили на зразок бандури, тобто додали приструнки. Усі інструменти справжні, не муляжі.

Після розпаду СРСР багато молодих людей почали займатися бандурою. У мене з'явилися учні, які почали виготовляти ці інструменти. З'явилося кілька майстерень, які отримали назви залежно від регіону: київська, львівська та харківська. Я є майстром київської майстерні.

Прагнемо зробити бандуру доступною для людей з вадами зору. У Ромнах, що на Сумщині, живе незрячий бандурист Олександр Тріус. Також у Львові виступають два інших бандуристи та лірники - Лайош Молнар і Тарас Дороцький.

Нині найкращими слухачами кобзарів є наші військові. І хоч ми виконуємо думи XVI століття, думи героїчного циклу, але, виходить, співаємо про них - сучасних воїнів. Вони воюють за незалежність із тією самою Ордою, з якою воювали у стародавні часи. Це думи про трьох братів Азовських, про Олексія Поповича. Також побутові думи про сестру й брата, твори духовного ряду - речі, які усталилися в нашій українській практиці. Бачимо тяглість традиції впродовж 500 років.

Співану традицію гри на лірі втратили майже всі народи Європи. Сьогодні там немає й епічних співців. Найдовше трималися серби зі своїми гайдуками. Вони ще співали після Другої світової війни. Тепер усі намагаються повернути ці традиції - ті ж шотландці, валлійці. А українці зберегли й цим цікаві світові.

За історією ліри можна простежити, де закінчувалася на сході культура Європи. Ліра - загальноєвропейський інструмент, який у різних країнах називають по-різному. Вона поширилася на всю Європу. А за Хутором-Михайлівським була вже азійська культура з домброю та балалайкою. Там ліра існувала, але як ліра "малоросійська". Домбра й балалайка - вкрадені у східних народів інструменти, які росіяни назвали своїми. Тут нічого нового.

5 грудня наші практики збереження кобзарства й лірницької традиції визнали нематеріальною спадщиною ЮНЕСКО. Загалом було 30 заявок від різних держав і континентів. До фіналу вийшли три, зокрема й ми. Це на рівні, якби наша футбольна збірна пробилася до трійки найкращих на чемпіонаті світу.