4 жовтня 1948 року Рада Міністрів СРСР затвердила постанову "Про виселення родин бандитів і націоналістів". - Новини Весь Харків

У період з 1948 по 1953 рік найбільше страждали заможні селяни, яких радянська влада вважала основною перепоною на шляху колективізації західноукраїнського села. Виселення зазнали "куркулі", які підтримували ОУН та УПА і відмовлялися приєднуватися до колгоспів.

У 1949 році з Львівської та Станіславської областей в далекі регіони СРСР було депортовано 1524 родини, визнані "злісними саботажниками" колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 року Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення "Про підготовку документів для виселення родин членів ОУН та зміну чинного порядку формування груп, що охороняють громадський порядок". Відповідно до цього рішення, планувалося додатково депортувати 182 543 особи, яких вважали "учасниками банд націоналістичного підпілля", "бандпособниками" та членами їх сімей, а також 12 135 "куркулів".

23 січня 1951 р. вийшла постанова Ради міністрів срср № 189-88сс "Про виселення куркулів із сім'ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української рср".

Станом на 7 серпня 1951 р. із західноукраїнських земель планувалося виселити 1240 "куркульських" господарств (4641 людину). За даними 9-го управління мгб срср, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебували 1445 "куркулів", депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р.

Відповідно до постанови Ради міністрів урср і цк кп(б)У від 4 квітня 1951 р., майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували держзобов'язання перед іншими суб'єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-х рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв'язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Виселені родини проживали в злиднях, в простих хатинах. Їм бракувало як одягу, так і взуття, а також вони страждали від недоїдання та виснажливої праці. Ці фактори, разом із суворими погодними умовами, призводили до значної смертності серед людей.

Молодь мала можливість отримувати освіту в місцевих школах та вищих навчальних закладах. Після того як вони ставали повнолітніми, їм видавали паспорти, в яких була вказана інформація про обмеження їхніх прав. Дорослі займалися трудовою діяльністю в таких галузях, як вугільна, лісова та паперова промисловість, а також працювали на місцевих підприємствах і в установах міністерства промислових будівельних матеріалів.

Згідно з інформацією Міністерства внутрішніх справ України, в період з 1944 по 1952 роки з території Західної України було депортовано 65 906 сімей, що становить 203 662 особи. Серед них 182 543 людини були членами родин учасників "банднаціоналістичного підпілля" та "бандпособників", а також їхніх близьких. Додатково, 12 135 осіб були "куркулями" разом із родинами, а 8 984 особи - єговістами та колишніми військовослужбовцями армії Андерса з рідними. Більшість депортованих оселилася в віддалених районах Уралу та Сибіру.

Багато хто з них додому так і не повернувся.

Після смерті сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали "антинаціоналістичне" забарвлення і яскравий етнічний характер. Примусові виселення пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.