Війна нікому нічого не спише

Люди не мають права забувати гіркі уроки історії

Швидко проминув перший рік гібридної війни Росії проти України. 18 березня на Красній площі в Москві масовкою з тоталітарним розмахом відзначили дату анексії двох українських регіонів – Автономної Республіки Крим і міста Севастополь. Це спроба заколисати російське суспільство від невтішних економічних і соціальних перспектив, яких не зупинити й не приспати цілковито. Навіть по-дитячому безпосередньою двотижневою грою в таємниче зникнення й дивовижне воскресіння государя.

Протягом року, від 1 березня 2014-го до 1 березня 2015-го, міжнародні резерви Російської Федерації зменшилися в 1,4 раза, або на 133 мільярди американських доларів, із них валютні – на 125 мільярдів… Рівень дотаційності анексованого Криму досягнув 85%. Тут торік інфляція склала 42,5%, що в 1,7 раза переважає всеукраїнський показник і нівелює купівельну спроможність настільки ж (у 1,7 раза) у середньому вищих зарплат. Нині для кримчан сусідня Херсонська область є Меккою продуктового туризму.

Невдячна справа прогнозувати наслідки від розтрачених ілюзій населення Росії на траєкторії від верхньої екстремальної точки віртуальної національно-державної величі до нижньої. Збирання земель неминуче завершується їх втратою. Схоже, крах Російської імперії та Радянського Союзу для багатьох не став гірким уроком.

Ще нікому не вдалося заперечити закони історії, у тому числі й божественним персонам. Уже рік на власні очі спостерігаємо парадокси. Гніваємося з учинків діячів, що розтринькують духовний та матеріальний потенціал Української держави. На тлі нерішучих, непослідовних, половинчастих, запізнілих зовнішньо- і внутрішньополітичних дій можновладців актуальною бачиться давня теза про те, що Україна потребує креативного й сильного лідера, але не вождя чи батька нації. Інакше держава повторить долю Віктора Ющенка або Віктора Януковича.

Нинішня верхівка «на рівному місці» показує карколомні кульбіти для збурення соціальних потрясінь. За економічні прорахунки й військові поразки годі дочекатися закономірних кадрових висновків і компетентних управлінських ротацій. Вузьке керівне ядро потішається сліпою вірою в свою незрівнянну харизму й неймовірну політичну майстерність. Найгірше, коли на вершині опиняються люди через випадковий збіг обставин, що іноді трапляється в історії.

У провідних країнах світу ледве приховують утому від офіційного Києва, від змарнованих за рік шансів докорінно змінити країну, насамперед – марнотратну управлінську систему. Україна – не Греція, Європейський Союз не прикрасить свою шию ще однією примхливою фінансовою гирею. Головному українському союзнику, Сполученим Штатам, невтямки від домінування в просторих владних коридорах України валютних спекулянтів, що продають національні інтереси російському агресору. Це ж не триватиме довго.

Відповідальність за тимчасово окуповані території (Крим і частину Донбасу) перекладено на плечі пересічних українців, не менше 6 тисяч із яких поклали голови. Утричі знецінена гривня та інфляційні стрибки заганяють людей у прірву бідності. Уряд рапортує, що з травня вже до 4 мільйонів сімей потребуватимуть державні субсидії на оплату житлово-комунальних послуг. Нині їх не більше 1,2 мільйона.

Говорильня про реформи деморалізує. Владний левіафан експериментує над суспільством, намацуючи критичний поріг больового шоку. Інакше як пояснити вперте зволікання з санацією Кабінету Міністрів, Національного банку, Генерального штабу та інших органів, що завдали репутації державі найдошкульніших ударів? Війна нікому нічого не спише. І миротворці ООН нічим не зарадять.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ