Закарпатець розповів про полон у бойовиків

Каже, краще що більше не здаватиметься, краще підірвати себе

Я – звичайний солдат. Родом з Закарпаття, але в Києві живу вже протягом 20 років. До війни я працював в “Епіцентрі” продавцем. Коли почався захват Криму, я звернувся у військкомат, вони мене записали і сказали: “Чекайте – ми вам подзвонимо”. Я чекав близько трьох місяців, а у червні пішов записуватись у Нацгвардію, але потрапив у батальйон “Донбас”, розказав Валерій Марянець в інтерв’ю ЦензорНЕТ.

Я дуже добре розумів, що йду на війну. Там усі бояться, але потім звикаєш до вибухів, до стрілянини. Найбільше пам’ятаю момент дуже сильної втоми, це було коли ми вдруге заходили в Іловайськ, 18-19 серпня, тоді ми тримали півміста, а друга половина була під сєпарами. Нам потрібно було переходити через залізницю, а вони поставили кулеметні точки, і ми, наче якісь самогубці, пішли через пішохідний міст над залізницею, бо треба було прориватися далі. Нас було 70 чоловік. Нам місцеві казали, що там є взвод чеченців, приблизно 30 чоловік, а скільки сєпарів загалом – було невідомо.

Ми тоді вели дуже тривалий і дуже інтенсивний бій, десь близько 4-5 годин без перерви. Афганці, що були з нами, казали, що вони такого ніколи не бачили в Афганістані.

Нас почали брати в кільце, ми почали відступати, потім з’ясувалося, що їх було приблизно 500-700 чоловік, вони мали дві “Нони”, а ми йшли лише з автоматами і кулеметами.

Коли вертались назад, використавши майже весь боєкомплект, по мосту йти було неможливо, бо він був під інтенсивним вогнем, весь прострілювався. Перебігали під ним, а залізниця була дуже широка. Ми встановили автоматичний режим на зброю, і пересувались від стовпа до стовпа, відстрілюючись, щоб сєпари не могли підіймати голови. Я, коли перебіг дорогу, впав без сил. До мене підійшла медсестра і спитала, чи все нормально, чи живий. Я сказав, що все нормально, просто відпочиваю. Потім все ж підвівся. Коли ми приїхали на свою базу, зайшли до місцевих людей, а вони якраз ліпили лєпьошки і мені так захотілося їсти. Я їх попросив, так нахабно, що дуже хочу лєпьошку. Вони, звісно, дали. За ті два дні під Іловайськом, я майже нічого не їв. Тому що в перший день, 18 числа, ми заїхали в село Грабське, а там валялася купа мертвих сєпарів, стояв такий сморід, що їсти було просто неможливо. А на другий день, коли пішли в наступ, було не до їжі.

Іловайськ, Многопілля і Грабське – це був такий трикутник, який ми тримали з усіх боків. А потім нам сказали, що дадуть коридор, ми всі в Многополлі зібрались і звідти виходили через Красносільське, мали дійти до Старобешевого, але ледве від’їхали – нас почали розстрілювати. Наші хлопці – для мене дуже близькі люди, але є людина, яку я можу називати батьком, він мене врятував від смерті. Ми їхали на “Рено”, коли почався обстріл, вискочили і стріляли у відповідь. Раптом зупинився інкасаторський броньовик, і хлопці з нього нас забрали до себе. По ньому почали лупити кулі і пробивати броню. Одна з куль влучила мені у скроню. Я думав, що там нічого немає і вона відлетіла, але відлетів тільки сердечник, а оболонка кулі залізла в кістку і залишилась там, аж до того моменту, поки я не потрапив у госпіталь в Києві. Скроня одразу опухла, кров побігла, але я думав, що подряпина і нічого такого. Машина зупинилась і один солдат, Шаман, почав нас усіх швидко витягувати назовні, а нас було четверо. І тільки він нас повитягував, росіяни з танка влучили в цю машину. Цей Шаман, можна сказати, врятував моє життя.

Після цього один боєць, позивний Полтава, запропонував дістатися до крайньої хати в селі. Коли ми, відстрілюючись, вскочили в якийсь автобус і доїхали до тієї хати, росіяни оголосили перемир’я і начебто перестали стріляти, але один танк все одно прострілював територію і влучив у автобус з боєкомплектом, до якого якраз підійшов Полтава. Він загинув. Його родичі й досі не хочуть вірити, що його вже немає в живих.

В Красносільському ми протримались 36 годин. Сподівались, що нам дадуть допомогу, що нас виведуть, просили артилерію відпрацювати по ворогові, давали їм координати, а вони відповідали, що немає наказу. А ми попалили багато російської техніки, захопили три БМД і один танк, але в нас було дуже багато поранених і ми не могли вільно пересуватись. Потім деякі хлопці з інших батальйонів почали здаватись у полон. Крім нас ще залишались хлопці з кіровоградського спецназу і з розвідки чоловік 15. Вони з Савур-Могили до нас пробились, йшли звідти пішки.

Росіяни сказали, щоб ми їм віддали тяжко поранених, і що вони їх передадуть Червоному Хресту. Ми так і зробили, а потім вони нас попередили, якщо ми не здамося, вони почнуть наших поранених розстрілювати. І нам довелося здаватися. Ще нам пообіцяли, навіть дали слово офіцера, що сєпарам нас не передадуть, але цієї обіцянки вони не дотримались.

Ми були страшенно виснажені, голодні. Нас відвезли кілометрів за 10 від Красносільського, тримали у полі. Ми збирали качани кукурудзи і гризли їх. Вороги нам перевіряли вени. Цікавились, під чим ми ходимо в бій. Казали: “чи ви взагалі без голови? Бо це безглуздо, коли 70 людей з автоматами йдуть штурмувати місто”.

Ми були готові, що нас розстріляють, з усіма попрощалися по телефону. Я жінці подзвонив і сказав, що, напевно, вона мене більше ніколи не побачить. А коли поранених віддавали, попросив одного з хлопців передати мої речі мамі, якщо нас розстріляють.

Спочатку всіх завезли у Донецьк, загалом нас було 110 чоловік. Декого тримали на другому поверсі донецького СБУ, а наш батальйон тримали у підвалі. Ми постійно вірили, що нас або поміняють, або звільнять. Там ніхто духом не падав. Коли зробили перший обмін, нас залишилось приблизно чоловік 90. Через півтора місяця 70 чоловік відправили в Іловайськ на відбудову міста. У нас були люди з різними будівельними спеціальностями в батальйоні. Ми там ремонтували дахи, склили вікна, латали усі дірки, які залишились від снарядів.

Місцеві нам допомагали, хто їжею, хто одежею, взуттям. Майже щодня на стовпах у місті з’являлись жовто-блакитні прапори, або чорно-червоні. Сєпари зафарбовували, а люди їх знову малювали. Оскільки серед місцевих є партизан, то часто було чути стрілянину. Там я побачив велику бетонну огорожу, де було написано “Україна – це Донбас”. І ніхто на цей напис вже не звертав увагу, махнули рукою. Був випадок, коли на весіллі напідпитку вийшла молодь і почали кричати: “Слава Україні”.

Але бувало і навпаки, коли місцеві кричали на нас: “Чого ви сюди прийшли, що ви тут забули?” Ми, як військовополонені, не мали права прирікатись, але я не витримав, повернувся і сказав: “А куди ми прийшли? Ми прийшли на свою землю, ми – в своїй державі”.

– Так виходить, що ви в своїй державі – полонені?

– Виходить, що так, – сказав я.

Але потім, поодинці ці люди підходили до мене і казали: “Ми за вас!”

А от коли вони разом збираються, то вони всі за “ДНР”, за Росію.

Вони просто бояться одне одного. Тому що одне одного можуть здати, як в старі радянські часи. Їх ведуть і закривають в тюрму за підтримку українців, за пропаганду.

Місцеві знають, що Іловайськ розбомбила Росія, а не ми з автоматів. І вони насправді за нас, але гуртом вони за Росію.

Жили ми в лінійному відділенні міліції, будівля була обгоріла, ми туди наносили порожніх ящиків від снарядів, зверху поклали ДСП і зробили собі лежаки. Якісь продукти нам передавали спочатку сєпари, а потім наші волонтери якось домовились і постачали нам їжу. Два з половиною місяці я пробув у Іловайську і півтора місяця у донецькому СБУ. Понаходив там книги, які вони просто повикидали на смітник. Я вчуся на юридичному факультеті Національної Академії Управління, тому там я прочитав багато юридичних книг, можна сказати, зайнявся самоосвітою. Знайшов книгу про голодомор. Взагалі, всі книги, що я там познаходив, привіз додому.

У полоні я перехворів на запалення легень, там де була куля, утворилася больова шишка, біля лівого ока було 2 осколки, великий я витягнув руками, а маленький заріс.

Коли вже у Києві звернувся до хірургів, вони розрізали і дістали оболонку від кулі. І той маленький осколок біля ока теж вирізали.

Нас звільнили шляхом обміну:150 наших на 225 сєпарів. Усіх розділили на групи по 10 чоловік. Коли вийшов з машини, подивився, що висить наш прапор, подумав, може це просто нас розігрують. Підійшов до хлопців і кажу: “Слава Україні!”, вони: ” Героям Слава!” Попросив у одного, щоб дав мені рідним подзвонити, коли побачив, що він дістає телефон і простягає мені, тоді повірив, що це наші. У полоні і волонтерів тримають, лиш за те, що вони допомагають українцям. А я б у полон більше не пішов ні за що, просто підірвав би себе, бо дуже мені там не сподобалось.

(Валерій відмовився розповідати більш детально про своє тривале перебування у полоні, боючись за життя своїх друзів, з батальойну “Донбас”, яких досі не звільнили, – Ред.)

Коли нас привезли в Петрівці на обстеження, лікар мені сказав, що в мене не вилікували пневмонію. Але в центральному госпіталі МВС перевірили і виявили, що то гострий бронхіт. Коли випишусь, то одразу поїду до мами, бо вона не знала, що я на війну пішов, поки не побачила мене по телевізору. А після мами поїду знову воювати.

Мене дуже вразило на цій війні, що плачуть чоловіки, офіцери. Я ніколи раніше такого не бачив. А ось в Пісках довелося. Це було в липні. Нас з Донбасу небагато було, якраз проривали кільце навпроти донецького аеропорту. Наші тоді це село звільнили.

Після боїв я побачив, як плакав полковник над своїми загиблими хлопцями – я це ніколи не забуду.

Мені б дуже хотілося спокійного життя, десь в Закарпатті, наприклад. Я по гриби люблю ходити. Але, щоб настав мир, то треба закінчити цю війну, треба перемогти агресора. Я тепер добріший до людей став, я дуже люблю українців. Мені якось форму видали, а вона велика на мене, не зручно. Я пішов у магазин, подивився на ціни, немає в мене такої зарплати, щоб її купити. Тоді я звернувся до хлопців, а вони мене і обули, і одягли. Ось такі в нас люди. Особливі.

Віка Ясинська, Цензор.НЕТ