Ми були в кільці і виривалися з боєм – ужгородський хірург про Дебальцеве

#Надзвичайне

Люди лягали відпочивати після 12-кілометрового маршу під вогнем прямо на землі

Основна частина бійців Збройних сил України, які вирвалися з дебальцевського оточення, опинилася в Артемівську та Костянтинівці. У перші дні після прориву для багатьох із них не були створені навіть елементарні побутові умови, люди лягали відпочивати після 12-кілометрового маршу під вогнем прямо на землі. Буквально на наступний день все змінилося: волонтери з Краматорська і самого Артемівська привезли солдатам харчі й теплі речі.

Лікарів 128-ї бригади медичної роти, які всі вісім діб оточення працювали в Дебальцеві, прихистила Національна гвардія України. Всього їх було 40 чоловік, але 9 лютого загинули відразу четверо. Екіпаж «швидкої» з пораненими виїхав з Дебальцева, коли кільце вже замкнулося, і підірвався на фугасі. Коли через три години, не дочекавшись машини, ще одна група вирушила назустріч, вона теж підірвалася на замінованій сепаратистами дорозі.

«Ми були в кільці і виривалися з боєм, – розповідає хірург 128-ї бригади Олександр Данилюк. – Організація виходу була задумана грамотно: вийти з оточення без втрат було не реально, але втрати були не такі великі, які могли б бути. Проблема була в тому, що котел з'явився за вісім діб до виходу. Прості солдати ще на початку січня, коли я приїхав у Дебальцеве, прогнозували оточення. Але на це тоді ніхто з вищого начальства не реагував».
Данилюк приїхав з Ужгорода, де закінчив ординатуру і працював у лікарні. Коли 30 листопада в Києві був розігнаний Євромайдан, молодий лікар купив квиток до столиці і подзвонив головному лікареві вже з вокзалу. «Я сказав, що їду до Києва і по-іншому не можу». Головлікар відразу все зрозумів. Каже: «Звичайно».

Поїхав як звичайний активіст, але коли з'явилися перші поранені і в мегафон оголосили, що потрібні лікарі, прийшов і став оперувати. Коли в лікарню прийшли співробітники СБУ і стали питати, де я, їм відповіли, що в операційній. А в цей час мені подзвонив головлікар і каже: «Саша, ти зараз в операційній, зрозумів мене?». Я йому відповідаю: «Звичайно, в операційній на Грушевського». У нас у будинку профспілок була імпровізована операційна. Там я оперував. Там на руках у мене помер наймолодший активіст Майдану Назар Войтович...», – згадує Данилюк.

У дебальцевському котлі він залишився єдиним хірургом у своєму підрозділі і наодинці проводив операції, в тому числі ампутації кінцівок, зашивав печінку і шлунок. Оперував в бліндажі, на колінах, прикриваючи собою поранених від землі, яка сипалася після постійних розривів мін.

Кількість загиблих під Дебальцевим назвати точно складно, але, за оцінками Данилюка, при спробі евакуації поранених гинув кожен третій. Він показує на телефоні фотографії з розбомбленими автомобілями швидкої допомоги. «Жодної машини швидкої не залишилося, – розповідає лікар. – Майже всі, кого вдалося врятувати там, загинули при спробі евакуації».

Поранені місцеві жителі, які вирішили не їхати в евакуацію, теж потрапляли на операційний стіл до Данилюка. «Ми їх годували, селили у нас у бліндажах. Таких не доводилося ні в чому переконувати. Вони ж самі бачать, що українська хунта на сніданок їх не їсть, снігурами не фарширує», – сміється Данилюк.

Він непогано орієнтується в міфології російського телебачення: у Дебальцеві транслювалися і російські, і українські канали. «Ми дивилися і те, і інше, і десь посередині вишукували правду. Коли українські ЗМІ в один голос стверджували, що ніякого котла немає, по російському телебаченню заявляли, що нас мало вже не знищили. Напевно, зараз показують бинти та шприци, які після наших операцій залишилися, і кажуть, що ми там під наркотиками були, як під час Майдану показували». Оперувати сепаратистів, які потрапили в полон, Данилюку не довелося.
До Артемівська часто приїжджає з інспекцією начальник медичної служби Збройних сил. Стикнувшись із ним у невеликій їдальні, де волонтери цілодобово готують для солдатів, Олександр Данилюк показує йому все ті ж фотографії з телефону з дебальцевського котла. Незважаючи на втрати через нещодавнє оточення, Данилюк сповнений позитиву: «У мене і позивний веселий – «Смайл», усмішка. До того ж, учора був найщасливіший день за всю війну, – пояснює молодий лікар. – Мені подзвонив мій друг Вадим Свириденко, якого поранило в Дебальцеві. Його вивозили разом з усіма пораненими, коли в машину потрапила міна. Всіх розкидало, і через деякий час, хто не помер відразу, став замерзати. А він виявився під іншим пораненим, який його останнім своїм теплом зігрів. Так і вижив. Його потім знайшли розвідники «ДНР» і якось дуже швидко обміняли. І ось він дзвонить мені, і таке чудо – чути його голос».
З 25 лютого всі українські солдати, що вийшли з оточення, відправляться у відпустку. За словами Данилюка, їм усім зараз потрібна психологічна допомога та відпочинок. «Як лікар я знаю біографії всіх своїх пацієнтів: скільки дітей, скільки планує – все розповідають. І всі вони, в тому числі, загиблі, стоять перед очима, в пам'яті. Коли ампутуєш людині ногу, показуєш йому, що тут не можна нічого зібрати: «Як я буду жити з цим, давайте краще я помру», – відповідають майже всі. Ти робиш операцію і постійно з ним розмовляєш, і він потихеньку починає звикати до існування без кінцівки. Роз'яснюєш, що є професії, якими можна займатися, є протези, можна бути корисним і сім'ї, і суспільству. І після цього майже всі хлопці махають рукою: ну давай, відрізай. Тому, як лікар, я розумію, наскільки нам зараз потрібна психологічна допомога та розрядка», – каже Данилюк.

Коли він оперував активістів Майдану, їм приходили СМС: «Ви зареєстровані як учасник масових заворушень». Такі ж «лякалки» приходили солдатам, які опинилися в оточенні у Дебальцеві, якщо вони хоча б раз виходили там в інтернет: «Пахне смаженим. Ротний утік до Краматорська, я теж буду вибиратися». Або інша СМС: «У нас закінчилася вода і жратва, ми будемо відступати в Луганськ». І такі СМС приходили всім. Така система: один номер невідомий, а інший – наче від когось із записної книжки, але без останньої цифри. СМС автоматично після прочитання видалялися майже на всіх телефонах. Хоча на деяких залишилися.

У військовому госпіталі Національної гвардії коридори заставлені коробками з ліками: написи польською мовою, українською, івритом. Тут, в основному, дорослі, добре екіпіровані добровольці, які сплять на ліжках упритул один до одного, не звертаючи уваги на шум навколо. До вечора всі вони вийшли до ганку госпіталю, куди привезли останки трьох медиків, загиблих по дорозі з Дебальцева 9 лютого. Прийшли десяток місцевих жителів, добровольці з прапорами Національної гвардії та медичної служби: встали з боків від машини, де лежали вкриті білим тіла. Кілька жінок, обнявшись, плакали, одна загорнулася у прапор України і мовчала доти, поки священик не відспівав панахиду, і всі по черзі пройшли і доторкнулися до холодної тканини. Після цього жінка закричала, її ніхто не зупиняв, і вона потім довго стояла перед госпіталем одна. Здорові мужики в камуфляжі і зі зброєю розгублено озиралися, наче не знали, куди йти далі, а потім раптом заспівали «Ще не вмерла…» Після цього всі розійшлися.
Перед камерами залишився заступник командира медичної роти Національної гвардії України Олег Войцеховський, який сухо коментував: «Один з екіпажів, які вивозили поранених, потрапив під обстріл. Інша група виїхала назустріч, але підірвалася на тому ж полі. Це сталося 9 лютого. Дорога перебувала під обстрілом, можливості забрати тіла не було». Тіла повернули майже через два тижні сепаратисти. «Не повірю, поки особисто все не побачу, – продовжує Войцеховський. – Не можу я повірити. Загиблий з позивним «Кавказ» був найавторитетнішим у роті. Якби не він, роти б не було. У нього онуки залишилися. А у іншого хлопця дружина і двоє дітей. Їм потім, коли він уже загинув, з його телефону дзвонив хтось, сміявся. Ці хлопці лікували, вони не вбивали, а рятували всіх. Сука війна».