Співпереживати, слухати, але не розпитувати деталей

Правильна тактика спілкування з тими, хто повернувся зі сходу України

Військові й добровольці, силовики й волонтери – чимало закарпатців нині перебувають на сході України, де йде справжня, хоч і гібридна, війна. А вона, як відомо, залишає шрами не лише на тілі, а й на душі. Як допомогти тим, хто повертається з Донбасу, влитися в мирне життя, а їхнім рідним – дочекатися чоловіків-синів-батьків, не перебуваючи постійно на межі нервового зриву, – в студії 21 каналу розповідала психолог Наталія Братасюк.

Приїхавши у відпустку, воїн не встигає переключитися на мирне життя

Наталія Братасюк добре знає про проблеми тих, хто повертається з війни, і каже, що важко доводиться не лише їм, а й їхнім рідним, близьким, зокрема дівчатам, котрі в статусі нареченої чи просто друга залишилися поза увагою. «Нерідко буває так, що хлопець повертається з зони АТО, і він уже змінився. Іноді навіть не може сказати, чи має ті ж почуття, що й до мобілізації. Або в стосунках, наче, все гаразд, а молодий чоловік сидить дома цілими днями, не хоче виходити на зв’язок. І виникають проблеми. А вся біда в тому, що дівчата не знають особливостей емоційного стану воїнів. Вони приїжджають у стадії шоку через фізичну чи моральну травму, яка може тривати місяць-півтора. За 10 днів відпустки хлопці просто не здатні оговтатися. Їхній мозок не сприймає реальності: як це ще вчора я був на справжній війні, а тут мирне, порівняно спокійне життя? Коли чоловіків забирають у армію, це відбувається поступово: повістка, комісія, навчання, потім передова. А назад їх повертають за день-два, і вони не встигають емоційно переключитися. На фронті цінності, пріоритети міняються, і думками воїни залишаються в тій реальності – відокремитися від неї, поки триває війна, неможливо. Бо якщо почнеш, так би мовити, вивантажуватися з неї, то як зможеш повернутися, сприйняти знову ті труднощі, ту некомфортну небезпечну реальність? Тому вони залишаються в тому тонусі, і це добре, бо, зрештою, дає їм більше шансів вижити. А що робити з новими нюансами в стосунках – людям потрібно роз’яснювати. Наприклад, для дівчат, чиї хлопці служать на сході, ми організовуємо спеціальні групи, щоб ознайомити їх із психологічними особливостями військових, пояснити, як із ними поводитися. Дехто потребує допомоги, бо війна вбила стосунки: ніби коханий повернувся живим, а почуттів немає… На жаль, і таке трапляється», – розповідає Наталія Михайлівна.

Вона радить: утримувати контакт потрібно, якщо людина не геть ізольована. Зазвичай воїни, повернувшись, просто відпочивають – не мають ні фізичних, ні емоційних сил виходити з дому. Бо в нас як тільки вийдеш, так одразу знайомі починають випитувати деталі: як там, чи страшно, чи ти вбивав? А вони воліють не згадувати. Якщо подруга, наречена зателефонує й прийде – це нормально сприйметься. Але не варто в цей період говорити про якісь серйозні справи мирного життя на зразок весілля. «Ви можете разом проводити час, дивитися фільми. Співпереживайте, слухайте, якщо він щось розповідає – сама ваша присутність може справляти психотерапевтичний ефект. А згодом хлопці, як правило, вже хочуть кудись вийти», – каже психолог.

«Треба розраховувати тільки на себе й просто бути поряд»

А загалом в очікуванні ротації, коли додому вже не в відпустку, а надовго повернуться наші воїни, варто розібратися, як допомогти їм адаптуватися до мирного життя.

Наталія Братасюк радить рідним узяти собі за правило не втручатися, дати бодай тиждень спокою: «Треба бути готовим, що ваш чоловік повернеться, але  не зможе звернути гори, взятися за виховання дітей тощо. Треба розраховувати тільки на себе й просто бути поряд. Якщо ж у нього є порушення сну, високий рівень агресії чи замкнутість триває більше тижня – ведіть його до психолога. Це не означає, що людина психічно хвора, просто вона потребує допомоги. Спеціалісти розберуться, якої саме. Може виникнути ситуація, що демобілізований не справлятиметься з колишньою професією, якщо, наприклад, вона передбачала роботу з людьми. І тут питання, чи зрозуміє це роботодавець, соціум? Соціум, на жаль, зазвичай намагається ізолювати тих, хто важко адаптується до мирного життя. Мовляв, вони хворі, від них краще триматися подалі. Але це помилка: більшість можуть відновитися, посттравматичний стресовий розлад розвивається не у всіх. Потрібні любов, терпіння – і все стане на свої місця. Але іноді бувають такі розлади, що жінка не витримує, сім’я розпадається: скажімо, чоловік без попередження поїхав і повернувся за 2 місяці тощо».

Допомогти повернутися до мирного життя тим, хто воював на сході, мали би реабілітаційні центри. Та наразі хлопці в них 3 тижні побули, відпочили й їдуть додому. Суспільство ставить собі галочку, а кардинально це нічого не дає. Бо, за словами Наталії Братасюк, насправді реабілітація триває місяцями, іноді треба до півроку інтенсивної психотерапії, медикаментозної підтримки. А тому реабілітаційний центр має бути чимось на зразок координаційного центру, де за графіком чергують психіатр, психотерапевт,  соціальний працівник, юрист тощо. Має бути диспетчерський пункт, де приймають людину й скеровують до того чи іншого спеціаліста, який надасть допомогу чи пояснить, куди звертатися для вирішення конкретної проблеми.

У нас кризові служби ніби є, але розрізнені: якщо вони не прийшли в госпіталь, то де їх шукати? Кризовий центр знімав би ці питання, та він потребує фінансування… З іншого боку, за світовою практикою, третина тих, хто повертається із зон збройного конфлікту, має посттравматичний стресовий розлад, що може призвести навіть до суїцидів чи вбивств. Таке нас може чекати і після завершення АТО. Щоб не було таких крайніх проявів – слід дбати про адаптацію цих людей. Треба розуміти, що зараз війна ще триває, і звернень не так багато. А коли вона закінчиться – їх побільшає.

Механічна робота й фізичні навантаження допоможуть профілактувати стрес

Нинішній період є психологічно нелегким навіть для тих, хто не має безпосереднього стосунку до війни, але найважче, звісно, тим, чиї рідні вже на сході чи скоро поїдуть туди. «Ми живемо в ситуації хронічного стресу. І затягується вона зокрема тому, що ми не називаємо речі своїми іменами: не можна казати «АТО», якщо це війна. Підміна понять викликає дуже велику агресію в суспільстві», – зауважує Наталія Братасюк. Вона каже, що закарпатці по-різному реагують на реалії сьогодення. Одні намагаються ізолюватися від них і жити як раніше – і салюти пускають, і святкують гучно, мовляв, мені все одно, що там у світі коїться. Інші, навпаки, є дуже включеними в події. Найоптимальніший варіант – бути між цими крайнощами.

На запитання, як же все-таки впоратися зі стресом, Наталія Михайлівна каже: «Його треба проживати. Ми любимо наковтатися таблеток – і все. А краще йти до психолога. Він володіє психотерапевтичними немедикаментозними методами й допоможе прожити стрес. Бо якщо емоції тамувати, витісняти чи ігнорувати – вони все одно вас наздоженуть, причому в найбільш непідходящий момент. І це виглядатиме неадекватно: ситуація минула, а ви починаєте «заморочуватися». Оточуючі цього не зрозуміють».

Тим, хто надто переймається подіями на Донбасі, Наталія Братасюк радить менше дивитися новини: раз на день, а то й пропустити деньок. «Ви своїми переживаннями на ситуацію на сході не вплинете. Намагайтеся стати в таку позицію: ми телефоном спілкувалися – сьогодні з моїми рідними усе гаразд; якщо щось станеться – мене повідомлять. Тобто варто мислити категоріями здорового глузду. Бо якщо думати, чи не накрило їх, раптом, «Градами» через 5 хвилин після розмови, то це погано. Треба шукати власні ресурси. Давайте чисто механічну роботу рукам – вона профілактує стрес: ліпіть вареники, клейте конверти абощо. Пішохідні прогулянки теж добрі, як і загалом фізичні навантаження, якщо здоров’я дозволяє. Словом, використовуйте всі доступні методи: моліться, спілкуйтеся з друзями чи в соцмережах – обирайте те, що вам допомагає», – підсумовує психолог.

Наталія ПЕТЕРВАРІ