Верхи не хочуть, низи не можуть

Пусті обіцянки українських політиків починають набридати як українцям, так і західним донорам

Останні кілька тижнів в Україні позначилися не лише ескалацією конфлікту на сході, а й посиленням політичної кризи, що може мати вже в найближчій перспективі негативні наслідки.

Мабуть, варто почати з того, що в останньому інтерв’ю в «Дзеркалі тижня» посол США в Україні Джеффрі Пайетт, фактично, прямо вказав нинішньому керівництву на затягування реформ, неефективність роботи уряду та зниження рівня довіри на Заході до української еліти, що перебуває при владі. Він зокрема сказав: «Я вважаю, що сьогодні для України реформи – це справа національного виживання. Гальмування реформ перші 11 місяців після революції породило фрустрацію. Для мене очевидно, що їх проведення є вимогою українського громадянського суспільства та звичайних громадян. А також – найпотужнішою зброєю спротиву Володимиру Путіну».

Мабуть, не варто дивуватися зі спіча американського посла, адже кожен українець може оцінити власний добробут, зміни в системі управління на місцях тощо. І варто зазначити, що негативні коментарі звучать усе частіше. Ясна річ, війна вносить свої корективи, і в українців уже досить чітко сформоване уявлення про необхідність економити, допомагати армії, обмежити власні потреби, де це можливо. Однак списати всі негаразди в економіці та держуправлінні лише на війну не можна.

Що цікаво, такі думки вже висловлюють і деякі нардепи не з опозиції, а з коаліції, прекрасно розуміючи, що терпіння народу не залізне, а реальних кроків до стабілізації ситуації в країні не проводиться. Навпаки, посилюється протистояння між різними групами впливу в парламенті та уряді, ідуть взаємні звинувачення в прийнятті неправильних рішень тощо. Зі ЗМІ ми про це чуємо чи не щодня.

Відтак виникає логічне питання: а що далі? Чи варто очікувати парламентської кризи, розпаду коаліції? За умов посилення протиріч це цілком можливо. Хоча нині політики мали б відкласти власні амбіції в «довгий ящик» та перейматися питаннями, які впливають на реальний сектор економіки, – ми бачимо радше перше. Ніхто не хоче поступатися власними інтересами та прагне отримати з ситуації дивіденди.

І це бачать ті, хто нині підтримує Україну, в тому числі й фінансово. Обіцяні реформи мають декларативний характер, протидія корупції чомусь не дає реальних результатів, а вимоги до збільшення фінансової підтримки переважно пояснюються військовими потребами. Десять років тому ситуація була схожа, просто тоді не велися військові дії. Але вже за рік після Помаранчевої революції західні ЗМІ цілком відверто почали писати про «втому від України». Точніше, від її керівників, які не могли реалізувати взятих на себе зобов’язань. Відповідно відбулася поступова зміна влади, нове протистояння, новий Майдан. Але першопричиною тих процесів була саме неспроможність переможців зробити бодай щось реальне для благополуччя власного народу.

Цьогорічна ситуація з Держбюджетом стала показовою: прийняли вночі один документ, а потім побачили трохи інший. Чи можливе таке в правовій державі? Кілька нардепів прямо вказали на фальсифікації, однак це питання так і не вирішили. Виходить, хтось змушений виживати за 1500 гривень, а хтось може на власний розсуд змінити кілька статей у бюджеті, і нічого...

Уже незабаром нам обіцяють збільшити плату за енергоносії, зокрема газ, можливо, й компослуги, і для більшості такий крок центральної влади може означати, що людям просто не вистачатиме грошей на найнеобхідніше. І в парламентській коаліції вже є чимало тих, хто розуміє: така ситуація цілком може вдарити саме по них. Відтак нагнітання політичної ситуації є цілком очікуваним і, в кращому разі, в уряді відбудуться певні зміни. У гіршому – йтиметься про його відставку. А це вже парламентська криза, яка може суттєво послабити країну в нинішній дуже складній ситуації.

Поки ми так і не бачимо тієї політичної волі, про яку політики розповідали з трибун Майдану чи напередодні виборів. Немає волі щось дійсно змінити: не кілька сотень начальників, а спробувати поламати систему, спрямовану на концентрацію капіталів на верхах та зубожіння низів.

Зараз модно стало називати «агентами Кремля» тих, хто висловлює альтернативну думку щодо подій в українській політиці. Зробити з опонента ворога держави легко, але неправильно: часом непродумані та хибні кроки влади діють проти неї самої. Скоро вже й ворогом не буде кого називати, але чи стане від того краще країні? Питання риторичне.

Віктор ЛАЗОРИК