Про реально воюючого депутата, відчайдушних волонтерів у зоні АТО та довіру східняків до закарпатців

Розповідь правоохоронців, котрі повернулися з Донбасу

Закарпатські міліціонери вже з півроку несуть службу на сході України. Недавно з зони АТО після 35 днів перебування там повернулася чергова група правоохоронців. Із двома з них –   начальником Берегівського райвідділу УМВС підполковником міліції Миколою Курицею та керівником Міжгірського РВ підполковником міліції Юрієм Огняником – ми поспілкувалися, аби розпитати, як сприймають на Донбасі наших хлопців, чи міняється потроху свідомість східняків і  чи проглядається взагалі кінець цієї жахливої гібридної війни...

«На сході «Слава Україні!» звучить дуже органічно»

Микола Куриця розповідає, що служили вони біля Дебальцева. Охороняли блок-пости Артемівська, супроводжували волонтерів на передову, допомагали в охороні громадського порядку тощо. «Передати обстановку там неможливо, це треба бачити, – ділиться враженнями Микола Миколайович. – Я колись воював у Придністров’ї, але це зовсім не те. В зоні АТО легко вимовляється «Слава Україні!» – воно звучить абсолютно органічно. Так само звичною справою є заспівати гімн – просто так, для душі. Ми – різні структурні підрозділи з різних куточків країни – дуже дружно між собою жили, підтримували один одного, допомагали, чим могли».

На запитання стосовно настроїв населення підполковник каже: «Так, на сході чимало залишилося тих, хто підтримує сепаратистів. Але й дійсно хороших людей дуже багато. Вони розмовляли російською, ми – по-закарпатськи, та ніяких проблем на цьому ґрунті не виникало. Коли ми збиралися додому, місцеві просили нас не їхати. І не відступати, бо це там сприймається як катастрофа: багато людей на звільнених територіях живе надією, що ми таки підемо вперед. Узагалі, зведений батальйон «Закарпаття» має дуже високу довіру в тамтешніх мешканців».

Багато нарікань зазвичай лунає стосовно матеріального забезпечення військових, тому ми поцікавилися, як із цим було в наших силовиків? За словами Миколи Куриці, їхній батальйон їхав на схід зі своєю провізією, водою, машинами, бензином тощо. Все це, як і каски-бронежилети, їм не довелося купувати за власні гроші – УМВС подбало. Багато чим навіть ділилися з військовими. «Єдине, що ми потрапили туди на новорічні свята, а морози тоді доходили до 32-х градусів. Ми ж по 24 години чергували на блокпостах, потім добу відпочивали. А на сході постійно дмуть сильні вітри, тож навіть при 5^о С відчуття холоду набагато більше. Думали перейти на 12-годинні чергування, але нічого, хлопці витримували».

До речі, попри війну, Новий рік наші міліціонери відзначали весело: до них у зону АТО приїхав начальник УМВС у Закарпатській області Сергій Шаранич, привіз ялинку, яку прикрасили на вулиці. Микола Куриця з Юрієм Огняником поїхали по блокпостах – із шампанським привітати колег. Правда, на одному з постів така інтенсивна стрільба почалася, що думали, вже не повернуться звідти. Але обійшлося. Потім ще Різдво відсвяткували майже по-домашньому – з щедрим столом і колядуванням. Співали так, що навіть місцеві хвалили.

«Хто перший одягнув бронежилет – той прикриває собою вікна»

Про бойове хрещення на сході починає розповідати Юрій Огняник: «Телефонує мені Микола Миколайович і питає: «Ти на місці? Все нормально?» А потім спокійним голосом: «Піднімай по тривозі, така-то ситуація». Я дав команду, всі швиденько зібралися – без усякої паніки, хоча це міліція, і більшість у бойових діях участі раніше не брали. Коли постало питання, хто піде посилювати блок-пости, – всі висловили готовність».

А Микола Куриця продовжує: «Якщо маєш у підпорядкуванні 50 чоловік – мусиш розраховувати, що хтось запанікує. Коли я служив у Придністров’ї, то іноді в такому стані солдати були, що й зачепити боїшся. А тут приходжу – стоїть один у бронежилеті в вікні, прикриває від можливого обстрілу інших. Бо ж люди спали, хто перший одягся – той і прикриває».

Проте Микола Миколайович зізнається, що найбільше його вразили волонтери: «Ну, ми там, бо це наша робота. А вони? З Рахова чоловік і жінка на автобусі приїхали, подолавши майже 2 тисячі кілометрів. Привезли печі, їжу теплий одяг, інші речі. Ми їх зустріли, привезли до себе, а наступного дня вони питають: «Де наші?» «На самій передовій», – кажемо. «Їдемо туди!». Ми їх провели, звісно. Ще з Рахівщини двоє чоловіків привезли допомогу й просили телефонувати, якщо щось треба. Також у зоні АТО я зустрічав багато тих, хто був на Майдані в закарпатських містах».

Підполковник наголошує на особливій спорідненості військових і силовиків, котрі перебувають у зоні військового конфлікту. Там їдеш дорогою, і жодна зустрічна машина просто так не пролетить – усі вітають один одного. Але чим ближче до Дебальцевого, тим похмуріша картина: довкола обгорілі автівки, купа собак безпритульних, із населення самі дідки-бабки залишилися. І солдати вже реально втомлені, бо служать по 4-5 місяців…

«Місцеві підходили, пригощали нас, але здебільшого нишком»

Юрій Огняник, перш ніж потрапити в Міжгірський райвідділ, понад 13 років служив у Криму. Багато його колег залишилися там, але  засуджувати за це всіх поголовно він не може – у когось там етнічне коріння, сім’ї. «Та я не розумію тих, хто зразу в соцмережах почав поганити Україну», – каже. За його словами, в Криму дійсно більшість населення підтримувала Росію, тому півострів так тихо й пішов. А на Донбасі – зовсім інше. «Одна жінка з двома дітьми щоразу приходила, коли в нас проводився інструктаж, і приносила то тортик, то печиво. Інші теж пригощали, але нишком: боялися, що їх осудять сусіди, знайомі. Ці люди просили: тільки не їдьте геть! – розповідає Юрій Васильович. – Правда, траплялися й такі, що звинувачували нас у обстрілах. Пробував переконувати, що це не так, але то – марна справа».

І все ж, скільки разів закарпатські міліціонери не питали в місцевих, як пройти чи проїхати кудись, – жодного разу їх не спрямували так, аби нарвалися на ворожий блок-пост.

Хоч доводилося неодноразово виїжджати на передову, чогось особливо страшного Юрій Огняник не розповідає (правда, загострення ситуації почалося, коли вони вже мали повертатися додому). Але зізнається, що умови на передовій його вразили: «Там трактор вирив траншею – ну все, хлопці, з новосіллям вас! Потім вручну підрівняли стінки, згори перекрили колодами, засипали землею, бетонну плиту поставили, щоб «Град» не пробив, – і бліндаж готовий. Туди вниз сходи ведуть. Запах, звісно, не дуже, але тепло – «буржуйки» добре нагрівають. На харчування наші воїни не скаржаться, і ніхто не каже, що в таких умовах не буде служити…»

«В зоні АТО я зустрів воюючого нардепа»

Не можемо оминути неприємне запитання щодо мародерства на війні –  є свідчення, що й наші воїни, правда, частіше з добровольчих батальйонів, іноді цим не гребують. На що Юрій Огняник відповідає: «Ніхто не може профільтрувати особовий склад ідеально. Є патріоти, котрі готові вмерти за свою землю, а є й недостойні люди. Я особисто з випадками мародерства не зустрічався, та на війні може бути всяке. Знаю, що зараз там комендатура ввела жорсткіші правила: зі зброєю в громадські місця заходити заборонили».

Зате Юрій Васильович бачив у зоні АТО народного депутата, який там реально воював! Якось на передовій, куди він поїхав із «беркутівцями», за обідом виникла суперечка про «Беркут» – ті переконували, що нічого поганого не зробили, а хлопці з Майдану – навпаки. «Я висловив свою думку, що якби в нас усі не виконували накази й переходили з одного боку на другий, то порядку не було б: треба розбиратися з тими, хто дає злочинні накази. І тоді хтось із присутніх переключився на депутатів. Мовляв, то все вони винні… На що один боєць каже: не говоріть так, бо в нас тут воює нардеп (і показує його), хоч він це й не афішує. Я не повірив, попросив посвідчення. І справді, нардеп! Він їздить на засідання парламенту й знову повертається воювати! Я навіть сфотографувався з ним на пам’ять», – розповідає Юрій Огняник.

«Переконати людей на сході можна тільки добрими справами»

На майже риторичне запитання «Чи скоро це все закінчиться?» Юрій Васильович оптимістичної відповіді не дав: «А куди дінуться ті всі люди, котрі зараз на тому боці? Ну, росіяни повернуться додому. А місцеві? Ті, хто стріляв, розуміють, що їм доведеться відповідати за скоєні злочини, й готові стояти до кінця…» І все ж підполковник Огняник переконаний, що зробити Донбас проукраїнським можна – але тільки якимись конкретними справами: мають діяти державні установи й нормальний товарообмін, люди повинні розуміти, що життя входить у нормальне русло. Там проросійська пропаганда йшла роками, і так враз загальну свідомість не зміниш. «Сказати, що там усі хочуть до Росії, я теж не можу. Переважно кажуть: залиште нас у спокої, дайте нормально жити. Але дуже багато людей, у першу чергу це ті, хто чогось добився в житті, хочуть, щоб там  була Україна. І наші хлопці воюють там за свою Батьківщину й на своїй землі – це додає їм сил», – підсумовує Юрій Огняник.

Мирослава Галас