»Во Львове неприятно поразило количество круглосуточных магазинов…»

Один довгий скажений день – так можна охарактеризувати мою поїздку до Львова, на Форум видавців-2014. Час перебування: з п’ятої ранку 14 вересня по першу годину ночі 15 вересня.

«Цигани на львівському вокзалі» – цим мене перелякали перед поїздкою, тому вирішила знайти собі підстраховку-супермена, який мене, власне, захистить о п’ятій ранку від циганів. Кого ж «піднапрягти»? Вибір упав на Львівську обласну організацію НСПУ. І мені не відмовили.

Тож статечний львівський поет Олесь (Олег) Ганущак, з яким я до цього не була знайома, о п’ятій ранку завантажився моєю торбою і повів мене до приміщення спілки на вулиці Соломії Крушельницької, 27 (я ще знаю код вхідних дверей)).

Диво – дорогою світлофори нам показували лише зелене світло. Так, фортуна не лінувалася підморгувати зеленим у цей день. Костьол святої Ельжбети готично темнів, підсвічений червоним. Бруківка вилискувала зміїною шкірою. Ми простували, стираючи підошви черевиків.

Неприємно вразила кількість цілодобових магазинів. Здається, всім зрозуміло, що вночі туди йдуть не за хлібом.

Якби члени житомирської обласної організації НСПУ (яке володіє лише однією кімнаткою в адмінбудівлі) побачили приміщення львівської, то облизнулися б. Уявіть собі старий будинок із дерев’яними східцями та кованими залізними поренчами. Спілка розташувалася в приміщенні колишньої нотаріальної контори, яку кишнули звідти в період Другої світової війни. А нотаріусам властиве тяжіння до невимушеного блиску аристократії. Близько десяти кімнат, кожна має своє обличчя. Велика зала для зібрань у бірюзовому кольорі, оздоблена позолотою. Старовинні кахляні каміни. Балкон із виходом на єзуїтський парк.

Кімната, де я розташувалася, має дерев’яну оббивку стін і розкішну стелю. В ній – кілька потаємних кімнат. У одній із них, за словами пана Олега, є диван, на якому (о, сором!) Олесь Гончар кохав свою музу (ні, то не була його дружина). Кажуть, так чинив не лише Олесь Гончар… Йой.

До речі, коли десь о десятій ранку ми з паном Олегом знову зустрілися, він приніс мені вірш, на який я його, виявляється, надихнула. Але ні, я не стала його музою. Просто надихнула. Хоча вірш був доволі-таки еротичний. Щось останнім часом я часто надихаю письменників старшого віку на літературні звитяги. Мабуть, це збіг.

У Львові я отримала прізвисько Марічка-чічка (чічка – це квітка, а не те, що ви подумали). Мені пояснили, що ім’я Марія мені не підходить, бо воно занадто поважне.

Тож Марічка-чічка кинулася на виставку Форуму видавців. Спочатку – на третій поверх, де зазвичай продає свої книжки тернопільський письменник Петро Сорока. До речі, в нього є новинка – книжка «Шедевр». Із радісного переляку влаштували фотосесію. Потім із Петром Івановичем прогулялися третім поверхом, де зустріли Мирослава Дочинця, Юрія Николишина, кількох видавців. Петро Сорока рішуче забрав у мене фотоапарат і наполіг, щоб ті зустрічі зафіксувати. Сподіваюся, це принесе мені щастя. Як і кілька візитівок…

Діалог між мною і Юрієм Николишиним (він – письменник і видавець, ми познайомилися цієї зими, коли він із М.Дочинцем приїжджав до Житомира): Юрій: Я з цікавістю прочитав рукопис вашого роману. Я зрозумів психологію жінок! Я (ледь стримуючи тріумфуючу істерію): Дякую… Юрій: Але наше видавництво не може надрукувати цей роман! Я (з розумінням): Чому? Юрій: Він занадто відвертий. Внутрішня цензура видавництва не пропустить. Тобто моя теща.

Форум-2014 – традиційний, як на мене. Дорогі видання, від вигляду яких тече слина в книголюбів, дешеві книжечки, які продають просто з торби під огорожею палацу Потоцьких. Репрезентації іменитих письменників, де не продихнути, і представлення маловідомих авторів, на які приходять лише їх особисті знайомі. Тут відчувається дух літературної конкуренції.

Купівля купи цікавих книжок, розвивальної іграшки для малої, – і бігом до арт-кав’ярні «Дзиґа», де ось-ось мав розпочатися захід «Житомирська школа поезії». Так, тут продихнути можна було. Анастасія Євдокимова – чудовий модератор, глядач міг послухати розважальні теревені поетів замість їхніх віршів, сприймати які не кожен зможе півтори години поспіль. Житомиру гикалося, бо поети Юлія Стахівська, Стронговський, Лесик Панасюк, Оксанка Гаджій, Юлія Кручак, Богдан-Олег Горобчук постійно його згадували. Іноді мікрофон доходив і до мене. Як тебе не любити, Житомире мій…

Потім – збивання ніг у пошуках чогось вражаючого: цікавої репрезентації, місцин разом із Анною Сінельніковою (автор «Репортеру Житомира», до речі). За Аничкою – спробуй встигни, але ми так і не добігли до кількох заходів. Зате видряпалися сюрреалістичними, а на одній ділянці – психотропними східцями на вершечок міської ратуші, де бомкає годинник. Там була виставка, як виявилося – малоцікава. Зате краєвиди… Львів – як живе іграшкове містечко з пряників і кольорових кручених льодяників. З вкрапленнями нудних совдепівських коробок.

Із підслуханого: львів’яни не проти, щоб Україна позбавилася від Донбасу, як від зрадливого придатку. А, можливо, і від більшої території, до якої входить «нєпанятний» Житомир. Про Крим уже ніхто не згадує.

Анна поїхала додому десь у дикий западенський край, а я повернулася разом із паном Олегом до спілки. Виявилося, що в одній зі спілчанських кімнат працює редакція всеукраїнської спортивної газети «Спортивка». Працівників у них всього двоє, які мають багато псевдонімів. Провинився автор – псевдонім звільняють. Узагалі, якщо на газету не подають судові позови – це нецікава газета…

Проводжали мене зі Львова пан Олег і редакція «Спортивки» в повному складі. Зелене світло закінчувалося… А циган ми все-таки побачили – вони спали всі гуртом просто на сирій землі в привокзальній зоні.

Троє чоловіків услід за мною ввірвалися у вагон №14 потяга «Ужгород-Київ» і, попри темряву, сплячих людей, знайшли місце №44, зазначене в моєму квитку. Пан Олег ще й відшукав місце для моєї валізи, хай вже сусідка у вагоні вибачає, але їй змусили добряче посовати свої торби, звільняючи простір. Дякую всім за турботу і терпіння!

Подорожувати до Львова одній – це те відчуття, коли ти лізеш на другу полицю в плацкарті, тобі це з першого разу не вдається, ти б’єшся головою об третю полицю і нарешті влягаєшся. Піднімаєш очі – за цією принизливою екзекуцією уважно спостерігав молодий і, бляха, симпатичний, парубок на протилежній другій полиці. Він посміхається і каже: «Ви ж могли…».

Та могла. Але я люблю битися головою об третю полицю.

РЖ