Закарпатський слід Володимира Висоцького

Спогад журналіста: учорашнє не переписати...

Якби зараз жив співак і виконавець майже 800 своїх унікальних пісень і віршів, театральний актор, рупор про життя навиворіт у колишньому СРСР Володимир Семенович Висоцький (він помер 34 роки тому в Москві й похований на Ваганьковському цвинтарі), то неодмінно одним із перших засудив би агресію Президента Росії, свого тезки Путіна стосовно України.

А ще, без сумніву, разом із іншими патріотами стояв би на московських мітингах, із його «бардських» вуст лунала б поезія, що неминуче виганьбила б імперські замашки лідера країни-сусідки, войовничих терористів,  сепаратистів, бойовиків тощо. Звісно, жив би демократією, був би її співцем, як своєї пори боянами були академік Андрій Сахаров, правозахисниця Валерія Новодворська та інші. Але з життя пішов задовго до перебудови – у 1980 р., маючи усього сорок два з половиною роки.      

І ТАКИ НАПИСАВ…
            Якщо зізнатися чесно, то брався описати цю маленьку й трохи казусну міні-історійку у своєму ранньому журналістському житті кілька разів. Але завжди відкладав зображення примітного з погляду сьогодення епізоду стосовно смерті 29 липня 1980 р. у Москві поета-пісняра-артиста Володимира Висоцького через різні причини. У радянські часи цей спомин особливої актуальності не мав, а у дев‘яностих, через безліч сімейно-побутових клопотів, двійко маленьких дітей у тому числі, усе якось призабулося. І коли настала справжня свобода слова, захотілося все це в пам‘яті «оновити», що засвідчило б суть функціонування преси в тоталітарній країні (догорбачовській). Але у переддень 25-ої річниці з дня смерті В. Висоцького певний час журналістикою не займався, отже – не написав; до тридцятих роковин (у 2010 р.) цієї трагічної дати прихворів – теж не написав. Із нагоди 75-річчя від дня народження видатного барда радянської епохи (у січні 2013 р.) була якась інша серйозна причина, аби не взятися за перо. А потім то часу не вистачало, то натхнення пропадало і т. д. і т. п.
           Зараз, маючи більше вільних годин, вирішив розказати, як, практикуючись у газеті «Закарпатська правда» в Ужгороді влітку 1980 р. (студіювання газетного ремесла припало на липень-початок серпня), написав інформацію про цю неймовірно важку та гірку утрату. Спершу «нашкрябав» від руки, відтак писання передрукувала секретар-машиністка, і я навіть здав його відповідальному секретарю (здається, В. А. Мариніну). А той скерував сторінкову замітку до одного із заступників головного редактора (якщо не помиляюся, М. В. Рішка, адже «шеф» обласного партійного часопису Олександр Коробко перебував у літній профвідпустці). Слід сказати, що всі були висококласними журналістами: на сьогодні, як не прикро про це писати, ця «закарпатськоправдівська» трійця вже покійна.
          – Чи буде завтра в газеті моя замітка? – поінтересувався я від Миколи Васильовича Рішка. У відповідь від газетного метра почув: «Звісно, викладемо її на 1 сторінку, бо вже післязавтра застаріє й утратить актуальність…» Це був серйозний чоловік як у житті, так і в журналістиці, тож сумніватися у його заяві в мене не було жодної підстави.
         
ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО – ЗАВЧАСНО НЕ РАДІТИ...

Я, звісно, потішився від такої твердої обіцянки. Радощі зашкалювали і від того, що написати про цю мінорно-сумну, але топ-новину, мовляв, удалося не будь-кому, а мені, практиканту-четвертокурснику факультету журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Уявляв, як викладачі хвалитимуть під час захисту «практики» цю невелику, але таку козирну інформацію: як-не-як, Москва, смерть кумира мільйонів Висоцького (як не згадати роль Жеглова у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна»), понад 110 тисяч людей на похороні тощо. Не кожному, міркував про себе, пощастило надрукуватися про передчасну смерть геніального співця, артиста, слава про якого не давали спокійно жити й спати компартійним ідеологам і КДБ, бо той «кусав» їх у своїх піснях і виступах на сцені тощо. А ось «Закарпатська правда», незважаючи на свою «компартійність», таки вмістила цю замітку…
         Добре пам‘ятаю навіть її назву – «Смерть співака із Таганки» (це – виправлений варіант відповідального секретаря, а мій робочий заголовок звучав трохи по-іншому: «Сльози і смуток Олімпійської Москви»). Зрештою, як перше, так і друге охрещення були пристойними. Але не так сталося, як гадалося – моя втіха-радість виявилася «ранньою», вона луснула, як мильна бульбашка. Наступного дня (здається, у вівторок чи середу) я, ідучи в редакцію (вона тоді розміщувалася в старому центрі Ужгорода), в одному з кіосків Набережної за 2 коп. придбав свіжий номер новинки. Але навіть не розгорнув і не заглянув на її сторінки – тримаючи у руках, ледь не бігцем прямував на планірку. Розвернув газету десь після дванадцятої дня: зирк на першу, відтак другу й третю сторінки – замітки про смерть В. Висоцького нема. Поклав перед собою четверту шпальту й почав очима нишпорити  – і теж катма! Мало не сказився від несподіванки, і мною, звісно, оволодів шок. Я завжди звик вірити й говорити правду, тож понадіявся, що слово заступника редактора поважного часопису – криця.
         
ЛЬВІВСЬКИЙ ГАРТ СТУДЕНТІВ-ПРАКТИКАНТІВ

Тодішній 27-річний кореспондент відділу пропаганди Віктор Кузьмич Дрогальчук (згодом він став начальником «Закарпатки», очолював управління преси ОДА й нині редагує газету «Ужгородські вісті») порадив піти до відповідального секретаря та з‘ясувати, що ж трапилося? Я так і вчинив. Але двері «очільника» газетного штабу» виявилися зачиненими і я попрямував до заступника головного редактора. «Той самий обіцяльник» скоса глянув на мене через скельцята окулярів і недвозначно запитав: «Звідки, Михайле, маєш таку інформацію?»
– Позавчора по телебаченню передавали, про смерть радіо інформувало своїх слухачів тощо, – не вгавав я.
– А яке радіо? – допитувався один із газетних керівників.
         Отут я і запнувся. Адже в гуртожитку УжДУ, де нас, журналістів-практикантів (трьох із «Закарпатської правди», по одному з «Молоді Закарпаття» – Мирослава Дочинця, обласного радіо та видавництва «Карпати») прилаштував вузівський профком, на канікули роз’їхалися ледь чи не всі студенти. На поверсі мешкали ми і якийсь третьокурсник-фізик із Мукачева, пам‘ятаю, що звали його Богдан, а прізвище не затямив (коли через 20 років зустрілися в місті над Латорицею – заледве один одного упізнали). Юнак зостався, аби перездати іспит. Ось він і «розніс» вість про передчасну смерть цього співака, який і насправді був улюбленцем мільйонів, кумиром молодіжної аудиторії насамперед. А добув її, слухаючи «ворожі» «Голос Америки» та «Вільну Європу» на хвилях транзисторного радіоприймача марки «VEF». І тільки після того, як західні радіоголоси поширили цю сенсаційну новину, Центральне телебачення (з Останкіна) вустами незабутніх дикторів Анни Шатилової та Ігоря Кирилова також одним чи двома реченнями сповістило про раптову кончину на 43-му році життя цієї унікальної людини, дошкульного критика радянської системи, що не раз потрапляв у немилість влади й спецслужб. Але це, як кажуть, тема вже іншої статті. До речі, В. Висоцький був настільки популярним, що попрощатися з ним зібралося майже 110 тисяч москвичів і гостей столиці. Були на похороні й закарпатці, які в ті дні перебували на московській Олімпіади-80: перекладачі, водії, кухарі чи інші, хто опинився у ті липневі дні у російській столиці проїздом із заробітків з Півночі, Сибіру, Зауралля, Далекого Сходу тощо. А ще багато людей у регіонах, які звикли слухати його невмирущі та завжди актуальні пісні, також щиро співпереживали, оплакували смерть співочого божества тощо. Люд був шокований відходом у світ потойбічний людини, голос якої лунав із платівок у машинах, під час гулянь, на відпочинку, у молодіжних компаніях тощо. Ми, студенти-журналісти, та ще й у Львові, який недарма називали некоронованою столицею української демократії, також добре зналися з творчістю цього поета із хриплувато-бардівським басом. У нашій кімнаті також лунав його голос – з магнітофонної плівки, яку тоді можна було придбати лишень по блату та з-під поли.
        Звісно, я не «здав» свого ровесника-фізика з Ужгородського університету, бо інакше він не те, що не пересклав би іспит, а й і взагалі «вилетів» би із вишу. Відомо, що із західними голосами боролися різними методами, прагнули навіть нейтралізували їх глушилками тощо. Але це мало допомагало. Слід також сказати, що В. Висоцький дуже багато платівок записав за кордоном, адже третьою його дружиною була актриса Марина Владі – красуня-француженка російського походження. Тож і він у демократичній Франції, яка для Росії нині будує (добудовує) човни за мільярди доларів, «Містраль» у тому числі, бував частенько. Саме на автомашині «Рено» їздив по Москві доти, поки не перекупив «Мерседес» (1976 р.), який належав тодішньому Генсеку Леоніду Брежнєву. До речі, співак мав у власності навіть «Жигулі»-копійку.
        
ЗА КРОК ВІД ХАЛЕПИ

Отже, до кабінету я повернувся пониклий, і на таку мою похнюпленість звернув увагу завідувач відділу інформації, знаний закарпатський фейлетоніст Олександр Прокопович Підгорний (йому, як і В. К. Дрогальчуку, доручили опікуватися практикантами з Львівського університету – мною, С. Крашевським із Жидачева, мукачівцем О. Фроловим і двома студентками з Києва. Але Віктор Кузьмич, який щойно прийшов у цю обласну газету з тячівської районки, того року одружився і відбув у після весільну відпустку, тож половина «нашої» практики зразка 1980 р. пройшла без його уваги). Послухавши версію у відмові публікації, сам пішов довідатися, що ж трапилося. А коли повернувся, то мовив: «Ти, Михайле, із цією інформацією про смерть Висоцького міг улипнути в серйозну халепу. Знаєш, що друкувати її заборонив сам обкомівський цензор, який ретельно вичитує все, що йде в номер…» А ще старші товариші зауважили, що із-за мене вже дісталося «на горіхи» всім, хто не зупинив новаторство-ініціативу практиканта. Зверху також дали пораду активніше доручати мені писати статті на інші теми… Приміром, сухенький, грізний і прискіпливий «експерт» із облліту, якого боялися всі – від редакторів і аж до поетів і прозаїків, цікавився, де я викопав таку інформацію, адже про це повідомляли тільки західні радіоголоси, чому, приміром, не написав, про московську Олімпіаду, яка була в розпалі, звідки я родом, хто батьки тощо. Уже згодом довідався, що інформація про смерть Висоцького таки з»явилася у тодішніх центральних газетах, зокрема, у сміливих і тиражних московській «Вечерней газете», «Советской культуре» і «Советской России» (через певний час редакторів цих видань змінили іншими головредами). Розлогих репортажів по телебаченню про похорон співця епохи «розвинутого соціалізму» не було через те, що буцімто всі журналісти й телеоператори були зайняті висвітленням Олімпіади, тож часу «на Висоцького» не мали. Наївне, звісно, пояснення! Згодом хотів розшукати свій рукопис, але і його слід пропав. Опісля мені сказали, що казус із заміткою зам‘яли, адже за мною, мовляв, не водилося ніяких компроматів-грішків. А був би доти десь або на чомусь «засвічений» у КДБ, неодмінно дали б ходу цій справі. І не ясно, що було б далі…

ПРО МУКАЧІВСЬКИЙ СЛІД ВОЛОДИМИРА ВИСОЦЬКОГО…

Звісно, про життя і творчість В. С. Висоцького написано стільки, що і не перечитаєш, бібліографи фактично дослідили чи не кожен день його енергійної та неспокійної натури. Згодом, тобто уже після смерті, він став лауреатом Державної премії Союзу РСР (і заслужено!), з‘явилася навіть його унікальна та інтелектуальна книжка «Нерв», яка довго прикрашала мою домашню бібліотеку. Але одного разу дав прочитати це раритетне видання, придбане в книгарні м. Кошице (Словаччина), хорошому приятелю і той забув його мені повернути. Відтак відомий журналіст, а нині лауреат Шевченківської премії у галузі літератури, прозаїк Мирослав Дочинець разом із 93-річним краєзнавцем-земляком Василем Пагирею написали кілька статей про мукачівський (хоч і нетривалий) період В. Висоцького. У місті на Латорицею жив його рідний дядько Олексій – колишній військовий-полковник. До нього, у наш край, як свідчать джерела, Володимир кілька разів приїжджав ще в дитинстві та в юності. А одного разу навіть на оглядини місцевості з метою зйомок художнього фільму, уже в ранзі знаного артиста, тоді каталися на дрезині – аж десь у село Бабичі, куди й насправді вела «мала» колія. Мукачівська життєва сторінка «співця» недоліків, хиб і пороків тодішнього компартійно-радянського режиму і насправді є унікальною, а талановитий медійник Мирослав Дочинець перший зумів розшукати (розкопати) ці сліди артиста, композитора, співака, поспілкуватися з тими, хто запам‘ятав його приїзд, гостини тощо. Кілька публікацій у газетах стали основою 800-сторінкової книжки-дослідження, присвяченого Володимиру Висоцькому. Про цей унікальний труд, що з‘явився у Санкт-Петербурзі й розповів мені Мирослав Дочинець, який пишається, що зробив помітний вклад у розробку цієї «висоцької» теми. І взагалі, каже колега пан Мирослав, провінційне Мукачеве таїть у собі чимало інших секретів мистецько-літературного життя.
         
…І ПОДЯКУЙМО МИРОСЛАВУ ДОЧИНЦЮ

І треба ж такому бути: я дописую цю статтю про один окремо взятий епізод понад тридцятирічної давності зі свого журналістського життя, пов‘язаний зі смертю В. Висоцького, розмірковую про роль Шевченківського лауреата М. Дочинця у висвітленні мукачівського періоду біографії поета-пісняра, і тут дзвонить мобільник – екран висвітлює прізвища мого однокашника (він родом із Хуста, але обжився та акліматизувався в цьому «не першому, але й не другому вароші» Закарпаття). Мирось (це – по-дружньому), як завжди, щедро доповнює моє усно розказане йому письмове творіння певними та змістовними фактами. Щоправда, про мій життєвий уривок-епізод призабув. Бо, як виявилося, у статусі практиканта-кореспондента «Молоді Закарпаття» поспіль кілька днів, які припали на смерть і похорон феноменального віршописця та співця епохи Союзу РСР, перебував у відрядженні за межами краю. Але пообіцяв, що неодмінно доповнить щоденникові записи про нашу практику в Ужгороді, приєднає свій коментар. Тим паче, що це була найяскравіша пора нашого молодіжного життя, коли ми знайомилися з відомими постатями нашого краю – у літературі (І. Чендей, Ю. Шкробинець, В. Ладижець), у журналістиці (М. Бабидорич, Ю. Зейкан, П. Часто), культурі, спорті тощо. Та й припала наша практика на дні московської Олімпіади-80, прощання з унікальною та виняткового як пісенного, так і творчого дару загалом людиною-артистом В. Висоцьким, за яким сльозилася та сумувала вся прогресивна громадськість. Недарма заголовок так і неопублікованої в газеті «Закарпатська правда» інформації «Сльози і смуток олімпійської Москви» запам‘ятався назавжди. І взагалі, це була перша омана з боку партії влади: у майбутньому я прагнув подібне не вчиняти. Хоча бувало всяке. А ще учорашній журналіст, а нині літератор вищого ешелону пообіцяв: розкаже і про цей епізод учорашнього, який, за його словами, заслуговує на увагу з кількох причин. Зокрема, як під «парасолею» цензорів із облліту берегла та захищала себе компартійна преса, аби, не дай Бог, не зліпити щось крамольне, за що могли дати по шапці. І так добряче, що з очей могли посипатися іскри! За його словами, мій товариш ніколи не сумнівався у моїх чеснотах, бо я, мовляв, не «здав» тоді студента-фізика, який готувався не до перездачі екзаменів, а слухав закордонні голоси, не здав би і тепер. Що ж, це тоді хоча й було модно, але небезпечно. Такими врізалися в пам‘ять ті роки-десятиліття – для журналістів, суспільства, партії, еліти і мільйонів простих громадян, читачів, слухачів, глядачів тощо.

МИХАЙЛО ПАПІШ, журналіст