Скільки ще витримаємо?

Частіше за все тему авторської колонки не потрібно довго шукати – її підкидує саме життя. Так і цього разу. Днями в Ужгороді приїхала мамина сестра, тітка Марія, ми пішли до лікаря показати невеличку ранку на обличчі, яка вже з рік турбує жінку. Підозри були найгірші – онкологія. Що, в принципі, й підтвердилося. Щоправда, лікар-дерматолог одразу заспокоїв: пухлину треба прибрати, але з нею можна жити десятиліттями, бо метастази не пускає.

Йдемо в онкодиспансер, тітка задумалася та й каже: «Уявляєш, 1 серпня виповниться 48 років, як я працюю. Причому 48 років – серед туберкульозу! (Вона працює в тубдиспансері, й не думайте, що там лікують тільки закриті форми недуги. – Авт.). Якщо врахувати, що час від часу, за різними законами, рік ішов за два, то ледь не всі сто років відпрацювала. А що маю за це? Трохи більше 1300 гривень пенсії... З якими не варто навіть у лікарню йти, бо ні на що не вистачить...»

Ви тільки уявіть собі – півстоліття роботи, уже не кажучи про умови праці!!! А пенсія яка? Хіба, скажете, нардеп, прокурор чи суддя вартий більшої пенсії, ніж моя тітка? Що вони зробили кориснішого чи важливішого за неї, що мають десятки тисяч? Чи, виносячи вироки, ризикували більше життям, ніж жінка, яка щодня стикалася з відкритими формами турберкульозу? Ось вам і вдячність держави – на старості нема з чим до лікарні піти... До речі, один із препаратів для лікування її хвороби – в межах¬ 800 гривень. До того ж гарантії, що вдасться повністю позбутися недуги, – жодної.

Або ж інший приклад: сусідка кожні три-чотири тижні повинна проходити хіміотерапію. За кожну віддає 1800 гривень. На днях із болем розказує: «Питаю лікарку, скільки ще процедур – а вона мені каже: це вже пожиттєво... Мене аж затягнуло, слова вимовити не могла: думала, ще 10 – 20, ну, півбіди, але до кінця життя? А звідки гроші брати? Якби не діти – вже давно довелося б руки скласти. Бо що таке 1800 гривень – це нині дві пенсії, і якщо б тільки ми двоє з чоловіком були, то доводилося б усі гроші, що прийшли за місяць до хати, віддавати тільки за 1 процедуру. І не кажіть, що в селі живемо, то легше. Нічим не легше: крім картоплі чи помідорів, які сам виростиш, скільки ще треба всього купити, вже не кажучи про оплату газу та електрики. Як виживати? Як лікуватися?»

Іншого знайомого лікарка допікала: «Ви давно пропустили чергову хіміотерапію. Куди пропали на кілька місяців?» Чоловік чесно відповів: «На заробітки їздив, щоб гроші заробити на ліки. Бо ви мені б зі своєї кишені їх не оплатили...»

Це – лише три випадки. Три випадки, які свіжі. Які болять щодня, коли думаєш, що вся Україна наразі – як у первісні часи: хто сильніший, той і виживе. Хіба цього ми варті? Хіба заслужили такого?

І скільки ще витримаємо?  

Наталія ПЕТЕРВАРІ, "Закарпатська правда"