Закарпатська грузинка Гецко-Лобова знайшла своє щастя у гандболі!

Єдина олімпійська чемпіонка на Закарпатті Ніна Гецко (у дівоцтві Лобова) у неділю святкує свій день народженні — провінційне Берегово стало для неї рідним у середині 60-х років минулого століття, коли вона, уродженка міста Зестафоні (неподалік Кутаїсі в Грузії), разом із рідними переїхала на Закарпаття й тут почала писатися її спортивно-життєва біографія.

Щасливе провидіння тренера Зупка

Про «зіркову» недільну іменинницю, Олімпійську чемпіонку з гандболу в Монреалі 1976 року, переможницю та золоту призерку світових ігор з цього виду спорту у Будапешті 1982 р. Ніну Гецко з Берегова написано статті, книги, знято кінофільми, у школах і бібліотеках облаштовано постійно діючі фотовиставки, альбоми тощо. Її звитяги на гандбольних майданчиках краю, України, Європи та світу знані в кожній закарпатській родині, адже ручним м‘ячем вона почала займатися у зовсім юному віці. Школярці Ніні було усього 11 років, коли на своєму дебютному тренуванні вона уперше взяла до своїх мізерних долонь кругленького м‘яча. І пораділа, звісно, що пішла не у гімнастику чи куди-небудь, а у гандбол. Отже, саме того дня для впертої юнки почала писатися спортивна біографія. Настанови давав молодий учитель-фізкультурник Йосип Зупко, який опісля став заслуженим тренером України, перетворивши провінційне Берегове у гандбольну столицю Закарпаття. Пославки про наш гандбольний край гриміли на увесь тодішній Союз! Відтак на однойменній спортивно-навчальній базі у Берегові була встановлена меморіальна дошка учителю, наставнику та просто шанованій і знаній у спорті людині-тренеру. На урочисту церемонію відкриття завітали олімпійська чемпіонка Ніна Гецко, призерка чемпіонату світу Людмила Задирака та інші. Вони ділилися спогадами, міркували, як на вищий рівень піднести закарпатський жіночий гандбол, зробити його, як і колись, популярним і захоплюючим видом спорту. Саме Й. Зупко, який згодом переселився на постійне місце помешкання до Угорщини, де й помер, перший розгледів голкіперський талант Н. Гецко та зумів вселити надію молодому даруванню, переконавши дівча, що гандбол – це її майбутнє, її життя. Так воно, зрештою, і сталося. Виходить, що талант до виховання молодої зміни Й. Зупко мав як навчений, так і вроджений.  Який був би щасливий тренер, якби дожив до нинішніх часів, коли в Ужгороді започатковано та щорічно проходить кубок на приз Олімпійської чемпіонки Ніни Гецко, де вона разом із іншими впливовими особами у спорті вручає цю високу відзнаку. Події останніх часів внесли певні корективи у цю спортивну сферу, але є надія що все буде добре й на цій царині.

І медаль, і «бабусин» факел, і вітання

Відтоді ім‘я легендарної спортсменки, кавалера ордена Княгині Ольги ІІІ ст., почесної громадянки Берегова та Берегівського району, заслуженого майстра спорту СРСР і міжнародного класу, члена Президії гандбольної федерації України та очільницю однойменного крайового об‘єднання ось уже понад сорок років не сходить зі сторінок преси, екранів телевізорів, а останнім часом навіть інтернет-сайтів. Відому фізкультурницю радо вітають на різного роду фізкультзаходах і першостях – спартакіадах, чемпіонатах, змаганнях, фестивалях тощо. Вона охоче ділиться спогадами про своє багате на різного роду спортивні баталії, події, факти, епізоди життя. Бо ж понад сорок п‘ять років у великому гандболі – це ціла епоха, яка помножена не тільки на вікторії, але й різного роду довкола спортивні проблеми. Приміром, годинами та безупинно може розповідати, як кілька років тому була факелоносцем Олімпійського вогню у Києві, де з цією метою скликали-запросили найтитулованіших українських спортсменів. Тут були брати Клички, Блохін, Підкопаєва та інші. За традицією, смолоскип, який залишається його власнику, є найдорогоціннішою реліквією в домашньому музеї. Отже, так і тут. А недавно на сцену міського БК з цим «бабусиним» факелом урочисто виходила онучка Юліанна – таке було видовище, така краса, що малій аплодувала уся зала. Та, звісно, найбільша гордість – це олімпійська медаль, здобута в переможних поєдинках-дуелях Монреаля. Довідуємося, що того далекого вже в часі сімдесят другого року жіноча збірна уперше у своїй історії на чолі з тренером-легендою І. Турчином вийшла на гандбольний манеж. І перемогла – заокеанські виступи принесли нашим спортсменкам яскраві перемоги та золоті нагороди. Як відомо, І. Турчин вважався одним із кращих тренерів ХХ століття, він не раз бував у Берегові, обожнював літній відпочинок на Боржаві. У Києві мешкає його дружина Зінаїда, з якою вже роками приятелює берегівчанка. Віриться, що завтра вона також приєднається до поздоровлень на адресу Ніни та з цієї славної нагоди зичитиме їй здоров‘я та добра, жадатиме щасливих миттєвостей.

Липневі іменини – без чоловіка Юри

Звісно, олімпійська чемпіонка чекатиме недільних поздоровлень. Минає 57-ий липень її світлого та спортивного життя. Одне тільки прикро, що цьогорічний день народження (20 липня) Ніна Гецко, як завжди, хоча й відзначатиме в сімейному колі, але уперше поруч не буде її прекрасного та завжди життєрадісного чоловіка Юрія – наприкінці квітня він навіки пішов із життя. Підступна смерть забрала його від нас після важкої хвороби за два тижні до 64-річчя – це також утрата невимовної ваги для родини, міста, краю. Цієї славної та знаної людини з академічним статусом і такими ж знаннями, особистості неймовірної мудрості, порядності, чесності на білому світі немає більше ста днів. З таким болем важко змиритися, трудно згадувати, а печаль забути просто неможливо. Журбі та смутку в душі не розминутися! Та, попри все, пам‘ять про пана Юрія живе, особливо в серцях найрідніших людей, зокрема, вісімдесятишестирічної матері Мальвіни Михайлівни, сина Юрія, невістки Наталії та онучки Юліанни, яка 1 вересня, як дасть Бог миру та здоров‘я, переступить поріг того навчального закладу, де дідусь колись учився. А ще є вірні друзі, приятелі, товариші, які також не дадуть загаснути свічці його доброї пам‘яті. Бо стільки добрих справ на його рахунку, що годі в одній статті перерахувати: культура, футбол (настільний у тому числі), бізнесові орудки, колоритні культурницькі затії місцевого та всезакарпатського масштабів, лекції про вічне життя («Віжибу»), поїздки за кордон тощо. Не зайвим буде сказати, що пану Гецку пропонували престижну роботу в Києві, його навіть хотіли бачити на посаді віце-президента Футбольної Федерації України, а високі ходоки кілька разів навіть приходили додому та «кликали» на губернаторський чолопок в Ужгороді. Завжди знаходив причини та відказувався. Не прагнув безмірної слави, хоча до рутинної роботи завжди був охочий. Знав і вмів керувати, тямив, як кадри розставляти. Був непоганим економістом, бо за плечима мав Львівський лісотехнічний інститут.

Таким його знали і запам‘ятали
       
        – Ми не в силі повірити, зрозуміти, прийняти цю важку втрату. Чоловік був для всіх нас опорою, наснагою, подихом і цілим світом, – розповідає про нього Ніна Романівна. – Його інтелект, знання, енергія, запал, ентузіазм, порив повсякчас запалювали на добрі справи не тільки рідних, але й багатьох берегівчан, зрештою, чималу кількість краян. Пригадую, як він витворював останні свої прижиттєві заходи загальнообласного масштабу, з яким захопленням Юра вишуковував творців-героїв велелюдних атракцій, нишпорив нові сюжети, аби кожному запам‘ятався той чи інший галла-концерт чи творчий вечір. Йому телефонували, йому писали, до нього навіть приїздили, і кожному приділяв увагу, бо таку вже мав звичку. А як ретельно плани складав і переписував, до пізньої ночі формував списки тих, кому довіряв, кого хотів бачити поряд. І завше дбав, щоби організовані ним заходи були щедрими на талановитих людей. Він не мирився з шаблонністю у творчій роботі – як своєї, так і чужої. А якщо вже йому щось сподобалося, то неодмінно хвалив, величав талант ініціаторів, навіть аж захоплювався здобутком, успіхом, удачею тощо. За яку б справу не брався мій покійний чоловік – доводив її до логічного кінця… І насправді, такий у нього вже був стиль творіння, тож Ніна Романівна нерідко нині споминає, як жив і компонував свої дії її чоловік – мудро, грамотно, розумно, тверезо. Так само в нього порядок був не тільки в записах, але і в думках. Досить вдало він організував і провів в Ужгороді конкурс краси «Міс Закарпаття-2014», на якому змагалися найвродливіші дівчата з усієї Закарпатської області. Ще й нині згадують цей вартісний захід, до того ж на його творення було витрачено мінімум грошей – спонсори нерідко самі зголошувалися сприяти в тому чи іншому змаганні грації, краси, вроди, інтелекту. Як відомо, корону красуні здобула берегівчанка. Понад усе він цінував акуратність, чепурність, пам‘ятав деталі, дрібниці, які потім ставали в пригоді у великому – він не пропустив жодного свята, ані одної дати чи дня народження близьких йому людей, друзів, а до ювілярів їздив сам, аби потиснути руку та мовити щирі слова-поздоровлення. Любив із приводу знакових дат, чисел і подій надсилати вітальні листівки. Багато читав, газети та журнали для сім‘ї передплачував одним із перших у Берегові. Це й не дивно, бо, працюючи свого часу головним районним ідеологом, він і сам вимагав подібним чином робити своїх підлеглих.
           
Ішли по життю удвох

А ще Ніна Романівна та Юрій Михайлович до безтями кохали одне одного, у цій сім‘ї завжди панували сімейна тиша, благодать і щастя. Між іншим, іменинниця й зараз вродлива, симпатична, інтелігентна, ввічлива, скромна, спокійна, стримана, милосердна, вона ще й цікава, щира, чуйна, делікатна жінка, хоча стільки прожито, пережито, спізнано, побачено, звідано. І можна собі уявити, якою вона була у роки своєї кипучої молодості, коли липень дарував їй, приміром, чудових і прегарних двадцять чи двадцять п‘ять літ. Коли додати молодечі моторність, стрункість, прудкість, граціозність, спортивний темперамент, активність, настирність, то її дівочій красі не було меж і граней. І де б вона не була, куди б її не кликала-звала доля, а грала вона у молодості як у місцевих командах (до речі, берегівські «Колос», «Бактянка» виступали на всесоюзних чемпіонатах і навіть у вищій лізі гандбольної першості тодішнього СРСР), так і за кордоном, зокрема, в «Вашаші» (Угорщина), югославських «Будучності» та навіть у «Стярні» (Ісландія), що на краю світу, де тренувала-наставляла місцевих, завжди тримала контакт із домашніми. А пан Юрій постійно цікавився, як там вона, які має спортивні успіхи, чи не втратила форму тощо. А коли приїжджав до дружини в гості, неодмінно навідувався на матчі, переглядав «відеотренування», аби згодом виказати свої міркування, думки, спостереження, дати поради тощо. З цього приводу пані Ніна згадує їхнє знайомство в колишній Югославії, куди у службове відрядження поїхав майбутній її чоловік, що працював тоді секретарем комсомольської організації меблевого комбінату (на цьому підприємстві діяв славнозвісний молодіжний клуб «Глобус»). І треба ж такому бути, що вона якраз у цій балканській країні перебувала на тренуваннях у складі збірної колишнього СРСР з ручного м‘яча. «Не раз вспам‘ятовую вислів, що світ круглий і малий, бо хоча ми й жили у крихітному Берегові, але чомусь не стрічалися, а велено було нам уперше одне одного побачити та познайомитися аж за кордоном», – наголошує іменинниця.
А вже потім удома налагодили тісніші контакти, зав‘язалася щира дружба, яка переросла у непідробне кохання та згодом навіки поєднала два молоді серця. Шлюб реєстрували в Берегові, весілля, а було воно скромним і без пишнот, зіграли у тодішньому ресторані «Карпати». Запросили рідних і найближчих друзів, де лунали тости-вітання, побажання-гратулювання та «гірко» веселило вуста – ось так гуляли «найяскравіші» молодожони. З цього приводу часто наголошувалося, що кількість гостей на весіллі – це аж ніяк не показник щасливої життєво-сімейної ходи. Зрештою, це були роки, коли Ніна Романівна вважалася гандбольною «зіркою», а Юрій Михайлович завдяки своєму хисту вибудовував концепцію затребуваності у суспільстві кожної людини, займався дозвіллям молоді тощо. Винагородою за ці пошуки стало просування службовою кар‘єрою, і невдовзі його перевели на роботу у «білий дім», де він навіть очолив Берегівщину – прийшовся цей «короткий» злет на 1990-ий рік.

У гандболі щастя знайшла

Із покійним чоловіком іменинниці ми багато контактували, я бачив і усвідомлював, яке коло друзів мала ця людина, у місті з ним не віталися хіба-що приїжджі або малеча. А ще він любив життя, для розквіту рідної землі, України готовий був аж до самопожертви. Сильно хвилювався, переймався у дні лютневих подій, коли лилася кров на Майдані, навіть якось перепитав, чи по телебаченню все це наживо показують? Можна писати та згадувати багато, але завтра, 20 липня, у олімпійської чемпіонки день народження. Привітаймо цю славну жінку, яка до цієї липневої дати хоч і прийшла без своєї половини (нічого не вдієш – таке життя), але сповнена радості та гордості, що саме вона десятиліттями підносила наш край своєю роботою. А назва цій роботі – гандбол! Гандбол її життя! І вона щаслива цьому. Хай ваше спортивне та домашнє щастя, Ніно Романівно, розтягнеться ще не довгі-довгі роки…

МИХАЙЛО ПАПІШ, м. Берегово