Війна – це велике страхіття…

У цьому на власному життєвому досвіді переконалася Мирослава із Закарпатті, яка повернулася з охопленого війною Слов’янська.

Ще донедавна 74-річна Василина Юрик з Вучкового відчувала себе вдома майже самотньою — чоловік Михайло дев’ять років тому помер. А тут неждано з’явилися гості, зустрічала яких з радістю і співчутливим смутком. Серед них була і 26-літня онучка Мирослава, яку від щастя побачення обнімала зі сльозами на очах. Всі гостювальники Василини Василівни прибули не бозна-звідки, а зі Слов’янська – міста на Донеччині, де нині не згасає  полум’я війни…

Мирослава народилася саме тут — у мальовничому селі Міжгірщини, де з пелюшок її бавила бабуся. Закінчила навчання у місцевій дев’ятирічці. Та доля потім судила жити і працювати на індустріальному Сході — у Слов’янську. Про рідну домівку, як правило, ніколи не забувала – часто навідувалася у верховинський край.
— Цього року теж планувала приїхати до бабусі, але восени, — зізнається співрозмовниця, — та корективи внесла негадана жахлива біда. Уже місяць минув, як я у Вучковому.

За словами Мирослави, нікому зі слов’янців не міг навіть приснитися такий кошмарний сон після подій на Євромайдані у Києві, що тепер коїться у промисловому райцентрі: вулицями ходять люди з автоматами, курсує бойова техніка, безперестанку чути стрілянину і вибухи. Місто, яке налічувало ледь не 140 тисяч населення, опинилося без водопостачання, електроструму, соцвиплат… Суцільне нещастя, якщо не пекло як тут, так  в інших містах і селах Донецької та сусідньої Луганської областей. «Всюди хаос, люди в паніці»,  гірко констатує Мирослава. Одні від горя тікають подалі, інші, перечікуючи його, як можуть, ховаються удома. Мешкаючи у п’ятиповерхівці, її мати Віра та 75-річна бабця Світлана Захарівна в цей час з молитвами безсонно днюють і ночують не у квартирі, а підвальному приміщенні – там безпечніше. Аж 12 блокпостів – сепаратистських та української армії, каже, довелося благополучно минути, щоб відтак добратися до Закарпаття.

♦ Мирослава Юрик з бабусею Василиною.

Коли Мирослава сповістила, що у Вучкове напрошуються її подруга Наталка зі Слов’янська, а згодом і куми-земляки Олексій та Оксана з дочкою Анастасією, то бабуся, не роздумуючи, дала згоду, бо є де жити – поряд хати ще літня кухня. Та й з харчуванням не проблема, бо на обійсті і на старості літ тримає корову, свині, кури, на городі повсякчас вирощує всяку всячину. У коморі запасів продуктів вистачає і на велику родину. Чим багата, тим радо пригощала старенька досі незнайомих їй людей. Як сказала сама Василина Василівна, дуже гостям був до смаку сир. Але їхній настрій особливо піднімався за мандрівок на природу – масу приємних вражень відчули після відвідин Синевирського озера. Наталка аж на три тижні затрималася у Вучковому, а сімейна трійця — провела тут майже тиждень. Їхні прізвища не погодилася афішувати Мирослава Юрик, бо все може статися. Страх бере верх. За розмови поділилася тим, що куми ще не так давно міцно стояли у житті, бо займалися вигідним підприємництвом. Зараз невідомо, що з бізнесом, як і з їхнім житлом. Поки що подалися у Стрий до родичів. Подруга натомість уже не хоче до Слов’янська – вирішила повернутися у Донецьк, бо там, на її думку, менше загроз для життя.

— Війна – це велике страхіття, — з сумом говорить дівчина. Вона систематично спілкується по мобільному телефону не лише з мамою і бабусею, але й близькими їй людьми з Слов’янська. Всі без винятку, повідомляє, прагнуть тільки одного — миру і спокою.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ