Ужгородцям можуть знадобитися об’єкти укриття і далеко не для гри у хованки

Ситуація в Україні залишає бажати кращого. Коли все починалося, ми навіть й уявити собі не могли, що людям на Сході знадобляться об’єкти укриття.

А вже сьогодні шпальти газет рясніють заголовками на кшталт: “У Слов’янську люди живуть у бомбосховищах, ховаючись від обстрілів”.

Останні події мимоволі змушують задуматися: а чи не прийде війна і в Ужгород? Якщо так, то де нам ховатися в разі військової агресії? У зв’язку з цим не можна не згадати, що колись до війни в Ужгороді всерйоз готувалися. Підтвердженням цьому є бомбосховища. Отож “Карпатський об’єктив” вирішив уважніше придивитися до захисних споруд у нашому місті, аби з’ясувати, чи зможуть об’єкти укриття гарантувати ужгородцям надійний прихисток.

Цікаві релікти радянської доби

Бомбосховища почали будувати в роки Першої світової війни, коли існувала реальна загроза газових атак. Це були газосховища – підземні бункери із герметичними люками і входами. Під час Другої світової війни активно будували сховища для захисту людей від авіанальотів – підземні залізобетонні бункери із товстими стінами, входи й виходи яких маскувалися.

Узагалі захисні споруди можна поділити на декілька категорій. Перша – коли стіни укриття витримують удар до 5 кг на 1 кв. см. Знаходяться ці захисні споруди на глибині 7-ми поверхів під землею. Друга категорія – це сховища, здатні витримати удар силою до 3 кг на 1 кв. см. Вони розташовані на всіх вибухонебезпечних об’єктах: комбінатах, заводах і фабриках, а також під місцевими органами влади. Третя і четверта категорії – тримають удар 2 і 1 кг на 1 кв. см. Це підвали будинків, паркінги та схожі підземні приміщення.

Свою актуальність бомбосховища втратили майже одразу після Другої світової. Під час гонки озброєнь у 1960-х роках сховища робили передусім для працівників фабрик та заводів, продукція яких є необхідною в умовах війни.

“За постановою Кабміну, бомбосховище призначене для того, аби укрити найбільшу зміну працівників на певному підприємстві, – розповідає головний спеціаліст відділу оборонної та мобілізаційної роботи Ужгородської міської ради Сергій Дмитрієв. – Особливо це стосується підприємств, які продовжують діяти в особливий період. Наприклад, коли оголошено надзвичайний стан. Як правило, це були великі підприємства, де працювало від 3–5 тис. осіб. Досить велика кількість надійних бомбосховищ в Ужгороді знаходиться в районі вулиці Гагаріна, на великих промислових об’єктах, збудованих за часів розквіту СРСР: «Механічному заводі», «Машинобудівному заводі», «Електродвигуні» “Турбогазі”, “Патенті”.

Із 48 ужгородських бомбосховищ… в належному стані тільки 4

У разі надзвичайного стану в обласному центрі Закарпаття повинні спрацювати 11 сирен сповіщення. Як тільки ужгородці їх почують, слід негайно увімкнути телебачення чи радіо, аби отримати детальний інструктаж подальших дій.

“Від бомбових нападів, коли не застосовується ядерна зброя, можна укритися у звичайному підвалі. Як правило, такі приміщення знаходяться в кожному будинку. Якими би страшними чи непридантними вони не були, це набагато краще, ніж потрапити під обстріл, – зазначає пан Сергій. – Загалом в Ужгороді є близько 2500 підвальних приміщень, що можуть використовуватися при сигналі повітряної тривоги, а також 48 бомбосховищ, з яких у належному стані всього чотири. Підвалам можна дати визначення як ПРУ (протирадіаційні укриття). Наприклад, під Ужгородською міськрадою знаходиться ПРУ, те саме стосується Закарпатської ОДА. Якщо говорити конкретно про бомбосховища, то в центрі Ужгорода їх доволі багато. Зокрема в радіусі 150 метрів від площі Поштової їх знаходиться аж чотири: “Поштамп”, СБУ, СІЗО, музей Бокшая. А от у Новому районі немає жодного…”

Або приватизовані, або закинуті й забуті

За роки Незалежності України бомбосховищами не підтримували в належному стані. Держава на них гроші не виділяла, а підприємствам теж не було сенсу витрачати на це свої кошти. Більше того, у 90-х протирадіаційні укриття занесли до переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. По-перше, громадяни кинулися приватизувати саме бомбосховища, а не протирадіаційні укриття.

Однак сьогодні в колишніх сховищах та ПРУ – кав’ярні й ресторани. До прикладу, на пл. Петефі, 47 знаходиться ресторан-бар “Бюргер”, те саме стосується «Обідів по-домашньому», що біля універмагу «Україна», а також славнозвісної кав’ярні «TEMPO» (колишня «XL»).

По-друге, згідно із діючим законодавством, заводи приватизували, а от укриття на їх території залишалися у власності держави. Як наслідок, з роками вони ставали закинутими й забутими. Або ж навпаки, заводи «прихватизували» одразу зі сховищами, оскільки зачасів СРСР інформація про бомбосховища була засекреченою, їх у документах позначали як склади заглибленого інвентарю. Отож юридично в підприємців немає на балансі жодних сховищ.

 “Змусити нових власників об’єктів промисловості доглядати за сховищами немає реальної можливості, – наголошує Сергій Дмитрієв. – Раз на рік ми здійснюємо комплексні перевірки захисних споруд згідно з наказом ДСНС України. Але законодавчі важелі впливу щодо цієї проблеми відсутні. Адже сума штрафу там мінімальна. Отож і виходить, що керівникам підприємств легше заплатити один раз на рік 179 грн. штрафу, ніж витрачати 10–15 тис. грн. на те, аби тримати в належному стані сховище. Взагалі стан бомбосховищ розцінюється за кількома характеристиками: готові, обмежено готові та неготові…”

Мабуть, переважна кількість ужгородських бомбосховищ значно більше, ніж просто “не готові”. В них і спускатися страшно, не те що там жити. Адже нагадують вони, швидше, радянський фільм жахів. Отож, поки українські чиновники анонсують ремонти бомбосховищ, нам залишається тільки молитися, щоб вони ніколи в житті нам не знадобилися.

Христина БІКЛЯН

«Карпатський об’єктив»