»Коли сідаєш за рояль, немає часу абсолютно ні на що…»

Свій 50-річний ювілей відома піаністка Етелла Чуприк відсвятувала у Львівській філармонії двома концертними вечорами. Виконавиця запросила на фортепіанний речиталь і на концерт симфонічної музики. Музикантка розповіла про свій дуже цікавий шлях у світ музики. 

 

 

   — Виходила заміж моя старша сестра. Її наречений з Угорщини купив нам піаніно. У той час учитель із Чехії шукав роботу і хотів навчати грати без нот. Мама дала до нього на навчання моїх старших братів. Я маленька, два з половиною роки, не мала права доступу до фортепіано. Одного дня, коли мої старші брати пішли до школи, інструмент залишили відкритим. Я сіла за інструмент і зіграла те, що запам’ятала з уроків братів. Вчитель, який навчав моїх братів, дуже любив нашу родину й приходив до нас у гості, адже моя мама здобула визнання не тільки як найкраща лікарка, а й як господиня. І от він застав мене за інструментом. Мама платила цьому вчителю за навчання братів по три рублі (на той час — колосальні гроші), а за мене сказала, що платитиме по п’ять рублів, адже я завжди була дуже особлива, сьома дитина з десятьох. Мама мною дуже захоплювалася, адже я була дуже гарна і слухняна дитина. І от я розпочала навчання. У п’ять років мене кликали в районний Народний дім пограти на піаніно, як вундеркінда, і я виступала зі своїм першим концертом із творів Шуберта і Шопена. Можна сказати, цей учитель навчив мене грати на клавіатурі без нот, просто на слух. Богу дякувати, що він дав мені такий фундамент. Тоді моя мама мною дуже пишалася, вона виїжджала до Будапешта і привозила дорогоцінний одяг, це було шалено дорого. Коли я виходила з нею на вулицю, то люди зупинялися й дивилися, як я гарно вбрана.

 

   Тоді люди виїжджали в Ізраїль, це був 1967 рік, у комісійні магазини здавали роялі. Оці віденські роялі мені мама купувала. Я мала в хаті шість роялів.

 

   Мама дуже любила купувати мені дорогі вершки, їх тоді продавали по п’ятнадцять копійок. У мене був жорсткий закон вдома, бо всім усе можна було, а мені — тільки грати і спати. Оскільки я грала цілий тиждень всі твори, яких мене вчили, то в неділю в мене була зарплата — десять штук вершків. Коли одного разу ми проходили біля базару, то я почула, як прекрасно звучить рояль, раніше такого не чула. Сказала до тата: «Постукай туди». Звідти виглянув гарний чоловік, років 23. Сказав, щоб тато пересадив мене до нього за рояль. І як тато підняв мене і дав через вікно у шість з половиною років, то в тій сім’ї я залишилася навчатися гри на фортепіано аж до 19-ти років.

 

 

   — Сім’я великих знаних музикантів Гергелів. Їхня мама — Едіта Гергель — викладала в нас у музичній школі. Вона була провідною піаністкою на Закарпатті. Її син вчився у Львові в консерваторії у Дезидерія Задора. Вона запитала, де я вчилася, а моя мама любила фантазувати, сказала, що я — похресниця Валентини Терешкової, а професор із Москви прилітав зі мною займатися. Тоді Едіта Гергель поставила ноти, і я не знала, як по них заграти, адже вчилися лише на слух. Едіта зрозуміла фантазію мами і сказала, що візьме мене на тестування на два тижні безкоштовно. Дуже тяжко було спочатку, бо вона мусила мене навчити читати ноти. Вона старалася всіма силами і мала велике терпіння. За рік я опанувала нотну грамоту. Через два роки вона привела мене до музшколи, і мене взяли до четвертого класу. За три роки я заграла фортепіанний концерт Петра Чайковського, етюди Ференца Ліста та Фридерика Шопена. Інші батьки дивувалися і мали зауваження до вчителів,чому їхні діти так не грають. А вчителі відповідали: «Ваші діти нормальні, а вона — ненормальна. Вона не з цього світу, вона вся інакша». І так я провчилася в неї до 19 років.

 

   Якось, коли мені було років дев’ять, тато мітлою вдарив мене по руці за те, що я вночі грала. Рука позеленіла. Едіта Гергель прийшла до батьків і сказала, що забирає мене до себе. Я приходила до Чуприків дуже рідко. У мене весь день був розписаний. Мала свою кімнату, в них був рояль, який зробили німці на замовлення. Кожна клавіша — по три грами. У тій хаті Гергелів можна було лише працювати. Це мені заклало той фундамент, і я до сьогодні так працюю. Вся їхня бібліотека була для мене відкрита. Я могла працювати ночами до ранку. Мамі або Едіті казала, що йду до школи, а сама — в музшколу. Тоді вчителі викликали батьків і сказали, що я півроку не ходила до школи. Звичайно, був колосальний скандал, але все закінчилося добре, бо розуміли, що мене треба вчити і дати мені все, що я хочу. Потім ми з нею вступали у восьмий клас у десятирічку. Не прийняли, і це була для мене трагедія. Я пішла у вечірню школу, три роки нічого такого не робила. Грала на танцях, весіллях. За весілля нам платили на той час колосальні гроші. Через три роки я прийшла на поріг Едіти Гергель і сказала, що хотіла б далі в неї навчатися. Вона мене підготувала, і мене зарахували в училище в Ужгороді відразу на другий курс. Вчителька в Ужгороді Мар’яна Степанівна Валковська пройшла колосальну школу в професора Уманської консерваторії й була номером один у нас в Ужгороді. Вона мене дуже любила. На першому уроці нашого навчання дала мені виконувати всю програму конкурсу Петра Чайковського. На той час Ужгородська консерваторія кишіла від московських майстрів, тоді були «Мосгосконцерти». Кого я там тільки не бачила! Ріхтер грав тільки за час мого навчання разів п’ять. Так що з тими прекрасними музикантами ми мали зв’язок. Одного прекрасного дня Юра Кречковський, який закінчив Московську консерваторію і працював в Ужгородському училищі, зайшов до моєї вчительки і сказав, щоб мене негайно давали на навчання в Московську консерваторію. Вчителька відповіла, що не має грошей. Тоді через спілку в училищі зібрали гроші, і я з Кречковським поїхала до Московської консерваторії до професора Малініна. Я мала чудовий вигляд, професор подивився на мене й каже: «Дуже гарна дівчинка». Коли я сіла грати, то гарна дівчинка відійшла на задній план. Він сказав за два тижні вивчити іспанську рапсодію, фантазію Шуберта і повернутися до Московської консерваторії. Тоді в мене змінилося життя, бо я бачила перед собою 25 осіб зі всього світу. Професора, який грає все напам’ять. Потрапити до нього було неможливо, бо Малінін був одним із найбільших професорів. У нього я провчилася три роки безкоштовно. Брала зошит і фіксувала, що там грали. Приїжджала додому, і всі ті твори сама вивчала. Це була колосальна робота та підтримка, бо я мала можливість спілкуватися з такою людиною. 

 

   Але до Московської консерваторії так і не вступила. Тоді п’ятірки ставили лише лауреатам, а чотири з плюсом було найвищим балом. Я склала всі іспити, а мені поставили за м’який знак і за кому двійку. Тоді були інші часи, 1985 рік.

   Згодом вступила до Львівської консерваторії… 

 

 

   — Чоловік — учень Криштальського, один із найкращих піаністів у консерваторії. Коли його побачила, відразу зрозуміла, що це моє. Познайомилася з ним у грудні, а в березні вже була в нього в хаті, шлюб взяли в червні, а через півроку в нас народилася дитина. Дуже люблю свого чоловіка, і попри гострі кути, коли десять років ми просто спілкувалися, згодом усе владналося. Ми знову разом. Тому що там, де любов, ніхто з людей нічого не може злого вчинити. Мій старший хлопчик Олег і його дружина грають високу музику і роздають науку в Кам’янці-Подільському із великим задоволенням. Люди їх люблять. Другий мій син — Володимир — народжений для свята. Це дитина, яку я народила у 35 років. Навчається у ліцеї, вивчає англійську мову, ходить на брейк-данс. Привіз із Києва три дипломи за проекти в отепленні стін, у будівництві. Повний позитив, радість і щастя. Не грає, хоч одна нормальна людина в сім’ї мусить не грати. Думаю, він буде багатою людиною.

 

 

   — Малюю ікони. Коли вночі не було змоги грати, я взяла полотно і почала малювати. Це дуже цікаво — малювати ікони. У мене виходять гарні ікони на липовому дереві. Доки малюю, ні з ким не розмовляю, може хіба звучати висока Меса. Бо коли Бог дає талант, він чекає назад того таланту, щасливі ті, яким дано натхнення працювати. Сама по собі нічого не роблю, а тільки те, що дано робити. Ікону малюю, доки люди не попрокидаються, а тоді починає звучати рояль. У хаті завжди маю хорошу каву, найкращий чай, їжа не йде, бо мозок повинен працювати, можуть бути вітаміни, вода. Можу споживати овочі та фрукти, і легко живеться, як кажуть, ти є тим, що ти їси.

 

Коли сідаєш за рояль, нема часу абсолютно ні на що. Звук забирає всю увагу. Це цікаве і багате життя. Можу сказати, що я одна з найщасливіших людей у всьому світі. Можу побажати всім людям так прожити півстоліття, як я прожила. Вважаю, що людина, яка вміє згладжувати гострі кути, живе по-доброму з людьми незалежно від того, як вони до неї ставляться.