Кобзар на Закарпатті також був «своїм»!

#Суспільство

Ім’я великого українського народного поета-борця Тараса Шевченка, двохсотріччя якого відзначає нинішнього року наша країна, прогресивна громадськість світу, було знайоме і дороге закарпатцям ще багато десятків років тому.

Яскраві твори Великого Кобзаря стали проникати у Карпатський край уже в середині ХІХ ст. і відтоді дедалі ширше популяризуватися не тільки серед інтелігенції, але й простих трудівників. Першою ластівкою в дослідженні цієї теми була невелика книжечка «Т. Г.Шевченко і Закарпаття», яку підготував і зумів видати 1956 р. випускник філологічного факультету Ужгородського державного університету Іван Долгош, односелець і друг автора цих рядків. Книжечку видано, але як і де?! Без відома тодішніх відомств, обходячи встановлену цензуру (обліт), та ще й за кордоном – у Пряшеві (Словаччина) завдяки тамтешньому КСУТу (Культурній спілці українських трудящих). До того ж опублікував і розгорнуту статтю «Т.Г.Шевченко і За-карпаття» у пряшівському журналі «Дукля». За це молодий, талановитий літературознавець Іван Долгош зазнав звинувачень і принижень. Замість залучення до подальшої науково-дослідницької діяльності його направили вчителювати у віддалене гірське с. Вучкове Міжгірського району. До речі, не слід сплутувати згадуваного українського філолога Івана Андрі-йовича Долгоша із Іваном Івановичем Долгошем, уродженцем сусіднього села Доманинці, який закінчив теж філфак УжДУ і став відомим журналістом і літератором. Через 5 років після видання І.Долгошем книжечки з’являється публікація теж на цю тему – «Т.Г.Шевченко і Закарпаття» (1961 р.) кандидата філологічних наук, доцента УжДУ П.М.Лісового.

Із вищеназваних і сучасних «закарпатських» публікацій про Т.Шевченка довідуємося, що навіть перше (Петербурзьке, 1840 р.) видання «Кобзаря», а потім і друге (Чигиринське, 1846 р.) потрапляють у наш край через Галичину та Прагу. Жителі Перечина Іван і Марія Івановчики зберегли рідкісне перше видання Шевченкового «Кобзаря», яким зачитувалися великий рід Івановчиків та інші читачі Ужанської долини. Досить добре були знайомі з поезією Т.Шевченка передові діячі закарпатської культури та освіти, особливо письменники-будителі ХІХ-ХХ ст. Сила високохудожнього слова українського генія не могла не вплинути на поетичну творчість відомих закарпатських письменників. До прикладу, згадаймо вірш Т. Шевченка «Заповіт», написаний 1845 р., і через 17 років вірш О.Духновича (1803-1865) «Последняя моя песня»(1862). Якщо порівняємо ці поезії, то побачимо їх подібність. Ще більш значний вплив Шевченка помітний на творчість закарпатського поета-будителя Олександра Павловича (1819-1900). І обох авторів, у яких розповідається про боротьбу козаків проти чужоземних поневолювачів у Шевченка поеми «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова» і ін.; у Павловича поема «Думка над могилою под Бардиєвом на 1849 год». Добре знайомий із творами Шевченка був закарпатський літератор і публіцист Анатолій Кралицький (1835-1894) завдяки українському діячеві та літератору Михайлові Драгоманову, який у 70-их роках ХІХ ст. побував двічі на Закарпатті й надсилав у наш край видання творів Шевченка та інших українських і російських письменників. Про сприйняття творчості Шевченка закарпатцями засвідчує документальний факт, коли один із новостворених у краї хорів прилюдно першу пісню заспівав «Я русин був…» О.Духновича, а другу «Думи мої, думи мої…» Шевченка. Це було 17 лютого 1863 року. Але особливо стала поширюватися Шевченкова творчість у нашому краї, коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини в 30-их роках минулого століття. Культурно-політичні товариства, насамперед «Просвіта», і створений (1921р.) професійний театр в Ужгороді, а також численні хати-читальні, драматичні, співочі та музичні гуртки стали проводити різноманітні культосвітні заходи (вистави,концерти, читацькі зібрання) з широким використанням творів Тараса, які друкувалися у газетах і журналах, підручниках краю. Це сприяло пробудженню національної свідомості закарпатців, розгортанню національно-визвольного руху в 1938-1939 рр. Вплинуло це і на проголошення Карпатської України в березні 1939 р., 75-річчя якої урочисто відзначили цього року. До глибокого осмислення і популяризації безцінних творів великого народного поета долучилися відомі закарпатські письменники тих часів В.Гренджа-Донський, О.Маркуш, Ю. Боршош-Ку-м’ятський, А.Патрус Карпатський, а в новій добі – В.Ладижець, І.Чендей, В.Вароді, П.Скунць і багато сучасних літераторів.

Пам’ятник Великому Кобзарю в Рахові

Великі надії щодо зближення з творчістю Шевченка були після ІІ Світової війни і визволення Закарпаття від окупаційного режиму та входження краю до Української республіки в складі СРСР. Але комуністична ідеологія суворою цензурою та іншими заборонними заходами тримала цей процес під постійним контролем. Все ж проблиски були. Творчість Шевченка, хоч вибірково, вивчалася у школі і вишах. Його іменем стали називати школи, вулиці, навіть колгоспи. Як в усіх областях України і багатьох країнах світу, в Закарпатті теж у цілому ряді міст і сіл установлено пам’ятники Т.Шевченку. До популяризації безсмертних творів Великого Кобзаря долучалися вчителі, учнівська і студентська молодь. Пригадується, як у вказаному вище Невицькому, рідному селі автора цих рядків, багатолюдно і з великим піднесенням святкували 140-річчя Т.Шевченка (1954 р.). Яскравою родзинкою тодішнього свята була його вистава «Назар Стодоля», постановку якої талановито здійснили самі невичани (студенти-філологи, здібні сільські виконавці).

Визначною подією стало встановлення в Україні Державної (нині Національної) премії ім. Т.Г.Шевченка і нагородження нею видатних творців у галузі літератури і мистецтва. Лауреатами цієї престижної премії стали 12 вихідців Закарпаття. Уславлені іменем Великого Кобзаря Євген Станкович, композитор (1977 р.), Василь Свида, скульптор (1983 р.), Олекса Мишанич, літературознавець (1988 р.), Іван Чендей, письменник (1994 р.), Юрій Герц, художник (1994 р.), Петро Скунць, поет (1997 р.), Дмитро Кремінь, поет (1999 р.), Андрій Бокотей, художник-скляр (2002 р.), Володимир Микита, художник (2005 р.), Василь Сідак, скульптор (2008 р.), Петро Мідянка, поет (2013 р.), Мирослав Дочинець, прозаїк, публіцист і видавець (2014 р.). Доречно згадати і те, що згодом уродженець Сваляви, видатний композитор Є.Станкович створив симфонію a capella на вірші Т.Шевченка. 2009 р. наш земляк удостоєний і високого звання «Герой України». А ужгородський композитор і диригент Василь Гайдук написав музику до поетичних творів Шевченка «Учітеся, брати мої», «І мертвим, і живим…».

Новий злет у нестримному всенародному русі до Шевченкової творчої скарбниці відбувся під час проголошення України самостійною державою і боротьби за її єдність і цілісність. Символом глибокого сприйняття Шевченківських ідеалів у Закарпатті було встановлення 1999 р. в Ужгороді пам’ятника Т.Шевченку, що яскраво показав закарпатський поет і перекладач Ю.Шкробинець у своєму вірші «Кобзар до Ужгорода іде».

Свідченням великої популярності й глибокого сприйняття безцінної спадщини народного Кобзаря в Закарпатті, в тому числі й на Ужгородщині, є широке відзначення 200-річчя від дня народження Т.Шевченка у школах, вищих навчальних закладах, установах культури та освіти. На велелюдних зібраннях нашого краю звучали високопатріотичні слова Великого Кобзаря. Як ніколи, актуальні його заклики до щирої любові і братерського єднання людей, щоб відстоювати єдину, незалежну нашу державу Україну. Особливо у теперішній надзвичайно непростий час, коли недруги зазіхають, прагнуть захопити наші землі, а Українську державу – роз’єднати і всіляко ослабити. Непохитно відстоювати свою державність і гідність зове, наснажує нині український народ і незламний дух Шевченка.