»Ми були не готові до війни…»

Цю фразу я почув від родини, яка приїхала на Закарпаття зі Слов’янська. Цілком нормальні адекватні люди – не якісь екзальтовані бабусі з портретом Сталіна, сюжети про яких полюбляють транслювати російські ЗМІ.

Проте ця фраза наче узагальнила всю суть і глибину ситуації. Вони зараз, фактично, біженці, мають тимчасове житло, проте вічно в ньому жити не зможуть. Придбати нове – нема за що. Вернутися – нема куди, бо вдома – вбивають. Жінка, мати трьох дітей зі Слов’янська, все розуміючи, зітхає: «Україна просто була не готова до цих подій, особливо до біженців...»

Насправді, ми досі не готові. До всього, не тільки до біженців. Та й хіба можна бути готовим до війни? Зустрів нещодавно друга, мобілізованого в наш територіаль¬ний батальйон. Із жахом побачив, що ходить він у… своїх старих кросівках, куплених для походів у гори на «п’яному» базарі. Камуфляж йому видали, а взуття – ні. «Нема підходящого», – зізнався. У військкоматі, до речі, досі запов¬нюють документи від руки. Не на комп’ютері. Ми тільки зараз починаємо усвідомлювати, що ця структура – не місце для отримання військового квитка, а життєво необхідний центр у критичних умовах. І вже не говоримо про один бронежилет на десяток бійців чи про такі горезвісні й стільки разів обговорювані берци (взуття)...

Ми не були готові до війни – від таких речей, як забезпечення військових, і до глобальних розрахунків та ведення дій у нових, сучасних умовах.

І ми також досі не готові читати чи слухати інформацію, що люди на сході гинуть. Закарпатці також. Ми готові обговорювати за столиком у барі, що знайомий знайомого в Берегові поїхав на схід, але досі в голові не вкладається, що ось той хлопець уже застрелений. У мого друга там служить молодший брат. Я не готовий усвідомлювати, що з ним може щось статися. Упаси, Боже! Коли зустрічали цього тижня прикордонників у Чопі, вони казали: «Повірити не можемо, що знову доведеться таке переживати після Афганістану…» 

Напевно, єдиний, хто був готовий до цього – це наш дух. Хоробрість. Те, чого віками з нас не змогли вибити жодні загарбники. Мене досі дивує, як мій знайомий, молодий хлопець до 30-ти років, який устиг зробити хороший бізнес, одружитися та народити сина… записався в добровольці. На схід. На війну. Знаючи, що його жінка вагітна другим сином. І він не один. 50 краян уже їдуть туди. Бо хто синів захистить, як не батьки?

Біженці, солдати, бронежилети, смерть – на жаль, це вже щоденні слова з нашого життя. Тепер нам слід усім вчитися з цим жити. Бо до цього не можна бути готовим...

Денис ФАЗЕКАШ, "Закарпатська правда"

Загиблі на Сході ужгородці знайшли вічний спочинок на Пагорбі Слави (ФОТО)